Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША: ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. ПЕРІОД ПЕРШИЙ: РЕВОЛЮЦІЙНА ОРҐАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОСТИ Й МОРАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВЛАДИ.»

В першій стадії свого істнування Центральна Рада свідомо й розраховано брала на себе вираз тільки національного обличчя українського народу.

На це було декільки причин.

Насамперед, — прагнення найбільшої, найтіснішої єдности. Що більше росло недовірря до руської демократії, що більше ця ставила опору домаганням українства, то дужче росло побоювання, то виразніше ставала необхідність мати яко мога більше сил для зламання того опору. А найбільша сила — в найбільшій єдности й орґанізації. Власне, та сама руська демократія, яка закидала українським соціалістам єднання їх з неоднородними соціальними елементами, сама штовхала їх туди, вона своїм упертим одстоюванням позіцій пануючої нації на Вкраїні сама показувала шлях до тіснішого єднання тих соціально неоднородних, але однородно-національних елементів. І особливо нам, соціальдемократам, з найбільшою силою робились ті докори. Але ми іменно можемо сказати, що ми, соціальдемократи, найбільше прикладали усиль для найбільшої єдности. Нас провокували наші руські товариші, нас наштовхували на боротьбу, на гризню всередині самої Центральної Ради. Але ми розуміли цю провокацію й не піддавались їй. Ми знали, що наших руських товаришів непокоїла ця така дружна, небезпечна для них сила нашої єдности. Ми знали, що вони хотіли б її розбити й через те ми розуміли, що лежало в коріні їхніх ортодоксальних закидів, які нечисті мотиви були їхньої чистоти.

Так само ми не піддавались і на їхні пропозіції співробітництва з ними. Це співробітництво вони нам давали за ціну нашого виступу з Центральної Ради, за ціну розбиття єдности. Ми дякували за ласку, за честь, але прапор єдности через ці всі заходи тримали ще міцніше й кликали всіх до того самого.

Ми не боялись загубити в цій єдности свою соціаль-демократичну чистоту. Не боялись уже хоча би через те, що на ту соціалістичність, яка була тоді в партії с-д., ніхто не робив замахів. Ми розуміли революцію, як буржуазно-демократичну, ми не робили самі ніяких замахів на буржуазно-демократичний лад і через те з боку не соціалістичних елементів не могли зустріти ніякого опору собі. Ми в своїй діяльности були тільки республіканцями й демократами, а не соціалістами. Але тільки республіканцями й демократами були й ті самі „соціалісти” меньшевики й есери, які так боялись за нашу соціалістичність. Але про це докладніше далі буде.

Крім того ми не могли боятись і через те, що почували в собі досить сили вистояти проти всяких впливів. Мало того, ми, соціальдемократи почували стільки сили в собі, що могли рахувати на своє впливання в Центральній Раді, що в дійсности й було. І вже через це, з інтересів хоча би тільки партійних, ми іменно не повинні були віддавати центр національного життя під вплив тих течій, які, на нашу думку, могли зашкодити інтересам працюючих кляс. А з другого боку, нам уже не було кого так дуже боятися. Ми не мали в Ц. Рад представництва від різко-ворожого нам табору — великої буржуазії. Наші пани давно продали царизмові свою націю за маєтки, чини й прівілєї, вони давно загубили „ніжність” до свого й рідність їхня була вже в инчому місці. А той елемент дрібної буржуазії, який був представлений у Ц. Раді, під той час так горів революціонізмом, так клекотів, що ні по фарбах, ні по настрою, ні по своїй готовности на все ані трішки не був небезпечний навіть для такої незайманої чистоти, як руських товаришів, що й справдилось потім, коли ці товариші самі вступили в Ц. Раду. Нічим не поступаючись з своєї соціально-політичної партійної проґрами, ні на мить не спиняючи своєї партійної роботи серед українського пролетаріату, як ми її тоді розуміли, ми в той же час у самій Ц. Раді свідомо одкладали на далі вирішення гострих соціальних питань. Бо ми боялись, що не досить зміцнена, усталена національна єдність може схитнутись і розбитись через незгоду в сфері соціального будівництва.

