Розділ «Частина друга»

Вона мовчала, він теж. Нарешті:

– Олю, мені треба йти.

– Коли подзвониш?

– Як тільки буде нагода.

– Пам’ятаєш, ти співав коломийку?… – спохопилася. – Танцював, коли ми підлогу закінчили… «Ти згадай мене, миленька, два рази на днину, а я тебе ізгадаю сім раз на годину»…

– Щось таке наче було, якийсь припадок, мабуть, стався…

– Мені той спів увесь час у голові.

– А ти пам’ятаєш, як я подивився на твої зап’ястя, а ти помітила мій погляд і знизала плечима?

– Ні, не пам’ятаю.

Їй чути, як там, де зараз він, щось віддалено гупає. Йому чути, як її кличе баба Аня.

– Я дзвонитиму, – каже він.

– Я чекатиму, – каже вона.

Він згортав її голос, її сміх, усе це мерехтливе видіння з веснянками, насмішкуватим поглядом, ямочками над губами, подряпинками на загорілих литках, – скручував у згорток, ховав у надійний тайник, який завжди був при ньому. Спокійної хвилини його розгортав – і починав перебирати свої коштовності, неспішно й проникливо…

«Чого усміхаєшся?» – міг запитати хтось поруч, але він не давав висмикнути себе із тих думок та мрій. Відчепись, проказував.

…Ось вона стоїть у променях призахідного сонця. Крізь тканину – обриси тіла. Над головою сяйво.

Ось жбурляє йому ніж, той встромлюється у землю. Вираз обличчя рішучий й водночас розгублений. Боїться його.

Показує йому – обоє на дереві – он там Кам’яні Могили, бачиш? Він дивиться на неї. Вона повертає голову. У неї зблизька очі коричнево-зелені, як стиглий аґрус.

Її зап’ясток з внутрішнього боку. Під тонкою шкірою блакитні жилки. Йому губи пече від запаху і смаку цієї місцинки на її тілі. У нього паморочиться в голові від того, що він знає напевно цей смак і цей запах. Наче торкався не раз.

Чому одні миттєвості минають непомітно, а деякі вкарбовуються у пам’ять? Яка логіка вибору?

Повітря пахтить прив’яленими на сонці травами – цим ароматом заносило на подвір’я Ольги на початку липня. Духмяний букет. Вирізнити з нього можна лише запах степового полину. Кому усе це розкажеш? Хіба собі зізнаєшся. А хлопцям – ні, бо тоді твоя таємниця вийде на поверхню, і ти станеш слабким, душа – безборонною, під повіками пектиме. Ні, усе сховати, відкласти на потім. Мовчи, тримай у собі, не розм’якшуй душу, бо ще не час.