Розділ «Книга другаСПАДОК ВІКУ»

— Він вважав, що польське відродження повинно завершитися соціальною революцією. «Я вб'ю тебе тим, що ти мусиш знати, але не знаєш». Я вивчаю польську історію. Послухай лишень. «Хто ви такий?» — «Людина». — «Що таке людина?» — «Особа, призначена для суспільства і для волі». — «Що таке суспільство?» — «Союз, який вводить між людьми таку рівність, котра при однакових умовах гарантує всім користування рівними правами…» — «Що таке воля?» — «Можливість, що дозволяє користуватися своїми природними правами і розвивати свої здібності». Правда ж, чудово? Це з короткого політичного катехізису Яновського.[39] Він писав, що не вся шляхта погана, але що зло полягає в її суті, в шляхетській системі. І знаєте, пане Опольчик, дуже прикро, що ці катехізиси, можна знайти всюди, тільки не в нас.

— Телефон, — сказав Опольчик. — Вибачте, порозмовляємо іншим разом.

Він пішов на прохідну, а я почав себе картати. Не так це робиться. Подібні розмови треба починати за чаркою. Перш ніж переконувати противника, треба спіймати його на слові.

Наступного ранку я не встиг ударити сокирою по поліні, як прибіг солдат і передав, щоб я негайно зайшов до полковника Родзісада.

— Мені робітники більше не потрібні,- коротко сказав Родзісад.

Я стояв біля дверей, переминаючись з ноги на ногу. Гроші, які ви виплатили наперед, повернути? — запитав я.

— Ні. Можете йти.

На вулиці я на всі боки розглянувся і побачив метрів за тридцять стрункого, зодягненого в брезентовий плащ чоловіка. Я поволі рушив до міста, цей тип пішов слідом: мене передали під опіку таємної поліції. Підлий хрін цей Опольчик, потомок «професіональних революціонерів». Одначе від того, що я волік на плечах агента, я відчував шалену, дику радість. Досі я був людиною поза суспільством, тепер зв'язаний з ним міцніше, ніж можна було сподіватися. Це в Арістотеля сказано: «Людина поза суспільством або тварина, або бог». Я, правда, не міг стати ні тим, ні іншим, бо як-не-як жив на 2260 років пізніше і моя «антелехія»[40] утворилася з пари, яку видихували мій батько і моя мати, які були «представниками високорозвиненої цивілізації». Дорога назад мені заказана, а богом я не стану через гомеостаз. Все ж таки приємно відчувати, що ти є «об'єктом уваги», сяким-таким членом суспільства.

Мій батько не був політичне неблагонадійним (може, не встиг), незважаючи на це, в мені заговорив інстинкт переслідуваної людини. Я не ховався у підворіття, дратуючи агента, не поспішав у завулки. Вибираючи по можливості найкоротший шлях, прямував у поле. Агентові звеліли виявити, де я мешкаю. Він мене заарештує тільки в тому разі, коли я спробую втекти. Але серед поля, опинившись віч-на-віч зі мною, він побоїться простягнути наручники. Я на мить уявив собі, як він готується замкнути скоби. У цей момент я переплітаю пальці і не дуже й сильним рухом посилаю руки назустріч його щелепі… Ні, він далеко не піде за мною.

За крайніми будинками я уповільнив кроки й оглянувся. Агент ішов широкими розмашистими кроками з очевидним наміром. наздогнати мене. Побачивши, що я його чекаю, він кинув очима назад, на пустинну вулицю, тоді нагнувся, роблячи вигляд, що зашнуровує черевик. Я перестрибнув канаву і пішов ріллею навскоси до дороги. Приблизно в половині гін ріллю перерізав обліг, і там стояв селянин з косою. Коли мені залишалося до селянина метрів п'ятдесят, я знову озирнувся. Агент простував за мною. Я йому прощально помахав рукою. Він став як укопаний, оцінюючи ситуацію. На чий бік стане селянин? Звичайно, він не вибиратиме між мною і агентом. Він скаже: «Дайте мені спокій», і, погрозливо піднімаючи над плечем блискучу косу, піде собі геть. Проте агент зробив інший висновок і повернув назад.

Це був виснажений, хворий і до того ж глухий дідок. У довгих, колись, мабуть, в'юнких вусах стирчали остюки; очі дивилися похмуро, з недовір'ям, і мені здавалося, що зараз діда турбує одне-єдине: чи я не хочу зігнати його з чужого облогу, де він косив ріпакове бадилля. Не добившись від нього жодного слова, я дійшов облогом до стежки, спустився у видолинок, напився води з потічка, вибрався на кряж і кинув очима по обрію, чи далеко до тої хатини, де ми з циганом ночували тиждень тому.

В Марійки була Мигельська. Вона й відчинила мені. Марійка лежала на канапі, видко, нездужала. Побачивши мене, зашарілась, притиснула до грудей капу, якою була вкрита.

— Я не кажу, що година вранці варта двох увечері,- проспівала. Мигельська. Я ж прийшов до Марійки десь у часі виходу на роботу. — Оце, я розумію, друзі,- додала поетеса. — Умри, — не знатимуть. Чи ви довідались, що Марійка хвора?

— Цить, Зорянко, — зупинила її Марійка. — Я по Прокопові бачу, що він теж ніби з ліжка піднявся.

Я сів на стільці біля Марійки, і вона, вганяючи мене в краску, торкнулась моєї руки.

— Колись я вам говорив, що шпигую за долею, — сказав я. — Тепер вийшло подвійне свинство: і за мною шпигують.

— Треба вас, братчики, рятувати. — Мигельська зробила замріяні очі. — Ви чули, Прокопе, як занапастилися Чорнота з Ганишем?

— Ні.

— То справжня історія! Їх вистежили в Корняктовому льоху. Тої ночі Грушевич з ними не ночував, а досвітком пішов за речами. А Олексу і Павла ведуть. Олекса несе в'язку хрестів, Павло — картини, позаду вже тягнеться юрба. Ті живоглоти підштовхують хлопців карабінами, погукують на натовп, посвистують своїми пищиками, збираючи поліцаїв на підмогу. Запакували зразу до тюрми. Щастя, що я зустріла Грушевича. Я знала, куди кинутись. Ми це трактували як гоніння на християн. Митрополит втрутився, скрізь зчинили галас — і хлопці на волі. Олекса реставрує ікони в Святоюрському храмі. Ганиш керує чернечим хором. Я в житті стільки не наїздилась у фіакрі, скільки в ті дні. Ну і це зіграло свою роль, — Мигельська подала мені газету.

Я двічі перечитав надрукований у польській газеті польською мовою віршик, але нічого в ньому не знаходив. Я запитально глянув на поетесу.