Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ЧЕТВЕРТИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ З'ЇЗД РАД У ХАРКОВІ»

Як видно з тексту «деклярації» укапістів, опозицію проти московського централізму й колоніялізму вели наші ортодоксальні комуністи, які ідеологічно нічим не різнилися від РКП-істів, але на пункті національного питання спиралися на запевнення Леніна про право народів московської імперії самим вирішувати свою долю, включно з відокремленням від московського центру і на постанову з'їзду РКП з березня 1919 р. про необідність зміни української політики партії. Одначе для московських комуністів це була контрреволюція, буржуазний націоналізм. На ділі вони самі були націоналістами, московськими імперіялістами, але в їхній термінології це називалося «пролетарською революцією».

Дискусія над тезами КПбУ і деклярацією УКП була довга й гаряча. Обидві сторони завзято обстоювали свої позиції. Зінов'єв, що керував З'їздом Рад з доручення Леніна, як і слід було сподіватися, став на бік КПбУ. Далеко за північ справа не була вирішена, були моменти, коли, здавалося, з'їзд розіб'ється. Врешті, щоб рятувати становище, прийнято пропозицію укапістів, негайно запитати думки Леніна. Наради з'їзду перервано, і представники УКП поїхали на пошту, щоб безпосереднім сполученням зв'язатися з Леніном. Цей навіть не вислухав інформації укапістів до кінця й перервав розмову словами: «Доволі, я зрозумів. Чи Зінов'єв тут?» Коли йому відповіли, що його немає, Ленін сказав: «Сейчас покличте його до апарату!»

Коли Зінов'єв з'явився до апарата, то Ленін привітав його словами: «Що ти там виробляєш, Ґріша? Я послав тебе проводити з'їзд Рад, а ти затіваєш контрреволюцію. Пиши: УСРР, зберігаючи свою державну автономію, лишається членом федерації РСФСР».

Рішення Леніна з'їзд Рад прийняв без дискусії. Так «папаша» Ленін поступився перед вимогами українських комуністів, за своїм звичаєм тактичним маневром «зробив один крок назад, щоб пізніше ступити два кроки вперед». Цим він врятував революцію комуністів від провалу в грізному моменті 1920 р.

Для нас, галичан, дискусія, чи пак спір українських комуністів з московськими потвердив те, що ми перед тим чули від боротьбістів про змагання московського партійного центру захопити Україну як колонію під свою владу. Україна з своїми безмежними ресурсами була ключем до московської потуги, і РКП, попри облудні гасла, якими вона намагалася обдурити наївних українців, виявилася гідним спадкоємцем московських царів. Ті з боротьбістів, що зимою 1919/20 р. злилися були з КПбУ, зреклися справи організації української червоної армії, але за них тепер виступили укапісти, які на з'їзді Рад звели бій з представниками московських комуністів — РКП і КПбУ.

З'їзд Рад багато уваги присвятив польсько-українській війні. Польська армія окупувала тоді значну частину Правобережжя, включно з Києвом. Большевики готувалися до протинаступу. Незмірно важкі господарські умови примусили радянську владу звернутися по допомогу до українського населення. Після довгої дискусії над воєнним становищем виріщено оголосити прочитаний на пленумі маніфест до селян, робітників і червоних бійців, до всього люду України із закликом до мобілізації всіх сил для оборони загроженої країни. Гасло маніфесту було: умерти або перемогти білих поляків. В ньому оголошувалося, що на поміч Україні спішать найкращі полки червоної армії, які розгромили вже білі армії Юденича, Колчака й Денікіна; спішать робітники й селяни Росії. Все населення України мусить помогти бійцям, що воюють на фронті, доставкою харчів, направою залізниць тощо.

Цей маніфест появився за два тижні перед большевицьким протинаступом.

Під кінець з'їзду розглянено ще і затверджено проєкт закону про організацію комітетів незаможних селян (комнезамів), що його завданням мала бути поміч сільської бідноти в організуванні радянського апарату. З того часу цей закон почали здійснювати.

3. Моє перебування в Харкові.

Харків — місто Сковороди, Квітки, Метлинського, колиска нашого романтизму, серце Слобідської України, де постав перший університет в Україні заходами й щедрими пожертвами наших патріотів Слобожанщини. Його називають «конторою Донбасу». Красою він далеко не дорівнює нашому Золотоверхому, але в ньому зберігаються цінні пам'ятки козацької старовини в музеях Сковороди й Слобідської України. Тут зосереджувалися наші письменники, поети й наукові дослідники народнього побуту на початках літературного відродження (в першій половині минулого століття).

Дні нашого перебування в Харкові були так виповнені нашими біжучими турботами, про які ще буде мова, що нам ніколи було й думати про справи рідної культури. Все таки мені вдалося бодай поверхово оглянути наші музеї. Між ін. я бачив тоді ориґінальні полотна нашого знаменитого живописця козаччини й степу України, Васильківського.

Перед собором, недалеко від Павлівського майдану, я вперше в житті побачив народніх співців-бандуристів, які по одному або вдвох співали історичних та релігійних пісень. Біля них спинялися люди, здебільшого селяни, слухали їхнього співу й кидали лепти свої. За кожним разом, коли мені доводилося переходити повз цих бандуристів, я щоразу спинявся й приглядався до слухачів. Високі на зріст, вусаті в широких шараварах і вишиваних сорочках вони нагадували козаків, що їх зобразив Репін на своїх картинах; це певно були їхні нащадки, як і самі співці. Увага, з якою селяни слухали бандуристів, свідчила про популярність останніх серед населення.

