Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША: ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. ПЕРІОД ПЕРШИЙ: РЕВОЛЮЦІЙНА ОРҐАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОСТИ Й МОРАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВЛАДИ.»

РОЗДІЛ ІІІ. РЕВОЛЮЦІЙНЕ РУСЬКЕГРОМАДЯНСТВО В УКРАЇНСЬКОМУ ПИТАННЮ

1. Яка рація руському демократові боронити „малоросів”?

Але помітити прийшлося.

На всі поради, заяви, телеґрами й депутації Тимчасове Правительство в Петрограді відповідало невиразно, ухильчиво, загальними фразами. Розуміється, всякий національний утиск повинен зникнути. Розуміється, в вільній Росії не може бути ні над ким ніякого насильства. Розуміється, всякий громадянин має право на самоозначення. Але...

І тут, коли приходило до конкретізації, до реалізації загальних прінціпів, наступало невиразне бурмотіння, нехіть, заклопотаність инчими справами.

Справа, звичайно, головним робом залежала не від уряду. Уряд тодішнього часу власної волі не мав, він виявляв збірну волю тих політичних груп, які уповноважили його на владу. Коли б серед тих груп була певна, виразна думка що до українства, то уряд зараз же одбив би її в своїх заявах і реляціях, як то він зробив що до Польщі, Фінляндії, Кавказу, як то зроблено було в сфері деяких політичних і соціальних питань, на які пануючі групи мали певну відповідь.

Річ у тому, що все руське громадянство, всі кляси й групи його ставились без особливої прихильности та уважности до українського відродження. І до війни,[1] й до революції, так само як і під час революції українство мало дуже небагато заступників і оборонців серед руської демократії.

Причин тому багато. Основною ж причиною, як і по всіх явищах людського життя, була причина економичного, матеріального характеру. Що посунуло московських самодержців на брутальне зламання переяславського трактату й на сістематичне нищення української нації, то те саме стримувало руську демократію від оборони українства супроти царизму. А іменно: багацтва української землі. Україна, ця „житница Россіи”, з своїми 30—35 мілліонами населення, надзвичайно сімпатично закругляла необсяжні маєтности імперії. З Україною руський народ мав далеко імпозантніший вигляд, ніж без неї. І, власне, не тільки проти української державности говорив інтерес усякого руського, а проти самої національности українського народу. Фінляндії, Польщі, Кавказові легко було признати якусь форму державности (автономію), бо це необхідно, консеквентне виходило з очевидної, безсумнівної національної відмінности цих країв, з признання їхньої окремої національности.

Инакше стояла справа з Україною. Признання їй автономії тягло за собою признання її окремої національности. А це значило — зразу зменьчити „единый великій русскій народъ” на 30—35 мілліонів. З другого боку, це значило перестати бути цілковитим, безконтрольним хазяїном багатої, родючої, сахарної, вугільної, хлібної теріторії. Далі, це значило признати не тільки за царизмом, але й за самими собою вікову кривду що до українського народу. А все це тягло за собою збіднення Великоросії, одсунення її з позіції самодержавного народу, на становище співучасника з другими народами в Росії.

Другою, звідси випливаючою причиною холодности руського громадянства до українського питання було його незнайомство з ним. Не було ніякого дужого імпульсу руським цікавитись українством. Справедливість? Але треба знати, в чому кривда, щоб вимагати тої справедливости. А руські або нічого не знали, або знали те, що говорили царизм та реакційні, шовіністичні течії, се-б-то: що кривди ніякої немає, бо нема ніякої ріжниці між великоросом і малоросом; що українство — то є на німецькі гроші організована інтрига проти Росії; що цей рух — абсолютно нікчемний, не вартий ніякої уваги, що малоросійський народ цілком чужий до цього руху. І найщиріші руські демократи охоче вірили царизмові. Бо перш усього хотіли вірити; бо це заспокоювало сумління; бо зміцняло свідомість великости й неподільности руського народу. А охоче вірили через те, що й самі, буваючи, проживаючи на Україні, по всіх містах чули тільки руську мову, бачили тільки руські вивіски, читали тільки руські ґазети. На селах, правда, жили „хохли”-мужики, але й вони говорили, хоч і кумедною, але зрозумілою для всякого руського мовою й так само розуміли й руських демократів, і руських ісправників. Українського ж руські демократи нічого не бачили й не чули, крім невеличкої купки інтеліґентів, до яких ніхто не ставився серйозно.

Отже за кого треба було вступатись? Поляки, Фіни, Євреї, ті мали безсумнівне право на оборону, бо це були, дійсно, окремі, виразно зазначені нації, яким чинилося утиск і насильство. А во ім'я чого мав руський демократ боронити малоросів?

Розуміється, коли б руський демократ хотів уважніше придивитись, во ім'я чого йому треба було боронити малоросів, то він знайшов би. Насамперед, во ім'я хоч би того самого вселюдського поступу, єдиним представником якого, по справедливости, вважав себе в Росії демократ. Вселюдському поступові було абсолютно не на користь, що в европейській державі 30—35 мілліонів народу мало тільки 13—17 процентів грамотних. Що цей народ, який до злуки з Росією пишався своєю наукою, літературою, народ, який утворив таку багату пісню, таку глибоку народню музику, що цей народ, тепер очевидно, упадав, убожів, дичавів. Причиною ж тому було, як виразно доводилось усіма уважними дослідувачами, денаціоналізація, нищення рідних форм розвитку.

