Розділ «Книга другаСПАДОК ВІКУ»

— Ні, коли ти так швидко відповідаєш — кажеш неправду. Я вже переконалася. Це було, коли ти розмовляв з Зоряною Мигельською. Виходить, у тебе є звички, ти не абстрактний продукт суспільства.

— Помиляєшся, це автоматизм.

— У деталях людського життя багато поезії.

— У них все — поезія. Але нині деталі поспіль стандартні.

— Не сперечайся, колорит у характерах завсіди буде існувати.

— Дівчинко! — вигукнув я. — В тому-то річ, що цей колорит нищать злигоднями і неволею. Це перший крок до того, щоб знебарвити і вихолостити народ.

— Мені завжди хочеться запитати тебе, — сказала Марійка, помовчавши, — чого та уникаєш націоналістів. Я бачу з твоїх міркувань, що тебе болить те саме, що і їх.

— Мене душить недоля народу, а їх що болить?

— Тим паче.

— Ось і цвинтар, — сказав я.

Марійка всміхнулася і тісніше притиснула до стану мою руку.

— Ми проходили мимо будинку пір року, — сказав я. — Ти не помітила, в якій позі був Хронос?

— Ні. А що?

— Мені здалося, що його здерли.

— Не може бути.

— Тоді його треба зняти.

— Навіщо?

— Бо плин часу для Львова зупинився.

— Ти сердишся, що ми йдемо на цвинтар?

— Я давно про це мріяв.