Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША: ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. ПЕРІОД ПЕРШИЙ: РЕВОЛЮЦІЙНА ОРҐАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОСТИ Й МОРАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВЛАДИ.»

Так закликала Рада Українських Поступовців у перших числах марта 1917 року українське громадянство.

Так закликали всі партії, всі течії українського політичного, громадського, культурного й всякого инчого життя. Бо ми знали, що для нас більше, ніж для кого, дорога революція. І ми не лукавили, коли казали, що така Росія, є наша Росія, що таку Росію ми будемо берегти й боронити всіма нашими силами.

5. Воскреслий мрець маніфестує славу Революції.

І коли ми гарячково, одкинувши все особисте, дрібне, одкинувши все велике старе, тяжке, кинулись для орґанізації наших сил, наших українських національних сил, то не для того, щоб відокремлюватись, а для успішної, непохитної боротьби за революцію, за те, що дало нам волю.

І коли ми уряжували свої маніфестації, то не для того, щоб заманіфестувати свою відокремленість, а щоб показати тепер, коли настала можливість показати, що ми, перш усього, не купка інтеліґентів, не вигадка Ґерманії, не авантюра ворожих Росії держав, як оббріхувати нас царизм і чорносотенство перед Росією та Европою, а природне, неминуче, сильне явище в життю пригніченої великої нації. Вдруге, для того ми виходили на улиці з нашими, національними прапорами, щоб показати, що це іменно ми, оті упосліжені, пригноблені, віками нищені українці оживаємо й усім оживаючим серцем своїм вітаємо Революцію.

І не диво, що наші національно-українські маніфестації виходили такими численними, імпозантними, такими найбільш натхненними, проймаючими не тільки своїх, але й чужих глядачів. По звідомленням ґазет українська маніфестація в Київі 19-го марта мала до 100.000 учасників. Це був ґрандіозний вибух національного почуття, демонстрація національної радости, слава визвольній Революції.

І коли в цій маніфестації не всі сто тисяч учасників були свідомі українці, коли тут були й „малороси”, й „югороси”, й євреї, й, може, навіть руські, то тим цінніше, тим показніше була їхня участь. Бо це було з їхнього боку признання вікової кривди українського народу, признання його права на істнування, це був благородний, можливий тільки в такі високі хвилини, чистий, безсторонній осуд усієї тієї неправди й злочинства, яке вчинялося століттями тут „на нашій не своїй землі” над хазяїном її й господарем, — українською нацією.

Українська маніфестація в Петрограді, по признанням руських ґазет, була найчисленніща, найорґанізованіща, найімпозантніща з усіх маніфестацій, які за того моменту без перестанку одбувались у столиці революційної Росії. Ґазети кільки днів після неї з здивованням описували її, захоплювались тим великим чуттям, силою, енерґією й красою, які шугали з середини струнких рядів маніфестантів на млявих петроградців. Вони, ці петроградці, як і всі росіяне, були щиро здивовані: значить, це зовсім не вигадка німців, це українство? Значить, ті малороси, яких вони за царизмом звикли вважати „теми же русскими”, не є „те-же русскіе”? Значить, це є, дійсно, якась сила, коли тут, у Петрограді, знайшлось так багато прихильників її?

Але ми не дивувались. Не дивувались навіть з того, що це було в Петрограді. Ми мали найбільше підстав і права так радісно, так імпонуюче маніфестувати. Адже ми вже давно були в Петрограді, ще тоді, як царь Петро будував його, як десятками тисяч гнав у петербургські болота українських козаків на роботи, як вони трупами, кістками своїми клали фундамент російській столиці. Адже Петроград, стоячи на кістках українців, збудований їхніми руками, цілі століття годувався українським хлібом, грівся українським вугіллям, ласував українським цукром і піддержував монархію українським здеморалізованим, спокушеним жандармом.

Мало того, коли монархія, вчуваючи небезпеку від зголоднілого петроградського населення, обліпила всі будинки, башти, дзвіниці кулеметами й розстрілювала робітництво, коли петроградський ґарнізон вагався й деякі полки вже пішли з рушницями проти робітників на оборону царизму, коли справа революції була на кінчику загибелі, хіба не українці врятували її, хіба не українські полки, не оті самі волинці та ізмайловці, що так гордо й струнко маніфестували, хіба не вони на заклик української соціаль-демократичної петроградської орґанізації кинулись з штиком на царизм, змели його кулемети й потягли за собою весь нерішучий ґарнізон та навіть тих, що стояли за монархію?

