Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША: ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. ПЕРІОД ПЕРШИЙ: РЕВОЛЮЦІЙНА ОРҐАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОСТИ Й МОРАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВЛАДИ.»

— Я говорю: чому ми вас не кидаємо, а ви хочете нас кинути? Українець вибухає:

— Та йдіть собі, куди хочете! Геть на всі чотирі! Ми вас не тримаємо! Ще з-заду дамо копняка!

Вибухає й великорос: важко дихаючи, обидва міряють одне одного недобрими поглядами.

— Та ви не хвилюйтеся, товаришу! — поволі відзивається великорос.

— Ну, й ви так само заспокойтеся! — з притиском говорить українець.

І цілий день бурилося це людське море розхвильованих пристрастей. І думалося: далеко ще до повної перемоги ідей соціалізму...

Перед Музеєм також салдатське море. Тут видаються карти вступу на з'їзд. Черга почалася від 1-ої ґімназії і тягнулася у діл давньої стіни з залізними ґратами.

— Ось тобі й заборонили з'їзд! Дивіться, як народ іде хмарою! — весело говорить добре збудований солдат, що обливається потом від палячих промінів сонця.

Народ прибуває. При вході до Музею зібралася величезна юрба й ніяк не може дістатися до середини. Величезний вестібюль Музею гуде. Гомін відбивається відгомоном десь нагорі від тисячі голосів, від тупоту тисяч ніг військових людей, що входять і виходять. Під стінами за столами писарі безпереривно пишуть сині членські карти й дають пояснення... А нагорі засідав Військовий Ґенеральний Комітет, куди приходять за розв'язкою ріжних орґанізаційних справ.

* * *

О 5-ій год. Народній Дім переповнений. Величезна густа юрба лишається на вулиці. Не всі делеґати з синіми картами попадають сюди, а тим, хто хотів би бути присутним яко публіка, відмовляють:

— Добродію! Нема ні одного місця. Ось повірте-ж.

І, дійсно, нема ні одного місця. Театр з низу до гори залитий народом—салдати, офіцерство, матроси. Одна суцільна маса, густо збита. Коли зі сцени глянеш на галерею й инші верхні місця, бачиш чорніючу купу народу. Коли глянеш у партер — одне солдатське людське обличчя. На сцені презідія. Голова Винниченко. Він досвідний, умілий голова, — спокійно й уміло проводить сим, незвичайним з огляду на скількість народу вічем. Послух голові, дісціпліна — взірцеві. Але й тут настрій напружений. Ухвалюють, що буде віче, а з'їзд відкриється в понеділок рано в городськім театрі.

— А дадуть театр? — питає хтось.

Його сусід усміхнувся й не відповів нічого.

На сцені один з перших ораторів віча — людина в салдатській формі. Оратор починає говорити, але не знає добре української мови. Чуються бурхливі протести. Від бесідника домагаються пояснень: хто він? Він пояснює: він почтово-телеґрафічний урядник, родом з катеринославської ґубернії; просить вибачення, що умови життя були такі, що він забув свою рідну мову. У відповідь несуться палкі оклики. Віче ухвалює: Хай говорить, як може, як уміє!...

Про що говорили на вічу? Про автономію.

— А чи буде з'їзд? — запитує бесідник. У відповідь — бурхливі оплески.

— Ось і відповідь! — закінчує бесідник.

— Керенський не міг заборонити з'їзду!