Розділ «Частина друга»

На кухонному столі в оточенні закусок – пляшка віскі, її один Роман купив до повернення другого Романа. Батьки були на дачі з ночівлею, можна було сидіти скільки завгодно, говорити досхочу, нікому не заважаючи. Удаючи зі себе знавців, хлопці щоразу, перш ніж пити, нюшили буру рідину, намагаючись визначити складові аромату. Господар запевняв, що це дух торф’яного диму, а гість переконував: запах ліків від кашлю. Ще від шкільних часів однокласники сперечалися геть про усе, вони й тепер не зрадили своїй звичці, пройшлися багатьма темами, щось одне другому доводячи, й дісталися теми дівчат.

Роман Сипов запевняв, випускаючи у стелю сигаретний дим: жінка, яка тримала тебе на ланцюзі, не може бути проминущим епізодом у житті. Гість намагався уточнити, безрезультатно щоправда, що дівчина, про яку йдеться, спустила його з ланцюга – так буде точніше сказати. Відтак Роман Сипов негайно забажав їй подзвонити, вони одразу це й зробили, але кожен мав для того свою причину.

Лише коли екран мобілки висвітився, Роман побачив, котра зараз година, й від того майже протверезів, але скасувати виклик не встиг. Ольга відповіла пошепки:

– Роман?

– Так, – озвався Сипов, забираючи мобілку. – Ольго, доброго вечора! Вітання вам зі Львова! Ми тут у вас хотіли запитати…

Роман вихопив у нього телефон, пробурмотів:

– Ольго, я тут трохи пустився берега… Вибач.

– Нічого, – було чути як вона злегка всміхнулась. – Нарешті. Я тебе такого вперше чую. То що ви там хотіли запитати? Кажіть вже.

– Дай мобло! – Сипов не вгамовувався, видираючи телефон. – Дай запитати!

– Я ж чую, – підтримала його Ольга. – Дай людині запитати. У нас свобода слова.

– Ага, – сказав Сипов, отримавши нарешті можливість говорити, й відкинувся на спинку стільця. – Що відчуває жінка, тримаючи чоловіка на ланцюзі?

Роман вхопився за голову.

– Тю! – сказала Ольга й замовкла.

Сипов чекав.

– Чесно? – озвалась вона нарешті.

– Тільки так!

– Пекучий сором вона відчуває. Дайте Роману мобілку.

– Алло, – сказав Роман, остаточно протверезівши.

– Добраніч, – побажала вона йому й додала ніжно: – Бовдур.

Гудки…