Розділ «Книга другаСПАДОК ВІКУ»

— Не. віриш? От ви, їй-богу! Рівно два роки тому я йшов на розмову зі статуєю Франца-Йосифа, признався одній дівчині, а вона насміялась. А я казав правду.

— Що то була за дівчина?

- Її звали Ревекою. Вона наклала на себе руки.

— Хтось скривдив?

— Доля. Жах- губити себе ні за що. І жахливий суд людини над людиною. Чому бог час від часу не дозволяє злочинцям карати себе самих?

Він став втикати голку в очні ями.

Не слід, — кричав він, — видіти очам тим

Ні мук моїх, ні вчиненого зла…»[41]

— Поліцаї ідуть, Прокопе.

— Візьми мене під руку.

Так, мучачись не раз, — багато раз

Вій протикав орбіти, і з очей

Стікала кров на бороду його

Не краплями, — а струмінь проливний

Червоно- чорний полоскав її…[42]

Поліцаї позирнули на мене з зацікавленням. Я був одягнений у стару куртку і, мабуть, здавався набагато старшим за Марійку. Минувши нас, вони обмінялися веселими репліками. Човгання їх чобіт раптом припинилось. Я оглянувся. Вони стояли, дивлячись нам услід, немов побившись об заклад, що ми не батько й донька. Я й сам почував себе ніяково з цією юною лебідкою. Що вона в мені побачила?! Як лишень я буду за це розплачуватись?…

На моєму обличчі, певно, проступили в цю хвилину старечі тіні, як бувало в Тодосія, бо Марійка запитала:

— 3 тобою щось негаразд. Ти ніби хворий?

— Поліцаїв злякався, — відказав я.

Вона похитала головою.