Розділ «Книга другаСПАДОК ВІКУ»

— Ця трагедія змальована символічно, — пояснила вона.

Я ще раз перечитав і, посміхнувшися в душі, поклав газету на столик. Раптом я подумки вдарив себе по чолі: якщо Мигельська має такий доступ до чорноризців, то це вона, а не хто інший, доповіла про смерть і похорони Кривов'яза. Це вони перешкодили Павлюкові. Він потрапив у їхні пазурі, і Мигельська повинна знати, що з ним. І ще одне: таємницю видав Мигельській Павло або Олекса. Якщо церква взяла їх під захист, то вони не могли із вдячності не доповнити Павлюкової характеристики. Я вивідаю у Мигельської, де Павлюк. Але з цим не слід поспішати. Мабуть, найліпше заручитися Марійчиною допомогою. Я скажу їй про свої підозріння і попрошу коли-небудь «признатися», що вона не рада моїй дружбі з Павлюком, що я з ним часто десь пропадаю. Мигельська рада буде «розкрити» Марійці очі на мене, адже Павлюк замкнений «там і там», а я, очевидно, одбріхуюсь.

— Я постараюся трошки прислужитися вам, — сказала Мигельська. Та попередила:- Лише не подумайте, що я особисто вами зацікавлена. — Мигельська поклала Марійці на плече руку. — Задля цієї дівчини. Вона мені як сестра.

Здається, я це колись у Бальзака знаходив: «Чим ганебніше життя людини, тим вона міцніше за нього чіпляється; воно стає постійним протестом і безконечною помстою». Невже мені доведеться скористуватися впливом Мигельської і її монахів? Тоді я їх не перестану ненавидіти разом з тим ідеалом волі, який вони відстоюють. До чого доходить! Вже все втрачено, але й на цьому голому полі точаться бої.

Я готовий був втекти геть, як утік від Опольчика. Марійка і Мигельська обмінялися поглядами, і Марійка зітхнула.

— Що з тобою? — тихо запитав я.

— Простудилась.

— Не смійте її надовго покидати, — шпигнула мене Мигельська.

Я відчував, що вона мене недолюблює, але вона не знаходила способу показати це так, щоб мені запам'яталося. Така можливість виникне, мабуть, після того, як вона мені «прислужиться». Я повернувся гадками до Гривастюка. Напередодні розвалу республіки він од імені уряду вимагає відкупити бункер, який фігурує в числі прикордонних оборонних споруд. Я посилаю до нього Марину з рештою фронтового золота — і республіка падає. Як я доведу, що він привласнив золото? Але його непокоїть недобита жертва, і він піддає мене остракізмові.

— Ви чули, панство, що у Львові буде відкрито пам'ятник жертвам світової війни? — звернулась Мигельська.

— Так, від тебе, — наївно мовила Марійка, бо це повідомлення призначалося мені. Я нудьгуюче дивився у вікно. Я не знав, що на це відповісти, і не підтримав розмови. Досить з мене, треба остерігатися балачок.

— Були пропозиції поставити цей пам'ятник на місці Міцкевичевого.

— Польський уряд не дозволить, — озвалася Марійка.

— Падає сніг, — сказав я.

Дівчата повернулися обличчями до вікна. Сніг опускався рідко, ніби небо вирішило з'ясувати, чи на землі не будуть протестувати.

— Я дуже люблю цей час, — прошепотіла Мигельська. — Відбуваються якісь зміни, хвилюєшся, задума… Дивіться. який лапастий пішов. Ой, як гарно! Але скажіть, чи й вам здається, що в такі хвилини все навколо стає чужим?

Марійка кивнула.

— Трішки моторошно, — провадила далі Мигельська. — Видко, в нас залишилося щось від наших давніх предків, на очах яких почав мінятися клімат. Взагалі осінь поспіль зворушлива. Бабине літо, журавлі, пожовкле листя, гудіння вітру в комині, перший сніг… Люди в цю пору більш зібрані, уважніші до всього навколишнього. Так, так. Мені завжди хочеться про це написати. Я піду, товариство. До побачення.

Я провів поетесу до виходу і замкнув двері на ключ.

— Так би кудись пішла, — сказала Марійка.