Розділ «Книга другаСПАДОК ВІКУ»

Я нишком спостерігав жебраків, сповитих у чорні шалі вдів, юнаків і дівчат з чорними жалобними стрічками на рукавах, зморщеними, мов порхавки, дідів, прилизаних батьків і виснажених матерів. Ці люди не могли не бути рабами, і чиїми рабами вони не були б, усе будуть змагатися в покірності і шпигуватимуть одне за одним.

Коли весь собор падав навколішки, я подався за колону і тихо вислизнув надвір. Проколовши списом дракона, на мене звисока дивився святий. Він і не здогадувався, що в нинішні часи його прикладові гріш ціна. Він рвався у небеса на здибленому коні, не відаючи, що дракон тепер отримав право громадянства. І взагалі — яким недоречним виглядав наді Львовом увесь у пориві й вітрі пристрастей Святоюрський храмі Це була симфонія занепаду. Я пішов на горб. Кручено падав сніг, ніби його колотили звуки з собору. В голові моїй чогось усе пішло обертом, і мене почало тягнути за рухом білих схрещених мечів. Я відступив від обриву й несподівано побачив Павла Ганиша. Власне, я сюди й піднявся, щоб його побачити, але ніяк не сподівався, що він вийде з собору під час відправи. Він був з непокритою головою, в чорному ретельно випрасуваному вбранні, на лівому рукаві полискувала крепова стрічка. Він був іншою людиною. Я навіть завагався, чи це він. Тіло його злегка пружинило, вогкі чорні очі дивилися весело, майже щасливо.

— Привіт, Повсюдо, — сказав він спокійно, без радості й здивування, що зустрівся зі мною.

— Здоров, Павле.

— Вийшов на хвильку подихати. Сьогодні я взяв од хористів те, чого добивався.

— Чудово співають.

— Скільки це мені коштує!

— Ти, брате, змінився, — сказав я.

— Почуваю себе чоловіком.

«Ось воно як!» Я співчутливо запитав, по кому він носить жалобу.

— По Володимирові Кривов'язу, — відказав Ганиш, і відказав не те що крізь зуби, а так, наче язик його був зшитий з золотих ниток. — Як поживаєш?

— Сам знаєш, як у мене буває: тиждень голодую, день відгодовуюсь.

Павлів погляд блукав між будівлями Городецької, і мені здалося, що він не слухає.

— Що Олекса поробляє?

— Має по горло роботи. Талановитий хлопець, тут одразу запримітили.

Мені ще можна було уявити Олексу в чорному костюмі з нашивкою на лівичці, та уява моя несподівано зледачіла. Мабуть, я із заздрістю ще подумав: «Стати чоловіком — це стати над людьми». На жаль, у мене нема хисту ні композитора, ні художника. Можливо, і я зміг би жахнути рабів.

Ганиш ще трохи постояв, коротко відповідаючи на мої запитання. Я, звичайно, чекав від нього цього холодку, але кортіло пересвідчитись. Відступаючи і поправляючи рукою зачіску, він кинув:

— Заходь. Нам з Олексою дали по кімнатці,- він показав на монастир при храмі. — Тісно, але затишно.

І покинув мене не прощаючись. Я вирішив позичити грошей у когось іншого.

IX