Розділ «Частина перша«Великороси»»

«Ми повинні рішуче відкинути думку про те, що Київщина була в давнину населена не предками сучасних малорусів (українців), а предками сучасних представників інших руських народностей. Шукати в X–XI столітті (і пізніше! — В. Б.) біля Дніпра великоросів є справою марною, бо великоросійська народність походження нового…» [12, с. 52].

Резюмуючи, академік О. О. Шахматов заявляє: «Уся група малоруських (українських. — В. Б.) сучасних говорів значно цілісніше, ніж усі інші (білоруська і великоросійська. — В. Б.), зберегла свій зв'язок із древньою групою відповідних їй говорів на споконвічній території».

Таким чином, ми виявили істини, доведені самими великоросами. Ось вони:

1. Починаючи зі стародавніх часів, на території сьогоднішньої України жили споріднені слов'янські племена, які в процесі історичного розвитку утворили самобутній слов'янський народ — українців.

2. Великоросійський народ ніколи не мав родинного коріння з українським. Він утворений на базі фінських племен, які відтак змішалися з булгарським і татарським етносами. І постав він значно пізніше.

3. Повертаючись в історичне минуле, ми повинні з належною твердістю відкинути брехливі твердження великоросійських істориків про переміщення слов'янських племен із басейну рік Дніпра і Дністра в райони Оки, Мещери і Верхньої Волги в період X–XVI століть.

Не було історичної потреби слов'янським племенам (українцям) утікати в непрохідні, незвідані нетрі й драговину за тисячі кілометрів від рідної землі предків. Їм досить було «відсунутися» зовсім трохи від завойовників, які приходили зі сходу і півдня, у свої власні лісові масиви, що простягаються й нині на тисячу кілометрів від Чернігівської до Львівської землі. А в минулі часи, 700–900 років тому, лісові масиви української землі (Русі) сягали значно південніше.

Глибоке вивчення говірок української мови свідчить про збереження національного етносу на національній території.

Автор цієї книги мав ще одну можливість (яка буквально випадково випала йому) простежити підтвердження висловлених вище думок.

На початку шістдесятих років, у часи першої радянської відлиги, завдяки колишньому керівникові України Петрові Шелесту, було видано видатну національну серію досліджень «Історія міст і сіл УРСР». Ясна річ, у цих виданнях не обійшлося без великоросійського прокомуністичного впливу. Іншого тоді не могло бути. Імперія великоросів суворо стежила, щоб її постулати про «первородство» і «велич» неухильно сповідували. І в цьому сенсі «Історія міст і сіл УРСР» наскрізь фальшива.

Але власне історичні факти з «Історії міст і сіл УРСР» зросійщенню не піддаються. Не можна сфальсифікувати факт появи міста або села.

Отож уважно прочитаймо лише один том «Історії» — «Хмельницька область». Простежмо, скільки поселень українців виникло з IX по XVI століття на Поділлі? Які історичні зміни з погляду демографії відбулися на Поділлі за шість століть? Чи народ справді «перетік» у Московію, як тривалий час намагалися втовкмачити нам московити й великороси?

Із давніх-давен на подільській землі жили слов'янські племена: на півдні — уличі і тиверці, на півночі — дуліби і волиняни. З 1199 року вся територія сучасної Хмельницької області увійшла до складу Галицько-Волинського князівства. Стародавні київські літописи у IX — ХI століттях на подільській землі згадують 12 міст і городищ, зокрема Ізяслав, Полонне, Тихомль та інші. Але вже у наступні два століття (XII–XIII) на землі подільській зафіксовано більше 70 поселень і городищ. Наші предки не сиділи склавши руки, а посилено й цілеспрямовано трудилися, освоюючи рідні простори. У них не було ні часу, ні бажання робити «перетікання» в Московію.

Монголо-татарська орда насунула на Галицько-Волинське князівство в 1240 році. Справді, був мор по нашій землі. Але земля не спорожніла. Пограбувавши населення, церкви, монастирі, захопивши «ясак», завойовники відійшли у волзькі степи. На місцевих жителів, які залишилися, наклали данину.

З історичних літописів відомо, що князь Данило Галицький навіть їздив у Золоту Орду на поклін. І це було в українській історії. Але ще в тому ж XIII столітті, тобто за життя старого скореного покоління, галицько-волинські князі повстали проти татаро-монголів. Відмовилися підкорятися і платити данину. А в 1320 році великий князь Литовський покінчив із Золотою Ордою на українській землі.

Хоч як би словоблудили великоросійські історики, але в 1320 році український народ вигнав Орду з Києва. І здобув собі волю. Не українці, а московити ще майже 200 років перебували в рабстві.

Згодом, до навали поляків в Україну, життя на Поділлі було нелегким, але сприяло формуванню української нації.

Увійшовши до складу Великого Русько-Литовського князівства, український народ дістав перепочинок. Саме на той час він сформувався остаточно і увійшов у своє історичне русло буття.

До кінця XV століття лише в Кам'янець-Подільському воєводстві, де правили спочатку українізовані князі

Каріатовичі, а пізніше князі Острозькі, існувало 216 міст і поселень. А до другої половини XVI століття — понад 650, у тому числі 66 міст. І народ спілкувався українською мовою, сповідував переважно православ'я, і правили ним князі, які так само спілкувалися мовою українського народу. Цих досягнень у національному становленні не варто забувати.