Царизмові, розуміється, безграмотність і духовна убогість народу були корисні. Через те він так рішуче й безапеляційно одкидав усякі пропозіції дозволити українську школу хоч на селах. Але руський демократ не був же зацікавлений інтересами царизму. Він міг би принаймні уважніше поставитись до голосів своєї власної руської науки, яка устами Російської Академії Наук, точно й виразно зазначила, що українська нація не є те саме, що руська; що закони її життя не є закони життя руських; що ламання цих законів руйнує душу цілого народу; що така руйнація є злочинство перед вселюдським поступом.

Міг би руський демократ, коли б хотів, подумати й про те, що нема чого дивуватися з слабости української свідомої демократії, з малопомітности українського руху, коли його нищено всіма державними засобами на протязі віків. Що навіть трошки соромно стояти над людиною, яку катують, але яка може тільки невиразно мугикати, бо їй зав'язано рота, й казати, що їй нема від того ніякої шкоди й болю, бо вона не кричить і навіть дуже слабо рухається.

Так само міг би руський демократ помітити деяку неконсеквентність у заявах самого царизму. Один раз, коли це було потрібно й корисно для нищення українства, ним заявлялось, що ніякої української нації не було й немає. Наприклад, коли українці домагались української школи. Другого ж разу цілком протилежне, що українці це — „инородці”, окрема нація. Це, наприклад, тоді, коли треба було загальмувати доступ української книжки з Галичини на Україну; бо всяка не руська, иноземна, „инородчеська” книжка обкладалася цлом.

Також і другу неконсеквентність можна було б помітити. Український рух, по заяві царизму, був вигадкою німців, не мав ніякого ґрунту серед народу, не мав ніякої сили й надії на силу, це було словом смішне, незначне явище. А тим часом царизм боровся з цим явищем так люто, стріляв у цього смішного горобчика з таких важких гармат, що при бажанню можна було б дуже легко помітити таку неконсеквентність уряду.

2. Рація ніби знайшлась.

Але руський демократ нічого того не помічав. І через те він так щиро здивувався й зтурбувався, коли ота зв'язана людина, яка навіть не рухалась, коли її катували, яка так подібна була до руського, яка називалася собі офіціально „малоросом” і не відріжнялась від рязанця, коли ця людина, почувши, що нема вже на ній пут, раптом підвелась і заговорила, закричала, замахала кулаком, зачала вимагати. І заговорила зовсім не по рязанськи, навіть не по малоросійськи, а по українськи, на тій мові, якої ж „не було, нема й не буде”. І кулак у неї зовсім свій, особливий і знов таки не рязанський, і досить великий, імпозантний, на диво сильний, неначе й не був під пресом царизму два з половиною століття.

„Тільки в останнім часі починає виявлятися в усім своїм значінню українське питання в свідомости руського громадянства”—писала „Речь” в 64 ч. з 16 марта 1917 року з приводу української маніфестації в Петрограді. — „Блискуче переведена українська демонстрація в Петрограді 12 марта звернула на себе увагу широких верств народу й не можна не зазначити з чуттям глибокого завдоволення цього її значіння. Бо українське питання є тепер одним з найважніших питань, що стоять перед російською демократією... Бо нема ні одного національного руху в Росії, до якого б старий лад ставився б з таким цінізмом і байдужостю, як до українського руху. Від 1876 до 1905 року було заборонено, часами без усяких виїмків, друкувати щось в українській мові. Від початку сеї війни українську пресу заборонено. До неї приложено було заборону раніше, ніж до німецької мови. Аж до революції української школи не дозволяли й навчання в українській (малоруській) мові вважалося за злочинство. Бюрократичні неуки не соромилися в своїх неофіціальних актах висміювати укра-їнську мову, що має свою історію, свою літературу, яка являється одним з найбільших духовних творів найближчого нам по крови й походженню слов'янського племени, невідривно сполученого з нами історичними зв'язками. Божевільні гадали, що коли вони не будуть визнавати істнування сеї мови, то вона, дійсно, зникне з лиця землі. Але вони тільки плодили великий гнів у вільних серцях і сіяли насіння розбрату в найглибших надрах російської держави...

... „Перед вільною російською демократією стоїть велике завдання направити лихо, зроблене Росії цими помилками та злочинами. Вона може зробити можливим те, що було неможливим при старім режимі: загасити полум'я розбрату, яке піднеслося з найглибших глибин нашої держави. У вільній демократичній Росії можна створити форми життя, які дадуть можливість повного, широкого й вільного розвитку українського народу при збереженню державної єдности Росії. І ми бачимо, що свідомість такої можности пройшла й в українське громадянство, — вся демонстрація 12 марта дає нам яскравий зразок цього в промовах та покликах, які тут виголошено”.