Розділ «НА ЗАКАРПАТТІ»

На внутрішньому фронті 1938 рік позначився новим наступом українства. Був це час великої активізації українства Закарпаття. Приїзд “американсько-русской” делегації в особах О. Янчишина й Геровського небагато поміг місцевим москвофілам. Правда, цей приїзд спонукав дві Народні Ради: Українську й “Русскую” до спільної наради, що відбулася 31 травня 1938 року. Ці наради відбувалися кількакратно, так що з початком жовтня 1938 року вони довели до узгіднення позицій. Це був важливий тактичний момент, бо чехи відмовлялися переговорювати з українцями, вказуючи на їхнє роз'єднання.

В квітні 1938 року чеська влада загострила цензуру й заборонила читати закордонні українські часописи “Наш Прапор”, “Дзвіночок”, та “Націоналіст”. Вона хотіла показати національним меншостям тверду руку.

Дня 17 вересня 1938 року заарештовано Івана Рогача, а за д-ром С. Росохою пошукували. Заборонено всякі збори й засідання. Засідання Президії Народної Ради відбувалися по приватних домах.

При моєму останньому особистому контакті із Закордонним Проводом ОУН в Празі в кінці серпня 1938 року устійнено, що на випадок мобілізації чеської армії, я маю виїхати за кордон з певною місією. Довго на це не довелося чекати, бо чеський президент Бенеш проголосив мобілізацію чеського війська 22 вересня 1938 року, о 10-ій год. вечора. Вранці 23 вересня я з дружиною вже їхали до Братислави, щоб дістатися до Відня. В тому часі у зв'язку з мобілізацією всі кордони вже були замкнені. Тому з Братислави ми виїхали до Праги, щоб дістати зв'зок до Райхенбергу, щоб там знову дістати зв'язок з місцевими українцями, які допомогли б нам дістатися через Судети до Німеччини. Кордон чесько-німецький ми перейшли вранці о 7-ій годині під час зміни сторожі. Наші пашпорти ми залишили в Празі, діставши натомість документи українських емігрантів. Це було необхідним зробити, бо я був військовозобов'язаний, а мій річник був мобілізований. Мене могли судити як дезертира за невиконання військового обов'язку.

Після переходу німецького кордону, ми зголосилися як політичні втікачі, переслідувані чехами. Німці взяли нас до табору втікачів в Гротаві, але ми настоювали, що ми мусимо їхати до Відня з певною місією. Німці спочатку нам не хотіли повірити, але потім посадили нас в потяг до Відня в товаристві одного гестапівця. У Відні нас уже чекали. Гестапівець побачивши, що ми говорили правду, нас залишив. До Відня ми приїхали 30 вересня 1938 року в день Мюнхенської конференції.

ЗАКОРДОННА ДЕЛЕГАЦІЯ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ

Як я вже згадував, мій і моєї дружини Марії приїзд до Відня припав якраз на день Мюнхенської конференції. Зразу після приїзду я оформив Закордонну Делегацію Карпатської України, якої і став головою. Особи, які мали ввійти до Делегації, були вже у Відні. Членами Делегації були:

1. Євген Скоцко, директор Української Пресової Служби в Ню-Йорку; 2. Юрій Габовда з Детройту, заступник Української Націоналістичної Молоді в Америці; 3. проф. Микола Беньо, член Проводу “Комітету Оборони Закарпаття”. Дня 16 жовтня долучився до Делегації ще 4. Іван Рогач за “Українську Національну Оборону”, висланий тодішнім міністром о. Волошином для допомоги мені. Канцелярія Делегації містилася в готелі Куммер у Відні. В Лондоні працював делегат “Об'єднання Українських Організацій в Америці, редактор часопису “Свобода” д-р Лука Мишуга разом із молодим українським дипломатом Степаном Давидовичем.

Заходами Штабу для Закарпатських справ ОУН, 16 вересня розпочато у Відні подавати в радіо українські авдиції. При Делегації постав пресовий відділ, який різними мовами інформував чужинців про Карпатську Україну, а також слідкував за чужою пресою, видаючи бюлетені для інформації українського громадянства про відгук карпато-української справи в світі. В цю ділянку велику працю вклав Кость Мельник-Горський зі своїми помічниками як? наприклад, Явний, Мудрицький та інші студенти університету у Відні.

