Розділ «Частина друга»

Здавалося б, удома. У тилу. Можна нарешті розслабитися, що він успішно й зробив, аж соромно згадати. Але майже до ранку не спиться. Що він їй наплів? Чому вона сказала «бовдур»?

Та ще й це невитравне відчуття постійного очікування, тягучого нуртуючого у грудях неспокою. Не годен від нього звільнитися. Навіть віскі з його ароматом торф’яного диму та ліків від кашлю не допомагає. Немов щохвилинне чатування на звіра – це підсвідоме чекання сигналу «тривога!», небезпечного звуку, будь-якої загрози. Навчив їх Міхалич, а тепер Роман позбутися не може. Особливо на межі бадьорості та сну, у хвилини переходу від реальності до забуття, чомусь саме тоді весь перетворювався на слух, шкірою відчував гру тіней у кімнаті, порухи повітря у замкненому просторі. Мозок насторожі: що таке? з якого боку? Невтомний локатор у голові обертається на всі боки…

Навіть у мирному місті, де за вікном чути проминаючий сміх пізніх перехожих, не вдається вимкнути цю червону тривожну кнопку. Немає спокою навіть у своєму ліжку, у якому спав півжиття, знайомому до ледь помітної заглибинки – фабричного ґанджу – на дерев’яній cпинці. За стіною батьки. Тут безпечно… Безпечно. Спробуй довести це своєму невсипучому внутрішньому вартовому.

Сьогодні він телефонував до батьків Валіка у Городок. Із тривожним серцем, із почуттям вини перед ними. Мама Валіка у лікарні. Тут, у Львові, на Кульпарківській. Але не треба туди ходити, попередив батько, до неї не пускають. Потім, коли оговтається, приїдеш до нас… Голос його був подібний на голос Валіка. Від цього волосся на руках Романа стояло дибки.

– Тільки б усі втрати не були даремними, – лунав голос Валіка у слухавці. – Бо ж цілком припускаю таку картину: чужинці хазяйнують у Львові, на сході їм влаштовують партизанське пекло, а тут дехто з найбільш затятих крикунів вже підлаштовується під нові порядки, тримає дулю в кишені, мимрить стиха на кухні: нічого, переживемо, ще й не таке траплялося…

Роман все одно не встиг би поїхати цього разу до Городка. Відчув полегшу, попрощавшись із батьком Валіка. Йому було соромно за це відчуття.

Він ніколи не повернеться на свою роботу у салон електроприладів, він там більше ніколи не працюватиме. Минуле залишиться в минулому. Він проїжджав сьогодні повз яскраво освітлені вітрини салону, глянув у той бік байдужими очима. Знов і знов спілкуватися з бажаючими придбати холодильник чи мікрохвильовку? Пояснювати переваги одного виробника перед іншим? Піднесено розводитися про чудове співвідношення «ціна– якість»? Ніколи більше! Під три чорти таку роботу!

Сон його не брав. Відкинув край ковдри, сів, спустивши ноги на холодну підлогу. Найда підвелася, переступила лапами на місці, скреготнувши кігтями по паркету: гуляти?…

– Лежи! – присадив її Роман, й вона слухняно лягла. У ванній став під душ, відкрутивши кран на повну. Гарячі тугі струмені били у спину – і наче попустило, нарешті розлилася тілом бажана млість. Але ще покрутився під ковдрою, поперекидався, перш ніж у голові затуманилося.

…Уночі від протягу балконні двері затраснулись – Роман підскочив, немов від вибуху, рукою поруч – хап! Автомат шукати. Тюль на вікні гойднувся, стер залишки сну. І лиш тоді Роман заспокоїв дихання, вийшов на кухню, намагаючись ступати нечутно. Склянка холодної води, жовтий ліхтар за вікном, біла фарба на вітрині крамниці: «Ремонт». Одна дійсність розчиняється в іншій, поглинає її. Чи він коли-небудь зможе повернутися до нормального життя? Спати, радіти, любити… Він намагатиметься. Йому є за що зачепитися.

Зранку брат кличе зайти за ним після тренування. Завмер у дверях із сумкою на плечі. Смішний підліток, руки-ноги довгі, обличчя дитяче, голос півня пускає. Гидке каченя, ще рік-два – й перетвориться на дорослого хлопця. «Ти прийдеш за мною? Ти будеш у військовій формі?» – запитує. «Ні». На прищавій мармизі – неприховане розчарування. Хотів похвалитися перед друзяками… «Хлопці просили, щоб ти їм про війну розповів». – «Потім колись. Зараз часу не маю, ще треба у військкомат і до волонтерів… Доручень купа… Батарейки купити і ще цілий список усього. І в госпіталь…»

Раптом пропікає шалена думка: під яку війну росте молодший брат? Дух забиває від цього несподіваного запитання. Ні. Ніколи більше, жодної, нізащо. Ця має стати останньою. А Остап вже крутнувсь на місці – й нема, тільки чути у коридорі гуп-гуп-гуп-гуп.

Тато не відходить від телевізора, мама – від плити, хоче синові догодити домашніми смаколиками. У її студентів канікули, вона почувається вільніше. Напекла-наварила, наче на роту солдатів – і борщ, і голубці, і налисники. Переживає, бо щось там пересолила…

– Я занадто стараюся, – каже вона, сідаючи поруч і намагаючись не дивитися, як він їсть, – знає, що він цього не любить. – Готувати треба легко, бавлячись, наче жонглюючи. А я зосереджена, як студентка на екзамені. Хочеш, яблучний струдель спечу?…

Роман наминає вареники зі сметаною, забув уже про їхнє існування.

Тато приходить з новинами, він боїться пропустити бодай щось важливе у потоці інформації. Це вже стало його нав’язливою потребою, нездоланною фобією.

– Їж, їж, – каже він.

Переповідає, що чув. У нього щось із оком, застудив наче: раз по разу стирає сльозу з лівої щоки. Праве око в порядку, а ліве плаче. Тато озирається і, підвівши погляд на годинник, похапцем повертається до кімнати. Там на іншому каналі починається інформаційний випуск.

…Роман витягнув із мами розповідь про те, як шукала його на сході, через волонтерів, через військових. Слухав мовчки, стискаючи зуби. Тоді підвівся, обійняв. Її волосся пахло смаженою цибулею. Узяв з мами обіцянку: хай там як, вона більше не вдаватиметься до самодіяльності. За жодних обставин. Мало що може трапитися, мало чого він може замовкнути, на те й особливі обставини. Не варто було поспішати з тими пошуками. Часом єдиний правильний шлях – це набратися терпіння і дати подіям розгортатися своїм порядком, згідно з їхньою логікою. Або з її відсутністю.

– Що ж ти не дав подіям розгортатися? – озивається мама. – Що ж ти сам у них втрутився?