Розділ «Частина друга»

– Відверто кажучи, – Міхалич згадує про своє горня, тягнеться по нього й посьорбує вистиглий чай, – це був неабиякий ризик. Мій вогонь просувався дуже швидко, його наздоганяв основний вогонь, він хазяйнував по усій ширині лісової галявини, поглинав на своєму шляху трав’яний сухостій.

– А втекти? – знову Корнет.

– Я був у пастці з усіх боків, і звідти, й звідти… Уже не мав шансів дочекатися, поки вигорить достатньо велика ділянка для порятунку. Відчуття реального потрапляння у пастку… І що мав робити? Не було виходу. Тільки один – опинитися на вже вигорілій ділянці. Лише там можна було сховатися. Але як туди потрапити? Ну як? – почекав відповіді. Варіантів не було. Сам відповів: – Через вогонь. Основний вогонь вже дістався мого острівця, вже охопив його з боків, обминаючи випалену землю. Мені треба було туди. Я визначився, де прориватимусь назад…

– Назустріч вогню?… – Роману було важко повірити, що це можна зробити.

– Саме так. Іноді найкращий спосіб уникнути вогню – це пройти крізь нього, – каже Міхалич. – Я натягнув каптур куртки, вилив на голову воду з пляшки, прикрив змоченою носовою хустинкою рот і ніс, горловину светра підсмикнув до очей – і побіг… Коли я вискочив на чорне згарище, на мені палав одяг. Упав, збив полум’я, катуляючись по чорній землі. Уявляєте, який у мене був видос? Чортяка з пекла!

– А якби не було води навіть для носової хустинки? – запитав Корнет.

– Я розстебнув би ширінку, – гмикнув Міхалич.

– Да-а, Міхалич, – сказав тоді Корнет, – а покажи-но новоприбулим Їжачка.

Це був один з фірмових фокусів Міхалича. Цей трюк нікому не вдавалося повторити, хоч як намагалися. Двічі просити не довелося, тим більше що й по інструмент не треба було йти. Міхалич підвівся, зібрав докупи кількадесят саперних лопаток, встав на відстані кількох метрів від щита. «Їжачка, кажете?» – перепитав – і запустив першу лопатку у дошку. Метал з коротким смачним звуком увійшов у дерево на чверть. Міхалич розмірено й без поспіху метав лопатки, укладаючи їх одну попри одну, плавною лінією, яка поступово вимальовувала на щиті силует їжака. Жодної хибної рисочки у малюнку, жодної випадкової деталі. Теж майстерність, як будь-яка інша. Скільки ж треба було тренуватися, аби ось так, наче бавлячись, вишикувати їжаком встромлені у дерево шанцеві інструменти, призначені для самоокопування, а не для фокусів просто неба! Ніхто такого не міг втнути, тільки щасливчик Міхалич.

– Ось така байда, хлоп’ята!

Міхалич немов намалював дітям їжачка на папері. Хтось здивовано присвиснув, хтось підвівся й рушив до щита перевірити результат зблизька. А Міхалич роззирнувся, когось шукаючи, й запитав:

– Колян, що там у нас із кип’яточком?… Давай ще чаю замутимо, га?

І це було останнє, що від нього почули. Бо за кілька хвилин – навіть пострілу не було чути – прилетіла граната, випущена з гранатомета: з АГС або з підствольника. Влучила у саморобне, вибудоване з розібраних ящиків з-під снарядів, встановлене між двома акаціями дерев’яне «очко». А там тієї хвилини був Міхалич.

Щось незворотно змінилося у Романові відтоді. Він не був людиною війни, він дотепер воював без натхнення і зброю до рук брав без трепету, лише за необхідністю, але після загибелі Міхалича готовий був іти на ворога зі старим автоматом зі збитим прицілом, із саперною лопаткою і навіть голіруч.