Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША: ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. ПЕРІОД ПЕРШИЙ: РЕВОЛЮЦІЙНА ОРҐАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОСТИ Й МОРАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВЛАДИ.»

Друга орієнтація була на німців, на великий струс на фронтах, на знесилля російської державности й на просте захоплення німцями теріторії України. Німецький імперіалізм— експлуататор культурний і розумний. Він не буде так безглуздо, ледачо, так неохайно й нераціонально грабувати, як то робив царизм. Він, доючи сили з народу, буде дбати про те, щоб він не дуже брикався, він не буде видирати в його останній клапоть сіна, він старатиметься, щоб дійна корова була сита й більше молока давала. Царизм по своїй некультурности, убогости державної освіти, брутальности й примітивности експлуатації народнього державного господарства цілком був подібний до російського селянина. Селянин, — темний, забитий, примітивний — не знав, не вмів і через це не шукав нових, економних і продуктивних засобів експлоатації своєї землі, лісу, води, всіх природних багацтв. Він прикладав до них стільки усиль і знаття, скільки треба було, щоб тільки взяти й зужити те, що було готове в самій природі, що давалось тільки її силами. Так само царизм тільки ті усилля робив, які йшли на одбірання природних сил народу. Селянин знесилював землю, занечищав її, вирубав до останнього деревця ліс, не турбуючись про те, щоб розвивати їх і з того розвитку користуватись і далі, й більше, й краще. Царизм так само рубав готове, вибивав, однімав, видирав і бездумно, безтурботно нажирався, напивався й з ситою п'яною філософією не завдавав собі труду й клопоту зазирати в завтрашній день. Крім того, німець — не родич, не слов'янин, мова його цілком чужа, не „рідна” нашій мові, німець не зможе сказати, що українець — то „разновидність” німця й на тій підставі одбере йому право своєї мови. Словом, ні з якого боку українці, на думку цієї орієнтації, не мали потреби боятися німця, — з двох лих ця орієнтація вибірала культурніше, корисніше лихо для українського народу.

Була й третя орієнтація, — не російська, й не німецька, а українська. Це була орієнтація на себе, на свої сили, на рятунок своїми власними усиллями, усиллями своїх працюючих мас. Ніякий чужий пан не може бути добродійником того, над ким він панує й кого може визискувати. До цієї орієнтації належали переважно соціалістичні течії. Вони не ждали визволення ні від зм'ягченого російсько-самодержавного чи констітуційного кулака, ні від закутого в залізо мілітаристичного німецького.

4. Єдина орієнтація: Всеросійська Революція, Справедливість.

Аж ось вибухла революція. Отже можна собі уявити, що почуло недодушене, затоптане, понижене українство, коли залізна рука спала з його горла, коли воно могло підвестись, умитись, людськими, не запльованими очима глянути в очі таким же людям, рівним, дружим, радісним. Уся замучена душа українства в ці дні побожно стала на коліна й молилась Революції: „Нині одпущаєши раба твого, Владико”.

Ми нелукаво, ми з побожним серцем, з чистим захватом вітали Велике Нове. Ми радісно витрусили з серця всі застарілі болі, образи, гіркість, ненависть, ми одягли чисту одіж дружности, братерства, все забули й готові були всіма нашими недобитими силами боронити здобуте.

Ми одразу, без вагання, без торгування повірили в Революцію. І так само без вагання, щиросердно, рішуче одкинули, одшпурнули від себе дореволюційні настрої, наміри, сподівання, розрахунки. Це все стало одразу непотрібним.

І зразу одпали всі инчі способи увільнення, всі орієнтації на зовнішні ворожі до Росії сили. Український сепаратизм тоді помер разом з причиною, що породила його. Українство тепер орієнтувалось тільки на Всеросійську Революцію, на перемогу справедливости, на здобуті права всякого поневоленого.

За 250 років перебування в спільці з Росією українство вперше в ці дні почуло себе в Росії дома, вперше інтереси цеї колишньої в'язниці стали близькими, своїми. Ми стали частиною, — орґаничною, активною, живою, охочою частиною — єдиного цілого. Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії? Де по всьому світі є такий широкий, демократичний, всеобхоплюючий лад? Де є така необмежена воля слова, зібрань, орґанізацій, як у новій великій революційній державі? Де є таке забезпечення права всіх пригноблених, понижених і експлуатованих, як у Новій Росії?

Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути, а коли чулись рідесенькі голоси, то це були голоси або схоластиків, чистих теоретиків, запеклих „самостійників” або людей занадто вже, хоробливо пронятих національним чуттям. На конференції укр. соц.-дем. роб. партії в квітні питання про самостійність зустріло майже однодушне неґативне відношення. За самостійність висловилось з усієї конференції тільки два-три голоси.