Згідно з В. П. Стаховим, за кордоном в тому часі діяли такі політичні угруповання:[47]

1. Гетьманське Середовище, центр якого знаходився в Берліні, обмежився фактично тільки до пропагандивно-інформаційної діяльности. Єдиний Олександер Скоропис-Йолтуховський розвинув був дещо жвавішу діяльність, використовуючи для цього свої колишні контакти як Голови Союзу Визволення України. Здається, що його діяльність була гальмована відповідальними колами цього середовища, які (як це тоді говорилося), злякалися, що мадяри витягнуть з прем'єрського архіву на денне світло домовлення, яке у справі Закарпаття в 1929 році склав був гетьман Павло Скоропадський з тодішнім мадярським прем'єром Іштваном Талекі. Тому всі заходи О. Йолтуховського мусіли бути дуже обережними щодо мадяр як також щодо власного середовища. 2. Представник УНР в Берліні обстоював засаду гострого невтралітету, вважаючи справу Закарпаття внутрішньою справою ЧСР. Від січня 1934 року ці кола, за відповідними інструкціями свого центру в Варшаві, розраховували на німецько-польський пакт, як на можливість актуалізації української справи в трикутнику Берлін-Варшава-Київ з підкресленням цілковитого незацікавлення щодо української національної території на захід від Збруча. Дорадником УНР у німецьких справах був тоді Олександер Севрюк.

У таких обставинах ролю політичного та дипломатичного півофіційного заступництва справи Закарпаття перебрало на себе представництво ОУН в Берліні, що офіційно діяло під назвою Пресової Служби й як таке було акредитоване й в міністерстві закордонних справ і в міністерстві пропаганди. Керівником представництва й пресового бюра був В. П. Стахів. Така розв'язка справи була офіційно полагоджена Проводом Українських Націоналістів з прем'єром о. Августином Волошином.

В. П. Стахів стверджує: “Велику працю на користь цього дипломатичного агенства поклав Юлій Химинець, що з вересня 1938 року на доручення КЕ ОУН Закарпаття перебував в Німеччині й був для Проводу Українських Націоналістів головним дорадником у закарпатських справах. Він також отримав від прем'єра Волошина у Відні відповідні повновласті, які були узгіднені з Проводом Українських Націоналістів.

В Українській Пресовій Службі в Берліні працювали крім уже згаданих осіб, ще Іван Габрусевич, справи політичні; д-р Богдан Кордюк, економічна політика й Орест Чемеринський, питання націоналістичної преси та Андрій Луців, питання загально української преси та інформації.

Така постанова справи не сподобалась політичним колам міністерства господарства, що його очолював міністер Юліян Ревай. Треба зазначити, що берлінським мужем довір'я для міністра Ю. Ревая був О. Севрюк.

З рамени окремого штабу Проводу ОУН для справ Закарпаття Орест Чемеринський-Оршан виготовив влітку 1938 року “Плятформу Закарпаття”, яку Делегація повністю прийняла й на підставі неї діяла. Ось зміст цієї Плятформи:[48]

“Політична проблема Закарпаття не може бути відірваною проблемою. Вона належить до цілости ідеалів і змагань 45-мільйонової української нації. Цього мусить бути свідоме Закарпаття і це мусить воно дати недвозначно зрозуміти світові. Тільки в рамках розв'язки майбутнього всієї України лежить майбутнє Закарпаття. Так само і доля Закарпаття на ближчий час мусить вирішитися по лінії інтересів всієї української нації. Отже, включити себе всеціло в широко розгорнутий сьогодні фронт всеукраїнських змагань. Це перша передумова успішности й правильности поставлення питання Закарпаття.

Першим практичним висновком бу де тут створення в ім'я власних ідеалів, власної політичної сили - в противенстві всіх агентур Праги, Москви, Будапешту й Варшави, які сьогодні діють на Закарпатті. Цим агентурам мусить бути виповіджена найрішучіша війна - в ім'я власних ідеалів: великих, ясних, захоплюючих. В ім'я ідеалів революційних, що мобілізують до боротьби за Самостійну Соборну Українську Державу, що переростають усе злободенне, зводячи його до засобу, а не цілі, і вляють своїм визнавцям будуче почуття післанництва, яке вони мають сьогодні сповнити.

З усього доброго і злого в минулому треба витягнути остаточні висновки й станути на нові шляхи - до боротьби за нові ідеали. Найважнішим заложенням для виглядів цієї боротьби буде ствердження, що в ЧСР іде - як вказує на це багато даних - до великих змін. Скорше чи пізніше положення зміниться цілковито. Воно має змінитися і на нашу користь, а не на наше лихо. А вже ніяк не можна допустити Закарпаття до того, щоби Прага могла сьогодні його коштом рятувати себе. А діється це сьогодні, бо Закарпаття не зв'язує чехам рук, бо Прага раз-у-раз видвигає проти домагань словаків та німців - “автономію” Закарпаття, яке задоволене й щасливе, отже - мовляв - не закидайте нам злої волі. Його не сміє бракувати в протичеському фронті других націй ЧСР! Це не конечне до симпатій до других націй, а для найважніших інтересів самого Закарпаття.

Коли Закарпаття не почне сьогодні говорити сильною, і то дуже сильною, мовою, то в найближчому майбутньому або впаде жертвою мадярсько-польських зазіхань, або втратить не тільки всі вигляди на справжню автономію, але й те, що має.