Розділ «Частина перша«Великороси»»

«Уродженець м. Устюга, у краї якого новгородська й ростовська колонізація (раніше-бо великороси не боялися визнавати, що вони колонізатори підкорених земель. — В. Б.), зливаючись і втягуючи у свій потік тубільну чудь, створювала з неї нову Русь, св. Стефан пішов із християнською проповіддю в Пермську землю продовжувати цю справу обрусіння (невже хтось іще сумнівається, адже написано навіть без лапок! — В. Б.) і просвіти заволзьких інородців. Так церковна ієрархія благословила своїм почином двоєдину народну мету, досягнення якої слугувало підставою самостійного політичного існування нашого народу: це — зосередження династійно роздробленої державної влади в московському княжому домі (ось, зверніть увагу: у московському княжому домі сидів князь, а зовсім не «государ всєя Русі». Але авторові-професору нічого не було варто закинути в текст будь-яке слівце, таке ми бачимо на кожному кроці. — В. Б.) і прилучення східноєвропейських та азіатських інородців до російської церкви і народності за допомогою християнської проповіді» [5, с. 68].

Тут посилання на народ зовсім недоречні. Народ Московського князівства, як і інших, жив відособленим життям. І князі в ті часи були чужорідним тілом у громаді. Народ вільно міг вигнати князя й запросити іншого. Значно пізніше, коли церква ввела під руку князя безліч інородців, а татари зробили перепис населення, люди стали цілковито залежні від влади, беззаперечно йшли за нею.

У фінського й татарського народів не могло бути «народної мети» — «возз'єднання слов'янських народів». Цю мету, хоч як маніпулюй, виношували тільки московські владики, боярська еліта, під її натиском — московські князі, а пізніше — царі, зацікавлені у збільшенні пастви, володінь та «гарматного м'яса». І з'явилася ця мета значно пізніше, коли почалися зіткнення з Європою.

Подамо ще одну цитату, яка підсумовує нашу думку про дії Російської церкви в період «збирання» великоросійського народу. Ось що пише професор В. О. Ключевський:

«До половини XIV ст. маса російського населення, затиснута ворогами в межиріччя Оки і верхньої Волги, тіснилася тут на поодиноких розчищених серед лісу та боліт смугах зручної землі (зверніть увагу: оброблюваної землі дуже мало, отже, і людей мало — харчуватися нема з чого. — В. Б.). Татари і Литва замикали вихід із цього трикутника на захід, південь і південний схід (але ж уже в ті часи українці входили у Велике Литовське князівство, як окремий народ, про що збереглися дані в європейській історії. — В. Б.). Залишався відкритим шлях на північ і північний схід за Волгу; але там був глухий непрохідний край, подекуди зайнятий дикунами-фінами; російському селянинові з родиною і бідними пожитками страшно було пуститися в ці бездоріжні нетрі (хто повірить, що туди пішов селянин? — В. Б.). «Багато було тоді нехрещених людей за Волгою», тобто мало хрещених, свідчить старий літопис одного заволзького монастиря про часи до Сергія. Монах-пустельник і пішов туди сміливим розвідником. Переважна більшість нових монастирів із половини XIV до кінця XV ст. виникла серед лісів костромського, ярославського й вологодського Заволжя (за В. О. Ключевським, у цей період виникло до 150 нових монастирів. — В. Б.): цей волзько-двінський вододіл став північною Фіваїдою православного Сходу. Стародавні пам'ятки історії російської церкви свідчать, скільки сили духу проявлено було російським чернецтвом у цьому мирному завоюванні фінського язичницького Заволжя для християнської церкви і російської народності (ось вони, великороси! — В. Б.). Численні лісові монастирі ставали тут опорними пунктами селянської колонізації: монастир слугував для переселенця-хлібороба і господарським керівником, і позичковою касою, і парафіяльною церквою, і, нарешті, притулком на старість. Навколо монастирів осідало бродяче населення (фінські й татарські племена. — В. Б.), як коріннями дерев зчіплюється хисткий піщаний ґрунт. Заради порятунку душі чернець утікав від світу в заволзький ліс, а мирянин чіплявся за нього й за його допомогою заводив у цьому лісі новий російський світ. Так створювалася верхньоволзька Великоросія дружними зусиллями ченця й селянина (християнина. — В. Б.), вихованих духом, який вдихнув у російське (фінське — В. Б) суспільство преподобний Сергій» [5, с. 74].

Як бачимо, професор Ключевський дуже вдало підсумував думку, як за допомогою монастирів і ченців з фінських племен утворилася нація великоросів.