Ми так щиро, так безоглядно були закохані в свободолюбність, у широкість, у безсребренність руської демократії, що навіть запропоновану одною частиною товаришів федерацію на тій конференції не внесли в переглянену програму. Конференція не забороняла боронити цей лозунґ тим товаришам, які вважали його життєвим, але сама конференція, все представництво укр. соціаль-демократії не мало ніякої потреби добиватись цеї форми національного забезпечення. Що ж до самостійности, то навіть уважали небезпечним для революції ідею сепаратизму, бо вона могла розбити революційні сили всієї Росії.

Та й для чого відокремлюватись, коли всі потрібні для вільного національного розвитку нашого народу засоби нам буде в повній мірі забезпечено в автономії. Денаціоналізацію, духовне калічення наших мас буде зараз же спинено й знищено українською школою, як нищою, так середньою й вищою. Гальмовані дотепер багаті здатності нашого народу, пущені по природному, найлегчому, найраціональніщому шляхові рідних методів розвитку забезпечать духовну сторону наших домагань. Народоправство, широке місцеве самоврядування, порядкування господарським і політичним життям на Україні місцевими силами, точне зазначення взаємних прав і обов'язків цілої держави та автономної одиниці унеможливить колишню безпардонну, руйнуючу політику централізму, коли всі сили окраїн нерозумно й злочинно висмоктувались на користь інертного, ненажерливого центру.

І резолюція соціальдемократичної конференції від 4-го квітня 1917 року такими словами формувала це:

„Зважаючи на те, що потреба найповнішого розвитку творчих сил України вимагає найширшого економично-політичного її самоозначення; беручи на увагу, що федеративний лад російської держави, як союз автономних національно-теріторіальних або просто теріторіальних одиниць не тільки не може шкодити розвиткові пролєтаріату всієї Росії, — а тим паче українського, — але й є корисний для його; приймаючи під увагу, що федерація автономних національних або краєвих одиниць є найкраща ґарантія демократичних і національних прав кожної нації або країни, — конференція української соціальдемократичної робітничої партії з усією непохитною рішучостю висуває давнє домагання партії — автономію України, яко першу, невідкладну, пекучу задачу сучасного моменту українського пролєтаріату та всієї України. Одночасно, виходячи з рямок партійної проґрами, виголошеної на з'їзді 1905 року, конференція, рахуючись з виключностю подій і домаганням життя, вважає можливим узяти на себе право дозволити товаришам партії піддержувати прінціп федеративної будови російської демократичної республіки й піддержувати автономичні змагання демократій инчих націй”.

В цьому дусі мислило, почувало й діяло за тих днів усе національно свідоме, орґанізоване українство. Наприклад, союз українських поступовців, (орґанізація дрібно-буржуазних ліберально-демократичних елементів усіх напрямів) у перших числах марта оголошує таку свою заяву:

„Ми, члени петроградського, відділу Союза Українських Поступовців, глибоко переконані, що витворені державним переворотом нові правові умови особистого та громадського життя повинні забезпечити порішення тих завдань, які ставить собі український національний рух у об'єднанню з демократичними силами всієї країни.

„Проголошені яко провідні державні основи гасла політичних свобод дають певність, що безповоротно одійшли в минуле всі національні обмеження, так ревно прикладані до українського народу за старого режиму й так широко використовувані ним у боротьбі з українським рухом у обставинах військового часу”.

Далі виставляється цілий ряд практичних домагань що до заведення рідної мови в школах, в деяких урядових інстітуціях і т. д.

Але все це виставляється не як протест-домагання, а як нагадування. „Ми глибоко певні”, „проголошені гасла свобод дають певність”. Сумніву нема місце, проголошені гасла, свято великих днів, сяючі очі обивателя, все є запорукою, що нікого не буде обижено. От треба тільки нагадати про себе, детально перечислити все, в чому українство має потребу, як в основному, дальшому, так і в найближчому, в дрібничках. І совісно, детально указується, що саме треба зараз же зробити.

Так само довірчиво, з захватом і непохитною певностю в негайну, необмежену здійснимість їхніх нагадувань висловлюються всякі українські орґанізації, збори, віча, маніфестації. І так само як в їхніх заявах, так і в їхніх душах нема й сліду недавньої ворожости до російської держави, нема ніяких мрій й планів про відокремлення, сепаратизм, нема й тіні чужинних орієнтацій.

„Українці! Громадяне! Підпірайте новий державний лад, бо він і тільки він несе волю Україні, й що більша наша участь у йому, то ширших прав собі здобудемо”.