Розділ «НА ЗАКАРПАТТІ»

У червні 1930 року всі абсольвенти Державно-Торговельної Академії в Мукачеві, між якими був і я, вибралися на екскурсію до Праги. Наша ціль була відвідати історичні пам'ятки, важливі установи, банки, великі фірми тощо. При кінці екскурсії залишився нам ще один вільний день, і кожний учасник екскурсії міг оглядати те, що його цікавило. Я з моїм при-ятелем вирішили відвідати українські громадсько-політичні установи. Між іншими, ми відвідали Централю Української Соціял-Революційної Партії під проводом Микити Шаповала. Нас дуже докладно поінформували про партійну програму й про ролю партії в українській визвольній боротьбі в роках 1917-1921. При кінці наших відвідин, нас обидвох обдарували великою кількістю книжок.

Приїхавши додому, мені забрало два місяці часу перечитати більшість отриманих книжок, після чого я до певної міри вже орієнтувався у нашій визвольній боротьбі.

По якомусь часі я старався по-можливості аналізувати перечитане. Воно виглядало ніби все гарно й добре, але в мене мимоволі виникло питання: а що далі робити? На жаль, на це питання я в цій літературі не міг знайти задовільної відповіді.

Десь за кілька місяців після цього я знайшов у пресі адресу “Розбудова Нації”, органу ОУН, що виходив у Празі під редакцією Володимира Забавського. Мені забрало дещо часу, поки я зорієнтувався про суть і завдання Українського Націоналістичного Руху. В цьому мені допомогло читання щоденної преси “Діло” і “Новий Час”, які в тому часі були переповнені вістками про польську пацифікацію та політичні процеси. ОУН видала дуже цікаву книжку про пацифікацію під заголовком “На вічну ганьбу Польщі”.

Після повернення з екскурсії я вніс подання, стараючись дістати працю. Моїм великим бажанням було дістати працю в мережі залізної дороги на становищі урядовця, що приймає і відправляє потяги. Потрібні інформації для цього я мав, бо здав з успіхом сцеціяльний іспит. По зложенні прохання за якийсь час прийшла відповідь, але не така, яку я собі бажав - нема вільного місця.

На пораду мого шкільного учителя, інж. Василя Чаплі, я вніс подання до Кураторії Державно-Торговельної Академії в Мукачеві, де мене прийнято на посаду секретаря тієї школи. Ця школа мала українські кляси навчання та паралельні кляси з мадярською мовою. Директором тієї школи був Августин Штефан, один із найкращих педагогів і адміністраторів середніх шкіл на Закарпатті.

Не маючи великого контакту з практичним життям, я не міг собі уявити того, що Закарпаття, як автономна частина ЧСР, про що повсякчас говорилося на повний голос, в дійсності така безсила, без жодних прав. Як видно з великих обіцянок і гарантій Сен Жерменського договору не залишилося нічого, хіба що - горе й нужда місцевого населення.

Чеська адміністрація дуже влучно використала засаду: “Діли і пануй”! Чехи при допомозі привезених на Закарпаття московських денікінських старшин і галицько-буковинських москвофілів поділили українське населення на москвофілів і русских, українців, мадяронів, які себе називали місцевими і т. д. Чехам потрібний був такий поділ, щоб не було одного голосу, яким одностайно могли б домагатися від чехів виконання зобов'язання, що його взяли на себе підписавши мирний договір.

Ця москвофільська збиранина, ставши знаряддям чеської політики на Закарпатті була нагороджена “теплими” посадами і всякими впливами на наше життя. Їм вдалося зайняти ключеві пости в чеських політичних партіях, що забезпечувало їм становища послів та сенаторів до празького парляменту.

Москвофільське наставлення чехів бере свої початки з далекого минулого. Воно почалося ще на Слов'янофільському конгресі в Празі 1848 року. Це саме москвофільство бачимо й в проф. д-ра Т. Масарика у його ноті, переданій до Москви 15 квітня 1915 року. Він пише, що чеський нарід є цілковито русофільський, тому російська династія на чеському троні буде дуже популярною і що всякі пляни й бажання Росії у справі чеської держави будуть зі зрозумінням прийняті.

В 1920 році д-р Т. Масарик, бувши вже президентом ЧСР, заявив заступникові Міжнародного Червоного Хреста М. Гілберсонові (M. Gilberson) що, “Мадярську Рутенію (Закарпаття, прим. автора) ми уважаємо як тимчасовий депозит Росії, який будемо намагатися повернути Росії при найближчій нагоді”.