Хіба це були малі підстави для окремих, своїх, виразно зазначених маніфестацій? Хіба віки гніту, напів замерлого, рабського істнування не давали нам права в дні загибелі всякого гніту святкувати його так само національно, як ми його й терпіли?

6. Простодушність недобитого родича.

Але ми хотіли не тільки маніфестувати, не тільки висловлювати довірря й піддержку, ми хотіли самі, активно, всіма своїми силами будувати, закріпляти новий лад, боронити його. Бо цей лад і ми, то було вже єдине, неподільне. Бо вже не було царизму, який управляв, а народ приймав чи протестував, а до порядкування своїм життям не мав відношення. Ми, українці, довірчиво, безхитростно й простодушно почували себе рівноправними спадкоємцями з руськими. І оті століття нашого поневіряння, великі сили стягнені з України на утворення великої Росії, жертви наших мас і свідомих груп, понесені в боротьбі з царизмом, усе давало нам право на цю простодушність та довірчивість.

Ми не припускали за тих днів, що хтось у вільній, новій Росії може инакше розуміти новий стан, ніж розуміли його ми. А ми розуміли його так, що всі нації, всі народи, всі демократичні кляси їх мають не тільки право, але й обов'язок активно стати до праці над будованням і направленням нового ладу. Самодіяльність, самотворення, самоуправління, як протилежність абсолютизмові, це розумілось нами, як цілком натуральною, необхідною річчю, як єдиним методом організації політичного й господарського життя, коли мати на увазі розвиток держави й її народів, а не просту, грубу експлоатацію їх.

На цій підставі ми й нагадували про себе. Ми стояли ближче до себе, отже ми краще знали, чого треба для розвитку нашого краю, нашої частини всеросійської спадщини. І ми детально, діловито, але простодушно до наївности вичисляли, що нам треба. А саме:

Самодіяльність нашого народу краще всього вкласти в форму Автономії України. Формальність, урочистість, проголошення уложення в „законність” її ми охоче віддавали на Всеросійські Установчі Збори. Там же мала бути постановлена й оголошена федерація всіх народів Росії, яким також без усякого сумніву буде дано автономію.

Але життя є безупинний, живий, вимагливий процес. Воно не хоче стояти й дожидатись, поки люди надумаються надати йому ті чи инчі форми. Воно вимагає зараз же свого оформлення. Отже, в інтересах проголошених свобод, революції, в інтересах розвитку нашого краю треба було насамперед негайно дати можність многомілліоному народові цього краю приймати нове життя в найлекших для його, в найраціональніших, найекономніших і продуктивніших формах. А для цього треба було зараз же дати йому школу не на чужій, незрозумілій йому мові, а на своїй, на тій, якою він говорить у себе в хаті, в полі, за роботою, з товариством. Далі треба було до керування місцевими справами поставити людей, знайомих з життям місцевого народу, з його мовою, з його кривдами, потребами.

Це були головні заходи, які, на нашу думку, треба було зараз же зробити що до національної сторони орґанізації нашого краю.

Вони були такі скромні, такі невеликі, такі натуральні, необхідні й до очевидності справедливі, ці наші тодішні заходи, що це ще більше зміцняло нашу простодушність, з якою ми звертались до керуючих центрів всеросійської столиці. Туди сипався цілий дощ телеґрам: від партій, професійних орґанізацій, від земств, від зборів, з віч, з маніфестацій, від ріжних гуртків і окремих осіб. Всі щиро вітали новий лад, всі гаряче виявляли рішучість піддержувати новий уряд і всі з наївним захватом рекомендували яко мога швидче дати українську школу, українське самоврядування, українців-урядовців.

Словом, ми воістину були подібні до забитого, загнаного убезвість родича, який по смерти лютого деспота з'являється до себе додому й разом з старшим братом простодушно радіє, оглядає спільну спадщину й щиро клопочеться про те, як направити її зруйноване господарство. Він зовсім не помічає того, що старший брат вибачливо й звисока похляскує його по плечах, що поради його слухає неуважно, що сама поява родича здається тому братові дивною й чудною. Він так захоплений загальною радостю, так вірить у радість других, що нічого крім радости в ті дні не помічає.