Розділ «ДЕ ТИ, ТІМО?»

— Ось! Їдьте до Вісбадена, Берлінерштрассе, двадцять один. Це старий дерев'яний будиночок, в якому ніхто не живе. У підвалі спить хлопчик. Ми дали йому снотворного.

Потім він потяг коробку з грішми до себе.

— Хвилиночку! — мужньо заперечив репортер. — Баш на баш! Гроші проти хлопчика!

Парубок випустив картонку.

— Ні! Так не піде! Але знайте: наступного разу вам доведеться платити тридцять тисяч!

Репортер завагався.

— Гаразд! Тоді їдьмо разом!

— Щоб там мені надягли наручники! Щиро дякую! Або беріть ключа, або нічого не отримаєте!

І парубок вдав, ніби хоче піти геть. Репортер поспіхом тицьнув йому картонку.

— Вельми вдячний! — якось розгублено сказав парубок, немовби не вірячи у свій талан. Потім віддав ключа і квапливо вибрався з кабіни; репортер заходився був його переслідувати, та молодик виявився значно спритнішим за жвавого «короля репортажу».

Від Франкфурта до Вісбадена всього шістдесят кілометрів, проте представникам редакції знадобилася ціла година для того, щоб дістатися за вказаною адресою. Прибувши на місце, члени експедиції полегшено зітхнули: будиночок дійсно був дерев'яним. І ключ пасував до дверей підвалу. Та коли вони розчинилися, представники преси несподівано почули гавкання, потім пролунав чоловічий голос:

— Гей, хто там, чорт забирай!

Блимнуло світло, і в парадних дверях з'явилася чоловіча постать у халаті та пантофлях.

— Що ви тут забули? — гримнуло в бік репортерів. З-за спини чоловіка визирала здоровенна вівчарка.

«Король репортажу» у небагатьох словах розтлумачив ситуацію, що склалася. Володар халату недовірливо похитав головою.

— Хлопчик у підвалі? Не може того бути!

Він рішуче спустився по сходах, увімкнув світло.

— Дивіться самі! Тут нікого немає!

Представники преси гуртом полізли у підвал. Дійсно, тут взагалі нічого не було, лише якісь порожні полиці. Жодного сліду перебування людини.

— Однак ключ пасує до дверей!