Дальше потвердження чеського москвофільства бачимо у Владіслава Студніцкого (Wladislaw Studnicki), який у своїй книжці “Kwestia Czechoslowaciji Racja Stanu Polski” написав: “Дня 12 квітня 1925 р. на загальних зборах “Русского Общества” в Братиславі, д-р Крамарж сказав, що ЧСР в майбутньому буде підтримувати лише новопосталу Росію, подібно як новопостала Росія може послуговуватися ЧСР як форпостом у проникненні на Захід. Наша запорука самостійного існування може бути лише Росія. Я хочу звернути вашу увагу на те, що коли я разом з Бенешом на мировій конференції захищав чеські інтереси, в той самий час ми боронили інтереси великої Росії. Нам тимчасово вдалося осягнути, що ми для нашого майбутнього зв'язку з великою Росією включили Підкарпатську Русь до ЧСР”.

“Правда, що наші пляни не були цілковито здійснені (Бенеш намагався прилучити до ЧСР Галичину і Волинь - прим. - автора) через польські імперіялістичні намагання. Але це лише тимчасові успіхи поляків. Та коли новопостала велика Росія зажадає свої території, ми запевняємо вас, що ми повернемо Підкарпатську Русь великій Росії без вагання. Про це не майте найменшого сумніву. Ми, чехи, підтримувані словаками, а дай Боже також підкарпатськими русинами, всі як один мур повстанемо на оборону ваших інтересів, що є рівночасно і нашими інтересами”.[30]

Чехи, використовуючи засаду самовизначення поневолених народів, не виявили жодного розуміння і пошани до національних прав українського народу на Закарпатті. Чеський уряд став розглядати Українське Закарпаття, як терен експансії чеського народу.

У зв'язку з цим, варто порівняти засади д-ра Т. Масарика на яких він будував чеську державу. В “Чеському Питанні” він каже: “Політична незалежність сама по собі є не більше як право на самостійне національне існування. Для мене є ясним, що ніяка держава не може існувати, оскільки вона не базується на моральних засадах”. Далі він каже: “Для мене чеське питання є питанням гуманности, питанням совісти”.[31] Іншими словами д-р Т. Масарик стояв на засаді національного принципу. Однак, його розуміння національного принципу не мало завершення, бо національний принцип, бувши природним принципом, є двосічним мечем, обидва кінці його є однаково гострі. Оскільки Масарик використовував національний принцип тільки для чеського народу, а в ім'я цього принципу намагався поневолювати інші народи, то наслідок не міг бути інший, як той, що його зазнала ЧСР в 1938 році. Бо, як каже народня приповідка, не роби іншому того, що тобі не миле. Це є добра наука для тих народів, що поневолюють інші народи. Правда, не все здійснюється, як плянують поневолювачі й як це побачимо на чеському прикладі, бо на це дає нам відповідь наша народня мудрість - Божі пляни мелють поволі, але зате певно.

Злочинна колоніяльна політика чехів на Закарпатті викликала страйки, демонстрації, насильства зі всіх сторін. Світова економічна криза, що почалася у листопаді 1929 року в Америці, поширилася всюди, а на Закарпатті вона досягла страшних розмірів, бо встановлений чехами колоніяльний режим відбігав далеко від демократії і гуманізму, який чехи святочно прирекли заховувати в мировому договорі. Цей режим був справжнім бандитизмом і як наслідок його, трьом четвертинам населення Закарпаття загрожувала голодова смерть. Чехи знали бідне верховинське населення лише перед виборами, коли роздавали бідному населенню запліснявілу кукурудзу.

Дістатися до державної служби місцевому населенню було майже неможливо, бо урядовців на державні посади спроваджувано з Чехії. При цьому треба зазначити, що на Закарпаття присилали з чеських земель не найкращих людей. Були це переважно авантюристи й кримінальні елементи.

Довга економічна криза для закарпатського населення показалася дуже трагічною. Жиди й інші чужинці за неймовірну низьку ціну відкуповували від українців їхні останні шматки землі. Через страшну заборгованість селянство попадало в невільничий стан.

Одним із дуже зручних засобів чехізації Закарпаття були чеські школи, які поставали, немов гриби по дощі. Щоб заложити чеську школу в селі, вистачило пару дітей чеського жандарма, чи урядовця, декілька жидівських дітей, а решта дітей, що складалася з місцевих українських дітей, заманювано у школи всякими вигодами та обіцянками. Якщо в селі не було своєї школи, місцеве українське населення не мало іншого виходу, як посилати своїх дітей до чеської школи.

Українське учительство, згуртоване у своїй організації “Учительська Громада”, протестувало проти такого “культуртрегерства”, і за це велика частина національно свідомого учительства була переслідувана. Щоб покарати таких осіб, чехи шкодили їм тим, що їх постійно перекидували з одного місця на інше.