Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША: ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. ПЕРІОД ПЕРШИЙ: РЕВОЛЮЦІЙНА ОРҐАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОСТИ Й МОРАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВЛАДИ.»

І яку характерну для руської інтеліґенції, яку обмаслену єлеєм чистого розуму форму надавала своїм чисто звірячим емоціям!

Наприклад, телеґрама до міністра А. Мануйлова:

„Загальні збори союза комітетів батьків і педаґоґічних рад вітають у вашій особі першого відповідального міністра народньої осьвіти, який скасував шкільне кріпацтво; тепер ця школа вільна на шляху розвитку її виховання майбутніх вільних громадян, вільна в своїм національнім самоозначенню. Але (!) збори гадають, що тепер середня школа повинна зберегти свій основний за-гальноросійський характер з бажаним у ній курсом українознавства”.

А от, наприклад, ще один зразок. Телеґрама також, але від „Групи корінних Малоросів” (секція Югоросів, чорносотенців). „Новое Время” з 30 квітня вміщує цю телеґраму під таким заголовком: „Протест проти примусової українізації школи в Малоросії”:

„У вільній російській державі, збудованій на точно додержаних правних основах, усім громадянам повинна належати воля культурно-національного самоозначення й через те тим з малоросів, які вважають себе за українців, се-б-то за представників цілком окремого народу, повинна належати широка воля культурно-національного самоозначення, але тільки при умові недопущення ніяких проявів примусової українізації тих малоросів, які вважають себе руськими та при умові непорушного збереження за руською мовою значіння державної мови...”

І це ж усе говорилось у той час, коли ще не було зроблено ні одного розпорядження уряду про фактичне заведення української мови не то що в вищих чи середніх, але й нищих, народніх школах; коли не було видано на українізацію ні одної копійки з тих міліардів, які що року смоктались з українського народу; коли в Київі тільки на приватно-громадські кошти закладались українські ґімназії; коли уряд пальцем не кивнув, щоб хоч у якійсь мірі реалізувати свої прінціпіальні заяви про право українців на національно-культурне самоозначення.

6. Знамените „але” на ріжних підлевах.

І як надзвичайно цікаво виступало раз-ураз зараз же після отого нещасного, заялозеного „права національного самоозначення” оте „але”! У всіх, без виїмку, кляс і течій руського громадянства! Тільки на ріжних партійних підлевах.

Почнемо з чорносотенця:

„Кіевлянинъ” (12. IV. 17.):

„Змагання до культурно-національного самоозначення цілком природне для кожного народу й йому не треба ставити перешкод (!), але це завдання безумовно здійсниме й без автономії, лише при умові утворення широкої самоуправи, яка відповідала б місцевим краєвим ознакам”.

Ліберальний буржуа, кадет:

8-й всеросійський партійний з'їзд партії „народной свободи” від 10—11 мая 1917.

Кожна промова, кожний доклад починається з науково-обставлених, ліберальних заяв про „право національного самоозначення”, але „Партія народньої свободи для теперішнього моменту не вважає правильним розв'язання питання в напрямі утворення національно-теріторіальної автономії”. (Промова П. Мілюкова, голови партії).

Замісць того пропонується та сама кіевлянинська широка самоуправа, яка в кадетів називається „провінціальною автономією”.

Руський демократ, соціальдемократ-меньшевик:

Окружний з'їзд у Київі в перших числах мая (н. ст.). Референт, лідер партії: „Признаючи право націй на самоозначення, ми не ставимо перешкод (!) [цілком, буквально, так само, як „Кіевлянинъ”, що казав „не треба ставити перешкод”!] ніяким формам самоозначення, але активно піддержуємо тільки ту форму, яка не шкодить інтересам пролетаріату”.

А через те, цілком одкидаючи федерацію, не погожуючись на національно-теріторіальну автономію, київська окружна нарада рос. со-ціальдемократичної партії (меньшевиків) визнає право країн на автономію, яка б забезпечувала... культурно-національні домагання націй.

Але „до компетенції краєвих представницьких зібрань не належать питання, що торкаються оборони, міжнародніх зносин, митових договорів, залізничих і водних шляхів, почт і телеґрафів, монети, мір і ваги, карного, цівільного, торговельного й робітничого законодавства”.

І тут же, не всилі зтримати своєї мозговичної, теоретично-інтеліґентської половини натури, конференція стає перед портретом Маркса в ортодоксальну позу й суворо-натхено заявляв: