Розділ «Книга другаСПАДОК ВІКУ»

- Іду забрати шлюху.

— Кого?

— Жінку, шляк би її впік. Я їй дам!..

Циган дрібно вилаявся, нікого не минувши з жінчиної родини, сів, мов той кажан, наставивши гострі плечі, стріпнув непокірним чубом.

— Я знав, що вона сволочужка і нема в її паршивої батька ніякого золота, — сказав він. — Якби не щирила зуби, поляк не поліз би.

Він ні словом не спом'янув, що ж сам робив при тому — нишком кусав губи в шатрі, ховався в кущах чи, користуючись погромом, зрідка виглядаючи з вікна, потрошив скриню якогось селянина. Останнє, мабуть, найвірогідніше. Звідки в цигана ця суконна свита? Запалили хату, і невстиг переодягтися.

— Ні вам, ні нам нема життя, — мовив він, вдовбуючись у стіжок. — Вам ще легше, ви можете пристати на польське.

Я в душі погодився з ним, почав було говорити при Францію, та циган ніяк не міг второпати, який смисл порівнювати Україну і Францію, і, либонь, мав рацію.

Удосвіта я побачив на дорозі господарів. Вони поверталися з поля з веретами; побоялися ночувати дома, коли на обійсті зайшлі люди. Я розбудив цигана.

— Підемо. Ґазди непокояться через нас.

— Ви куди? — запитав циган.

— До Львова.

— Цигана б виселили. — Він розвів настовбурчені вуха смішним собачим рухом і почав відпорпувати свого нагого нащадка. — Де ти, бісове зілля? Вилазь.

Циганча всередині ще дрімало і солодко муркотіло, звісивши голівку, вбрану в густий баранець чорних кучериків. Циган узяв його руками за смаглявий прорешічений стеблами задок і поніс до прив'язаної під сливою шкапи.

Повітря було пронизане терпкою жовтневою студінню, небо затягували хмари. Подекуди проглядали голубі клапті, здавалося, вони кудись пливуть.

— Доброго здоров'я! — кинув циган, виїжджаючи з саду. Я з жахом побачив у його чортячих очах співчуття до себе. — Я їй покажу, шельмі. — Він ударив п'ятою коня. — Вйо-о-а!

Не вбили ні Адама, ні Сідлецького, ні Родзісада. Всі вони почували себе переможцями і ждали нагород. Родзісад розплатився зі мною і дав гроші за місяць наперед. Сідлецький запросив мене на іменини. Я купив йому альбом Рембрандтових полотен, написавши: «В день тридцятиліття гарній душею людині особливо приємно зичити довгих років життя — адже скільки ще добра розцвіте на її слідах».

Ми зібралися у кімнаті Сідлецького. Він уважно перечитав моє віншування, і його обличчя почужіло. Нащось погладивши обкладинку, він поклав альбом на полицю і повернувся назад до столу з тим же відчуженим виразом. Зміну в його настрої помітили. Капітан Опольчик дістав альбом і опустив свої чорні нерушкі очі на посвяту. На чолі його збіглися зморшки. Не підводячи голови, він наблизився до столу і зітхнув:

— Давно мрію до непритомності напитися.

Він справді пив багато і з насолодою. Я б уже дав дуба від тої ведмежої дози, а щоки Опольчика навіть не зайнялися рум'янцем, ніби в його шлунку сидів велетенський солітер, що всмоктував горілку. Крім мене і Опольчика, на іменинах було ще кілька офіцерів з полку. Нашу балачку прикрасили анекдоти. Потім мова зайшла про дівчат. Ренет запропонував: