Розділ «ДЕ ТИ, ТІМО?»

Даремно обшукав Ріннельт все навколо: таємничого поштаря давно поглинула темрява. Лише здаля почулося гарчання мотоцикла. Полишивши марні пошуки, Ріннельт підійшов до найближчого ліхтаря, розірвав конверт. Нова записка пропонувала піти до іншої будки; у телефонній книзі Ріннельт надибав третього листа, який посилав ще до однієї будки. Тут і скінчились мандри бідолахи: він не знайшов нічого!

Знесилений, поплентав Ріннельт додому, воліючи якнайшвидше сховати там своє горе. Та раптом його наполохав несамовитий вереск:

— Купуйте «Абендпост»! Кіднапінг у Вісбадені! Викрадено сина багатого антиквара! Поліція приховує правду, газета її викриває! Останні новини! — надривався юний газетяр.

З першої сторінки на Ріннельта глянуло фото: він з дружиною біля вікна. Так, репортери не витрачали часу марно!

Ніч для подружжя Ріннельтів перетворилася на справжнє пекло. Телефон невгавав. Та якби то були злочинці! Ні, це брутально розважалися садисти. З трубки то линув крик катованої дитини, то чулося переривчасте дихання задушуваного, диявольське хіхотіння змінювалося брудною лайкою. Дзвонили нібито з моргу, співчутливо сповіщали про те, буцімто щойно привезено труп семирічного хлопчика; при цьому детально описували численні каліцтва, завдані тілові.

Магнітофон безвідмовно реєстрував усі ці розмови, апарат, вмонтований на АТС, встиг зафіксувати більшість викликів. Проте вісбаденська поліція так і не наважилась опублікувати імена хуліганів. Лише штутгартський щотижневик «Кріст унд вельт» натякнув, що серед них було чимало поважних громадян Вісбадена і курортників: фабриканти, лікарі, художники, чиновники…

У четвер, 21 лютого, про «вісбаденський кіднапінг» сурмили геть усі західнонімецькі газети, не лишаючи комісії Розенбаума жодного шансу на врятування хлопчика. Хвиля паблісіті захльоснула керівників поліції та юстиції. Найелементарнішу вимогу щодо діяльності поліції — секретність, вимогу не сповіщати громадськість про перебіг справи, доки її не розплутано — було вщент забуто. Вісбаденський прокурор Добрітц, начальник кримінальної поліції фон Зейдліц тільки те й робили, що засідали на нескінченних прес-конференціях, висловлюючи свої надумані умоглядні сентенції щодо справи, залюбки позували фоторепортерам, хизувались перед телекамерами.

А комісар Розенбаум, людина, яка з тридцяти дев'яти розслідуваних нею вбивств розплутала тридцять два, залишився у тіні. Про нього згадували лише тоді, коли начальству потрібні були консультації для відповіді на запитання репортерів. Проте Розенбаум навідсіч відмовився допомагати шефам, через що їхні інтерв'ю були блідими, немічними, а висновки — непереконливими.

Вірніше, саме вони переконали репортерів і читачів у тому, що поліція неспроможна щось вдіяти. Тим-то вже наступного дня франкфуртська «Абендпост» ремствувала: «…Поліція плентається у хвості. Від неї нічого чекати. Вона нездатна визволити Тімо з лабетів злочинців».

Те ремствування не було простою фіксацією сумного факту; в такий спосіб боси редакції, замисливши нечуваний бізнес, готували новий сенсаційний бум навколо справи Ріннельта. Минув день, і на першій сторінці газети з'явився набраний великими літерами «відкритий лист» до викрадачів Тімо: «Ви вимагаєте 15 тисяч марок — ми ладні сплатити цю суму. До редакції звернулася одна поважна особа, батько великої родини, ім'я якого ми не назвемо: він пропонує 15 тисяч в обмін на Тімо. Жодного риску для вас: поліцію виключено з гри! Дзвоніть!».

Звернення закінчувалося патетично: «Ми довго вагалися, перш ніж погодилися зробити цей незвичайний крок. Проте в нас немає вибору, йдеться про життя дитини, і воно для нас понад усе, навіть важливіше за право та закон. Оскільки поліція неспроможна врятувати Тімо, лишається захищати наших дітей власними силами!».

Гучні слова, але за ними прихований елементарний закон капіталізму: хапай, скільки можеш! «Розчулений сім'янин», який пожертвував 15 тисяч марок, — не хто інший, як видавець газети, що заробив на цій акції, як швиденько підрахувала гамбурзька «Більд-цайтунг», вдвічі, бо 250-тисячний тираж «Абендпост» розійшовся за дві години.

Добродії-злочинці не забарилися. Того ж вечора вони подзвонили до редакції і без зайвих передмов наказали: «Складіть 15 тисяч у картонку з-під взуття. Нехай ваш представник з коробкою під лівою пахвою буде о восьмій годині у головному залі франкфуртського вокзалу. Він має бути сам».

Рівно о восьмій «король репортажу» з «Абендпост» тупцював у вказаному місці з картонкою під пахвою. Щоправда, останньої вимоги бандитів виконано не було: за ним пильно стежили двоє фотокореспондентів зі схованими камерами, що чатували на знаменну мить зустрічі «представника громадськості з посланцем злочинного світу». Чатували — і проґавили, бо в уяві репортерів той посланець мав скидатися на класичного гангстера, якого вони звикли бачити на екранах кіно і телебачення. І коли повз «представника громадськості» пройшов молодий, нічим не примітний хлопець, вони не звернули на нього жодної уваги. Тим часом хлопець сказав: «Чоловічий туалет, друга кабіна» і миттю зник у натовпі.

Збитий з пантелику репортер, в якого, звісно, не було досвіду спілкування з викрадачами дітей, не насмілився подати своїм колегам якогось знаку. Він слухняно поплентався до туалету. Двері другої кабіни були трохи прочинені, проте, коли репортер заходився прочиняти їх ширше, вони не піддалися: хтось притримував їх. Тоді газетяр збагнув, показав у шпарину картонку — і двері розчинилися.

Звісно, так само, як і його колеги, репортер чекав побачити «класичного бандита». Та перед ним стояв звичайний юнак, хоч і високий на зріст, його обличчя прикривала клоунська усміхнена машкара, що у наявній ситуації здавалася страхітливою.

.— Покажіть гроші! — наказала машкара юним, майже хлоп'ячим голосом.

Без заперечень репортер відкрив картонку і терпляче зачекав, поки «контрагент» перелічить гроші. Потім, прикривши коробку, боязко запитав:

— Де ж хлопчик?

Машкара попорпалася у кишені і видобула ключ.