Бажано лише відсіяти «професорську полову», ніби мимохідь розсипану. Спочатку він пише: «край, подекуди зайнятий дикунами фінськими», але незабаром сам себе уточнює: «багато було тоді нехрещених людей за Волгою». Ми знаємо — вся земля цього великого краю була заселена фінськими племенами, звісно, їх було дуже багато, порівняно зі сторонніми людьми, які «тіснилися тут на поодиноких розчищених серед лісу й боліт смугах зручної землі».

Навіщо авторові потрібна була маніпуляція, відомо. Необхідно «розбавити» фінські племена слов'янськими, як пише професор, — «росіянами», хоча сам уже давно визнав, що російського народу ще й близько нема. Але якось треба пояснити появу «великоросів» із фінів і татар. Ото й старається автор: два факти правди, два — брехні. На цю брехню Російської імперії ми знову звертаємо увагу. Хочеться наголосити ось на якій думці, висловленій професором. Він пише: «Так створювалася верхньоволзька Великоросія дружними зусиллями ченця і селянина…»

Якщо згадати, що слово «селянин» у російській мові є перекрученим варіантом слова «християнин», нам стане зрозуміло, хто створив Великоросію. Чернець і християнин, він же хрещений ченцем — фін. Слід лише пам'ятати, що й за 300 років «основою населення великоросів скрізь було фінське плем'я».

Таким чином, В. О. Ключевський своїм повним виданням «Курсу російської історії» підсумував усю історичну науку Російської імперії. За ці праці Російська Академія наук у 1900 році обрала В. О. Ключевського дійсним членом. Він був винятково близький до царської родини. Саме йому довірив цар Олександр III викладати історію Західної Європи і Росії хворому царевичеві Георгію. Не забудемо й видатного афоризму Ключевського: «На Заході церква без Бога, в Росії Бог без церкви». Щоправда, академік висловив цю думку в щоденниках. Але вона збереглася для нащадків.

Звинувачувати В. О. Ключевського в антицерковних настроях не випадає — десятки років він був професором Російської духовної академії. У цьому й полягав парадокс російського вченого мужа: не дозволяв йому великодержавний національний дух робити історично вивірені зауваги і висновки. Російського історика завжди схиляли й схиляють нині до брехливих історичних передумов, до брехливих історичних висновків. Інакше доведеться визнати: історія його держави вигадана і перекручена; в історичному сенсі — це жорстока держава-завойовник, яка сколотила імперію на крові та брехні.

Отож запідозрити академіка В. О. Ключевського в антиросійських настроях аж ніяк не випадає. Надто вже «нечистим» матеріалом доводилося йому користуватися.

Звернімося до ще одного підтвердження нашої думки — про мізерно малу частку слов'янського начала у великоросійській людині.

Ось що пише В. О. Ключевський:

«Глибока юридична і моральна прірва лежала між давньоруським паном та його холопом: останній був для першого за законом не особою, а просто річчю. Слідуючи споконвічному тубільному звичаю, а може, і греко-римському праву, яке не вважало злочином смерть раба від побоїв пана, російське законодавство ще в XIV ст. проголошувало: якщо пан «согрішить», невдалим ударом уб'є свого холопа або холопку, за це його не піддавати суду і відповідальності» [5, с. 82].

А тепер запитаймо себе: звідки така жорстокість до єдиновірця й до одноплемінників? Адже йдеться про XII–XIV ст., тобто про початок створення лише Суздальського, а пізніше Московського князівства.

Знаєте, в чому криється недомовка? Люди — слов'яни, які разом утекли з Подніпров'я вглиб північних лісів, у страшні нетрі, які ділили труднощі й шматок черствого хліба в дорозі, не могли ставитися так одні до одних, будучи, до того ж, християнами. Та й знаємо ми зі стародавніх літописів, що в Русі таких відносин не існувало в принципі. То в чому ж річ?

Чому, перебравшись із Києва в Суздаль, православний пан (боярин) почав так поводитися?

Відповідь очевидна. У суздальську землю з Київського князівства й інших слов'янських князівств тікали переважно князі-невдахи та їхні прибічники — дружинники, священики й розмаїта публіка, яка не знаходила собі місця на обжитій землі. А їхніми підданими ставали аж ніяк не слов'яни, що прийшли з ними, а місцеві, тамтешні фінські племена, яких мечем і хрестом, батогом і лестощами втягували у великоросійську націю. За такого розкладу все стане на своє місце: «норманської крові» князь і боярин (дружинник) не міг вважати рівнею собі підкорений люд із племен мокша, мурома, меря, весь, мещера, перм, печора, хоча той і прийняв християнство.

Звідси неодмінна жорстокість і презирство російського пана й аристократа до селянина (тобто християнина). Ось чому Російська православна церква завжди служила (і сьогодні служить!) князеві, цареві, державі, а не народу: гени, закладені у XII–XVI століттях, спрацьовують інстинктивно.