Якийсь час Ц. Рада мала служити переважно національним центром, вона мала завдання зібрати всі сили, які мало українство, тими силами привести маси до національної свідомости, закріпити національні досягнення, а тоді, спіраючись на це, творити соціальну перебудову в відповідних, наших, національних формах і в тому розумінню самої „перебудови”, яке допускалося нашим розумінням суті революції.

Цієї тактики, навіть цього самого розуміння суті революції вимагала наша державність і відродження її.

І треба одзначити, що знаходились елементи серед українства, які з тих чи инчих причин (правда, як виявилось потім, переважно з чисто особистих, особливо серед деяких членів нашої партії) аґітували проти участи соц.-демократів у Ц. Раді.

А зате руські демократи дуже добре розуміли все значіння такої єдности в справі національного визволення українства й... також, разом з нашими вузько-еґоїстичними елементами аґітували проти участи укр. соціалістів у Центральній Раді.

РОЗДІЛ V. ПЕРШИЙ КРОК ПО ШЛЯХУ ОРҐАНІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОСТИ

1. Всеукраїнський Національний Конґрес.

А особливо вони зрозуміли значіння нашої солідарности, нашої єдности, коли Центральна Рада оповістила скликання всеукраїнського національного конґресу на 5-6-7 квітня 1917 року.

Скликалися вся Україна, вся пробуджена, обвіяна новим чуттям, огріта новими надіями, непокійна, палахлива, нетерпляча в своїх сподіваннях, пам'ятлива на минуле безбуття, пронята одною метою й одною волею — вся українська земля. Бо не тільки сивий Київ помолоділими руками згортав до купи всі свої недобиті царизмом і народжені революцією сили. Вся провінція, всі глухі, хуторянські закутки, міста, містечка, села все заворушилось, все занепокоїлось, все пригадало своє колишнє небуття.

Це не конференція якоїсь партії скликалась, не з'їзд партій, — скликались представники всіх партій, усіх орґанізацій, усіх товариств, представники всіх кляс, станів, представники від усіх пробуджених і непробуджених. Все, що почувало себе українським, що відчувало необхідність єдности, все мало бути представленим на конґресі української землі.

2. Трівога „старшого брата”.

Руські мали підстави турбуватись з приводу цього конґресу. Коли сходяться представники всіх партій, кляс і станів, то, очевидно, вони всі разом мають представляти щось одне. А це одне було — українська нація. Не руська, не російська, навіть не малоросійська, а цілком окрема, своя, українська нація. Всяке ж тіло, навіть неорґаничне, неодмінно шукає своєї форми, закінчення своєї формації в зафіксованих, точно зазначених, пристосованих до дальшого поступу нормах.

І цілком зрозуміло, що перед одкриттям Конґресу по Київу в неукраїнських колах стала ходити чутка, що Конґрес має оповістити себе Українськими Установчими Зборами, проголосити Федерацію й взяти всю державно-політичну владу на Вкраїні в свої руки. Нічого дивного в такій чутці не було, бо кожному ясно могло бути, що нація, яка сама себе усвідомила, яка пізнала себе й заявляла права на своє істнування, мусіла ту свідомість і те право якось реалізувати, претворити в дійсність. А єдине претворення могло бути — це надання правно-державних форм сконструованій волі народу. Чутка цілком вірно вгадувала правильний вихід і через те лоґічно надавала Конґресові державний характер.

Це все зрозуміло. Зрозуміло також, що руські реакційні, буржуазні та ріжні псевдодемократичні кола дуже тим затрівожились. Але трохи незрозуміло те, що запальним виразником тої трівоги виступила руська демократія, що голова ради робітничих депутатів „соціаліст” К. Нєзлобін загрозив розгоном Конґресу салдатськами штиками.

Розуміється, якийсь собі там К. Незлобін ще не був усією руською демократією. Але цікаво те, що ніхто з руських демократів не обурився на К. Нєзлобіна, ніхто не сказав, що цей штиковий діяч не може стояти на чолі ради робітничих депутатів. Всі, правда, казали, що це сумне непорозуміння, що К. Нєзлобін зробив нетактовність, що його не так зрозуміли.