Розділ «Частина перша«Великороси»»

Князі були достойні, не грабували сусідів, не вбивали підданих, як чинили московські. Уже в XIV столітті вони побудували великі кам'яні фортеці, такі як Кам'янець, Смотрич, Бакота тощо. Українські міста вже в ті часи жили за цивілізованими європейськими законами. У 1432 році місто Кам'янець-Подільський отримало Магдебурзьке право. За цим правом князь не міг переслідувати, а тим паче вбити людину. Населення міста жило, працювало і управлялося на підставі цивілізованих європейських законів.

У Московії до таких законів управління прийдуть лише наприкінці XVIII століття, та й то — із жорстокою сваволею царів і знаті.

Так слов'янське Поділля «перетікало» в Московію!

Вивчивши факти, треба раз і назавжди відкинути московський міф про первородство великоросів і забути про слов'янське споріднення українського і російського народів — це велика облуда, складена на догоду Російській імперії.

Нам доведеться усвідомити: великороси як нація розвивалися самобутньо в глухих, непрохідних лісах північного сходу Європи на базі фінських племен, які жили в тих місцях.

«Великоросія XIII–XV ст. зі своїми лісами, драговинами й болотами на кожному кроці загрожувала поселенцеві тисячами дрібних небезпек, непередбачених ускладнень і неприємностей… Ось чому село з одного або двох дворів є панівною формою розселення в північній Росії мало не до кінця XVII ст.» [5, с. 56–57].

І ще одну думку вважаю за потрібне процитувати:

«Руська людина з'явилася в північно-східних пустелях безсімейною у всьому печальному значенні, яке це слово мало у нас за старих часів. Самотня, закинута у світ варварів (маються на увазі фінські племена, які згодом стали великоросами. — В. Б.), остання, крайня з європейсько-християнської сім'ї, забута своїми й забувши про своїх…

Сумна, сувора, одноманітна природа не могла цілюще впливати на дух людини, розвивати в ній почуття краси, прагнення до прикрашання життя, підносити її над буденною одноманітністю, дарувати свято, таке необхідне для відновлення сил. Нечисленне народонаселення було розкидане на величезних пустельних просторах, які безупинно збільшувалися без відповідного множення народонаселення» [7, с. 226].

До цих слів нічого додати.

Шановні читачі, автор вдячний вам за спільне вивчення матеріалів першого розділу книги і сподівається, що ви не ображаєтеся на нього за пізнання часточки зворотного боку «парадного фасаду» Російської імперії. Навіть гірка правда не є зайвою, якщо веде до пізнання батьківщини, зрештою, до пізнання себе.

І щоб в історичному майбутньому знову й знову не повторювати одних і тих же помилок, які повторює Московія сотні років поспіль, покладаючись на одвічно облудні постулати, завжди корисно вивчити власну історію не лише «великих здобутків і перемог», а й жорстоких поразок, брехливих вигадок і брудних діянь.

Отже, що ж ми відкрили для себе «за парадною завісою» Великороси, що так завзято замовчували «штатні історики» імперії?

Проаналізувавши викладені факти історії, ми неминуче доходимо висновку про самобутнє походження народу — великоросів, яке не має нічого спільного з «перетіканням» слов'янських племен. Основою становлення російського народу були фінські племена, що жили в глухих лісових масивах від Тули, Рязані і Пензи до Біломор'я. Називали той народ за старих часів — Моксель!

Друга важлива істина, яку ми пізнали, — істина про самобутність українського народу. Український народ не мав історичних коренів, які б пов'язували його з московитами. Це цілком самобутній народ, який має прадавнє слов'янське коріння. Саме він, український народ, є спадкоємцем великої Русі!

Не можна далі брехати про «велике братерство слов'янських народів», бо російський народ у своїй масі завжди був «переважно фіно-татарським народом». І в цьому немає нічого поганого.

Ще одним приховуваним фактом імперії, який ми дослідимо в наступній главі, є час заснування Москви як поселення і час появи Московського князівства. Нині немає потреби приховувати факт походження Московського князівства у складі Золотої Орди як татарського улусу. Татаро-монголи справді були «хрещеними батьками» московської державності. У цьому явищі немає нічого протиприродного, необхідно лише визнати, що монголо-татари мали власну, як на ті часи, культуру й державне мислення. Помилково дивитися на них з висоти XXI століття як на диких і лютих варварів.

Така думка цілковито неправильна й облудна.