Якось я переходив там з Ф. Конаром. Тоді два бандуристи сиділи перед собором. Я запропонував Конарові послухати хвилину їхнього співу. Цей зневажливо махнув рукою, кажучи — за тодішньою модою — «ет, національні предразсудки». Але я таки примусив його пристати. Бандуристи заспівали Шевченків «Заповіт», «Думи мої, думи мої». Це справило на Конара велике вражіння; він уважно прослухав спів і кинув у шапку тисячу карбованців. «Ну що? — кажу йому — «національні предразсудки» взяли за душу, товаришу?» Мій Конар махнув лиш рукою, але було видно з його обличчя, що Шевченкові слова та спів бандуристів зворушили його глибоко.

Кілька разів я побував на лекціях проф. Багалія в університеті. Після першої лекції я відрекомендувався професорові й просив його дозволу бувати на лекціях. Він зустрів мене привітно, в розмові гаряче цікавився долею нашої УГА; він знав про нас більше, ніж я міг сподіватись. Гаряче співчував нашій трагедії. На його пропозицію я після лекцій заходив до його кабінету, де ми могли розмовитись вільніше. Від професора я почув тоді, що в українських архівах є приблизно один мільйон недосліджених актів; коли б пощастило їх дослідити, то наші погляди на минуле України дуже змінилися б. Але для цього треба сотень учених і десятки років праці. Досі, напр., зовсім не досліджена мартирологія нашої національної церкви від часів Петра І. Тисячі наших священиків, що не хотіли визнавати над собою влади московського синоду, накиненої тим царем, замучено в підвалах московських тюрем. Але світ ще про це не знає.

Між українськими душпастирями багато було колишніх козаків, що по закінченні студій у київській академії ішли на Січ, довгі роки воювали за волю рідного краю, а на старші роки висвячувалися й були священиками у наших селах. Це були великі патріоти, що їх прототипа зобразив П. Куліш у своїй знаменитій «Чорній Раді» в особі полковника Шрама. Тоді наш нарід був дуже прив'язаний до своєї церкви, глибоковіруючий. Бо церква жила тоді турботами й радощами народу, з ним разом переносила всі удари ворога з півночі. Коли ж Москва стала надсилати своїх батюшок, які були донощиками поліції, її таємними аґентами, то наш нарід відвернувся від тих «казьонних батюшок», зненавидів їх і став байдужим до церкви взагалі.

В книгарні «Вукопспілки» я переглядав полиці з книжками й дуже шкодував, що не мав грошей на купівлю цінних для мене видань. Здобувся я лише на історію проф. Єфименкової та на її ж історію для дітей народніх шкіл. Є. Чикаленко в своїх «Спогадах» не дуже високо ставить цей твір, одначе він написаний з великою любов'ю автора до предмету і подає дуже важливі статистичні дані про занепад українських шкіл від часів Петра. Є там надзвичайно цікаві дані про притулки для сиріт при сільських парахвіях за часів тяжких козацьких воєн. По наших селах було багато дітей, що їх батьки загинули в тих війнах; селяни організовували опіку над цими жертвами воєн, закладали сиротинці, а священики заступали дітям батьків та вчили їх грамоти й піклувалися ними. Взагалі в «Історії українського народу» проф. Єфименкової знаходимо наочну картину утисків Москви над українською культурою, що була значно вища за культуру окупанта.

В книгарні «Вукопспілки» працював мій шкільний товариш, сотник УГА Роман Левицький. Він запустив величезну бороду, носив московську «рубашку», і я зразу й не впізнав його. Саме в 1920 році минало 15 років від нашої матури, і тоді мав відбутися наш перший матуральний з'їзд. Я був обраний в члени з'їздового комітету, тому запропонував Ромкові скликати цей з'їзд зараз же. Було нас два, тому й з'їзд міг відбутися зараз же. Ми склалися по 200 карбованців, купили 1 фунт хліба, посідали на наріжнім камені головної вулиці й, споживаючи хліб, пригадували собі різні пригоди з часів шкільної науки в коломийській гімназії; згадували наших учителів і товаришів, хто з них живий і т. ін. В таких обставинах нас побачив один старшина УГА; він приступив до нас і збирався говорити з нами, але ми попросили його відкласти цю розмову до іншого часу й не перешкоджати нам у «матуральнім з'їзді». Він з гумором перепросив нас і пішов у своїх справах.

При харківському університеті був колись звіринець; тепер він був майже порожній, усього кілька свійських травоїдів і один старенький лев. Він лежав нерухомо на сонці, видно, був дуже ослаблений і не мав уже сили обганятися від мух, що виїдали йому очі. Сумно було дивитися на цього здетронізованого царя звірів, що лаштувався вже йти слідами Романових.

Вдруге мені довелося бути в Харкові весною 1921 року. Це був щасливий випадок у моїм житті, що його мушу завдячувати доброті Божого Провидіння, яке вивело мене з большевицької неволі й привело до рідного краю. Про цей випадок я хотів би розповісти докладніше.

Никифор Гірняк