Розділ «Частина перша«Великороси»»

Країна Моксель, або Московія. Книга 1
5

У цьому розділі ми спробуємо уважно простежити — чи існувало переміщення населення слов'ян із берегів Дніпра в райони Оки та Волги протягом X–XVI століть, чи була в такому переселенні історична необхідність. Адже просто так, із примхи великоросійських істориків, слов'янський народ переміщатися не міг. Спробуймо встановити: чи існували в VIII–XII століттях, та й пізніше, у XIII–XVI століттях, родинні племена, які створили згодом український і російський народи. Треба і в цих питаннях відкинути брехню й вигадки великоросійських писань.

Кожен російський професор чи академік, залежний від царської або комуністичної влади, викладаючи окремі історичні факти, змушений був маніпулювати ними таким чином, аби підтвердити офіційну державну міфологію. Лише поодинокі з них мали мужність протистояти російській шовіністичній ідеології.

Підтверджувати самобутність і незалежність походження українського народу, його мови і культури доводилося в затятій боротьбі з офіційною великоросійською владою. При цьому необхідно врахувати: в Російській імперії існувала тверда стратегічна настанова, яка зобов'язувала витлумачувати походження українського народу, його мови, культури й історії як вторинних — від великоросійського. Іншого, мовляв, не могло бути.

Великороси тривалий час узагалі стверджували, що нібито саме вони заснували стародавній Київ, були його господарями в період розквіту і покинули Київ лише після монголо-татарської навали. Таке марилося їм тривалий час. На підтвердження божевільних ідей провадилися численні дослідження, захищалися дисертації. Брехня лилася рікою, й здавалося, що, зрештою, остаточно переможе. Але брехня тому і є брехнею, що з появою незалежних дослідників і вивченням першоджерел — спростовується. Проте — не зникає. Як і будь-яка мерзота, вона й далі ховається по глухих і темних завулках, зринаючи гнилим смородом із напівфальші.

Усі ці «походи на південь» жириновських, усі ці проповіді й домагання солженіциних і лужкових є рецидивами старої великоросійської історичної брехні.

Щоб не виникало сумніву в самобутності походження українського народу, стародавності його мови і культури, автор пропонує послухати російського академіка О. О. Шахматова, не шанованого великоросами за правдивий виклад істини.

Академік Петербурзької Академії наук із 1894 року, Олексій Олександрович Шахматов (1864–1920) у своїх наукових працях приділив велику увагу походженню української мови, а разом із цим і походженню та міграції народу, носія мови. Великороси це замовчують. У Великій Радянській Енциклопедії про українські дослідження академіка ви не знайдете ані слова.

Загляньте у ВРЕ, том 29, стор. 303 (третє видання).

Які ще потрібні слова, щоб викрити великоросів у брехні?! Адже замовчування правди — теж брехня. Переконайтесь, як справно радянські укладачі Енциклопедії служили інтересам великоросів, ясна річ, під невсипущим оком Політбюро ЦК КПРС!

За всіх часів історія, писана в Росії, відображала не істину, а насамперед державні шовіністичні інтереси імперії. Згадайте брехню про Київ. Спочатку великороси твердили: мовляв, це ми створили Київ і велич Русі. Пізніше радянський режим поступився, запустивши в обіг іншу брехню: мовляв, Київ був «праматір'ю» трьох народів і держав — України, Білорусії і Росії. Але й це твердження виявилося цілковитою брехнею! Радянській російській імперії потрібно було якось виправдовувати постулат великоросів про «прогресивність» поневолення сусідів Московією і про великі «родинні зв'язки та братерство» українського і російського народів. Сказати правду радянські «байкарі» не могли, та їм і не дозволяли. Правда одразу ж ставила під сумнів «правомірність» підкорення Росією слов'янських народів: українського, білоруського і польського.

Згадайте невдалі «об'єднавчі потуги» великоросів щодо захоплення Польщі в 1920 році, коли вони дісталися до Варшави. Не вийшло! Але виправдання більшовицького «об'єднання й возз'єднання» у Москви були.

Згадайте про повторну спробу захоплення або «возз'єднання» Фінляндії в 1939–1940 роках. Уже більшовицькі великороси повертали до життя велику брехню про правомірність Москви «збирати землі російські».

Зупинімося, бо згадувати факти московської фальші та брехні можна нескінченно.

Отже, академік О. О. Шахматов після копіткого вивчення давньоукраїнської історії (історії Києва) і сучасної діалектології з істинно академічною безпристрасністю і пунктуальністю довів питомість проживання української нації в Києві та навколо Києва на сотні кілометрів. Він вказав, що тривале роздільне історичне буття обох народів і різні умови життя спричинили те, що лексичний матеріал обох мов (української та російської) значно різниться. Відчутна різниця мов свідчить про те, що вони розвивалися незалежно.

Відомий знавець великоросійських діалектів В. Даль не погодився внести малоросійські (українські) слова до свого словника, адже був переконаний, що мова українців — цілком самобутня.

Для сучасних українських діалектів академік О. О. Шахматов установив первинний їх поділ на дві групи: північноукраїнську і південноукраїнську. Він керувався винятково фонетичними ознаками мови, для нього були критеріями не лише вимова «о» замість «і», але також міра твердості та м'якості цього «і». Крім того, він зважав на більшу або меншу твердість «ы»-«и», м'якість або твердість «р» («прямо» чи «прамо»), отвердіння або не отвердіння «т» («він ходит» або «він ходить»), звуження «я» в «є» тощо.

У процесі розвитку українського народу з'явилася третя група — західноукраїнська. Із трьох українських діалектів найбільше відрізняються один від одного у фонетичному сенсі східноукраїнський (полтавсько-харківський) і північноукраїнський. Західноукраїнський говір серединний і вказує філологові на те, що він виник у результаті впливу північноукраїнського говору на східноукраїнський. Цей факт підтверджений історично. Ми знаємо, що слов'янські племена, які переселилися на Харківщину та Полтавщину, перейшли через Дніпро і, як свідчить їхній говір, жили на самому півдні Правобережжя.

Ось як цей процес розумів академік О. О. Шахматов:

«На просторі, що лежав праворуч Дніпра, малоруське (українське) наріччя, у найбільш древню свою епоху (VII–VIII століття. — В. Б.), значно раніше від початку колонізаційного руху на лівий берег Дніпра, ділилося лише на дві гілки — північну й південну; але від тривалого зближення північної гілки з південною утворилася ще низка

змішаних говорів, як у сучасній Україні, так і в Галичині (робота написана тоді, коли Галичина входила до складу Австро-Угорської імперії. — В. Б.). Пізніше відбулося виселення тієї частини південної групи, яка збереглася чистою й не змішалася з північною, на схід — у Полтавщину і Слобідську Україну».

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Країна Моксель, або Московія. Книга 1» автора Білінський В.Б. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша«Великороси»“ на сторінці 11. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи