Розділ «НА ЗАКАРПАТТІ»

Організаційну працю ОУН велося у двох, напрямках: Юнацтво, що було переважно між студіюючою молоддю у середних школах. І так в ужгородській гімназії - І. Кардашинець; в хустській гімназії - Олександер Блистів; в берегівській - Федір Савчур; в Учительській семінарії в Мукачеві - Федір Могіш. В Трговельній Академії в Мукачеві: Дмитро Бандусяк, Михайло Габода, Дмитро Галай, Петро Стерчо, Юрко Шанта, Михайло Киштулинець, Іван Рожко-Ірлявський. Цей останній крім організаційного вишколу дістав ще й поміч у писанні поезій від літературного критика М. Мухина й поета д-ра О. Кандиби.

З-поміж студенства високих шкіл і старшого громадянства ми бачимо в 1934 році таких осіб: Миколу Вайду, Василя Кузьмика, д-ра Юрія Шпильку, Івана Рогача, д-ра Лева Канюгу, Івана Кедюлича, д-ра Василя Івановчика, Єлисавету Кузьмівну, Іванку Гірну, Оксану Голубінку та інших.

Я часто зустрічався з твердженням, що провідником націоналістичного руху на Закарпатті був д-р С. Росоха. Так, це правда, він був провідником, але тільки так званого легального сектора, що був тільки частиною цілости. Я був провідником підпільного сектора, про який не можна й невільно багато говорити чи писати. Сама природа конспіративної чи підпільної праці вимагає, щоб її провадити так, щоб про неї якнайменше знали й свої, а тим більше вороги, бо розконспірований член організації перестає бути повновартісним революціонером.

Навіть сьогодні, по довгих роках, наші вороги судять людей за вчинки, що були поповнені 40 літ тому. Доказів на це є чимало. Наприклад, одним із них є публікація книжки В-ва і “Карпати”, Ужгород, 1976 р., “Народ не прощає”, в якій автор Степан Бойко, колишній чекіст, розповідає про виникнення і крах т. зв. Закарпатського Краєвого Проводу ОУН. В цій книжці моє прізвище згадується аж п'ять разів.

Ці й їм подібні ситуації змушували мене мовчати. Тому-то про мою діяльність було публіковано лише частинно. Мою довгу мовчанку інтерпретовано деякими моїми земляками неправильно. Вони починають сумніватися в тому, що я зробив. Як відомо - в житті на все є відповідний час.

Десь біля 1934 року український рух на Закарпатті почав набирати більшої динаміки. Свідомість того, що хтось був українцем, само по собі було звичайним позитивним явищем, але це з часом показувалося невистачальним. Перед нами стояло питання: а що далі?

Українська націоналістична молодь свідома того, вирішила скликати на день 2 липня 1934 р. ІІ З'їзд “народовецької” (націоналістичної, прим. автора) молоді до Мукачева, щоб вивести дотеперішню просвітянщину на ширші шляхи, вказуючи на політично-державницький аспект нашого змагання.

До організаційного Комітету ІІ З'їзду молоді належали такі особи: д-р ю. Шпилька, д-р С. Росоха, д-р Л. Канюга, інж. В. Бора, є. Кузьмівна, І. Гірна та д-р В. Івановчик. Я був головою організаційного комітету. Моє службове становище ідеально сприяло цьому. Бувши секретарем Державної Торговельної Академії, я знав багато абсольвентів цієї школи, що були в більшості народними вчителями по селах.

Тому, що ішлося про встановлення українства з боку політичного, організатори ІІ З'їзду молоді зустрілися з опозицією, яка вийшла з боку соціял-демократичної чеської партії, яка стояла на українській плятформі. Інж. С. Довгаль, що був секретарем тієї партії, був у клопотах, бо не знав, як поставитися до ІІ З'їзду молоді. Не брати участи у З'їзді недобре, бо багато членів партії не зрозуміють, чому партія, що попирає українство на Закарпатті, не бере участи в українському З'їзді. А з другого боку, брати участь у З'їзді, значить брати відповідальність за його рішення і переведення.

Коли соціял-демократи побачили, що не можуть перешкодити, щоб З'їзд не відбувся, вони змінили свою тактику. Почали робити на організаторів з'їзду позакулісові впливи. Робили це через філію “Просвіти” в Мукачеві й декого зі старшого громадянства. Організаційний комітет З'їзду розглядав цю справу як засадничу, і тому тут не могло бути жодного компромісу. Кожний із членів організаційного комітету був повнолітним і вповні відповідальним за свої вчинки, а тому що це був З'їзд молоді, а не З'їзд іншого якогось сектора, молодь має право й обов'язок показатися перед громадянством такою, якою вона насправді є. Коли запропоновано нам, щоб конвенцією провадив посол соціял-демократ Ю. Ревай, ми не прийняли цієї пропозиції, а всіх заслужених старших громадян запросили до почесної президії.

Атаку проти З'їзду ведено ще в інший спосіб. Щоб відбути З'їзд, треба було мати дозвіл від поліції. Не чекаючи довго, зразу після рішення скликати ІІ З'їзд молоді, я вніс подання на поліцію з докладною програмою З'їзду. За тиждень часу я вже мав дозвіл від поліції на З'їзд і на похід учасників З'їзду від манастиря Отців Василіян над рікою Латорицею до мукачівського театру, де мала відбутися конвенція. Приблизно тиждень перед З'їздом я дістав покликання на поліцію у справі З'їзду. Поліційний референт для культурно-освітніх справ, якого я знав особисто кілька років, почав розпитувати про підготовку З'їзду, а також про якісь протидержавні демонстрації і т. п. Я йому відповів, що З'їзд відбудеться з такою програмою, яку я подав поліції у поданні. Я не думаю, що є якась потреба міняти програму, а про порядок ми всі особисто гарантуємо. Йому цього запевнення вистачило.

З'їзд під кожним оглядом був успішний. Понад 10,000 українців з цілого Закарпаття взяло участь у поході. На конвенції, що відбулася в мукачівському театрі, що містить 750 місць, всі були заповнені. Історичною заслугою ІІ З'їзду націоналістичної молоді Закарпаття було прийняття такої резолюції: “Закарпаття на сьогодні належить до Чехо-Словаччини, однак українська молодь Закарпаття не завагається ані на один момент прилучити Закарпаття до Українського Материка - Київ і Львів, оскільки така можливість заіснує”.

Ця резолюція стала дороговказом для всього українства у дальшій боротьбі за самостійність Закарпаття. Ця ідея знайшла широкий відгомін всюди, та найкраще це висловив на Всепросвітянському З'їзді 17 жовтня 1937 року в Ужгороді представник молоді д-р С. Росоха й І. Рогач.

Від серпня 1934 року наша хата, Залізнична вул. 8, в Мукачеві була місцем зустрічі членів Закордонного Проводу ОУН з членами Краєвої Екзекутиви ОУН західних українських земель. Я пригадую, як один тиждень по моєму весіллі, прийшли до нашої хати Ярослав Барановський і д-р О. Кандиба. Ціль їхнього приходу - була подорож до Ясіня, щоб відібрати Мацейка, особу, яка виконала атентат на польського міністра Пєрацкого. Я знайшовся у невигідному положенні, це ж була конспіративна справа, а моя дружина не знала які я мав зв'язки з ОУН, бо ще не мав нагоди і часу, щоб її до цього приготовити та втаємничити. Але я скоро справу полагодив й моя дружина в цьому випадку і в наступних роках вложила багато праці для революційної справи.

А. Чемеринська, Я. Барановський, ген. М. Капустянський,

автор з дружиною Марією.

Щороку наша хата найменше 4-5 разів на рік гостила нараз по 5 осіб, яких треба було переночувати, нагодувати й охоронити перед очевидною небезпекою. В нашій хаті на протязі 1934-38 побували такі особи: Ярослав Барановський, пані Анна Чемеринська-Барановська, д-р О. Кандиба, Лев Ребет, Ярослав Стецько, Іван Борковський, Олекса Гасин, Зенон Коссак, Юрко Костів та інші.

Це не було легке завдання, бо фактично, ті, які перебували в нас в ті часи, мусіли підлягати суворій конспіративній дисципліні, бо ми, себто моя дружина і я, були відповідальні за безпеку цих провідних провідників українського націоналістичного руху.

Такі відвідини розпочалися в серпні 1934 року, коли Ярослав Барановський разом з д-ром Олегом Кандибою приїхали до Мукачева, щоб на польсько-чеському кордоні біля Ясіня перебрати Гр. Мацейка, члена ОУН, який 1 липня 1934 року виконав атентат на польського міністра внутрішніх справ Пєрацкого.