Розділ «VІ ЧАСТИНА: ОУН В ЗАКОРДОННИХ КРАЇНАХ»

„Не мігши збутися зростаючого українського націоналізму кпинами й критикою, наші противники вхопилися за інсинуації, роблячи з нас свідомих чи несвідомих спільників московських большевиків. Ширено провокативні чутки, без найменшого доказу правди, проти колишніх і теперішніх членів Проводу ОУН. Роботу, яку переводять організовані націоналісти, зображувано, без огляду на факти, як руїнництво, а цілий рух як новітню гайдамаччину. Пробували кинути на ОУН, зближуючи її з іншою організацією, тінь зрадництва і провокації, цим разом на користь Польщі. В краю і за кордоном ведуть проти нас – і групи, і особи – шалену кампанію, використовуючи найменші похибки в нашій роботі, незручність, труднощі, щоб лиш очорнити і сплюгавити. Нині та кампанія дійшла до свого вершка.

„Ми спокійно приглядалися тій метушні, певні свідомости і карности нашого членства, здорового інстинкту загалу, певні нашої остаточної перемоги, тріюмфу наших гасел, нашої політики, нашої правди. Якщо нині й забираємо голос, то не тому, щоб боронитися чи протестувати проти нападів. Боронимося, наступаючи, та приймаємо і напади, які вважаємо за неморальні. Прийнявши всі виклики і відбивши всі атаки, хочемо лише звернути увагу наших противників і прихильників з-поміж нашого громадянства в краю і за кордоном на одну важливу річ, а саме на те, що внутрішня політика та боротьба не повинні чинити шкоди українському організмові, ані робити підбою українській національній справі, лише навпаки.

„Стверджуємо, що в нас у виборі засобів взаємопоборювання перейдено межі і заходить небезпека затруєння українського національного організму з середини. Свідоме вживання тяжких інсинуацій, брудних наклепів, безпідставних обвинувачень, взаємне очорнювання, кидання тіні зради і провокації, недопустимі не лише з етичної точки зору, але також і внутрішнього здоров'я нації. Для національної солідарности і спаяности небезпечна не так розбіжність думок і переконань, як взаємна відраза, виплекана на чуттєвій основі. Тим часом така солідарність не мусить заникнути навіть при умові внутрішньої боротьби. Обставини, серед яких живемо, кажуть нам уникати всього, що зменшує нашу внутрішню міць і відпорність назовні.

„Мужньо й отверто признаємося, що і з нашого боку були поповнені помилки. Але наші помилки були спричинені виключно недоглядом, браком належної орієнтації, нестриманістю поодиноких осіб, а ніколи свідомо і зі злої волі. Тим не менш Провід є далекий від думки відпекуватися від відпо-відальности за хиби націоналістів і в цілому бере їх на себе. Але він уважає за потрібне заявити, що було б великою помилкою добачати в окремих випадках систему, а в ухилах від основної лінії її заперечення. І ті, що нам закидають руїнництво, потурання ворогам, виламання з національного табору або грубо помиляються, або виразно є злої волі.

„Цим звертаємося до наших прихильників, рівнож як і до противників, не з метою усунути з нашого національного життя боротьбу, що є не можливе, а може й некорисне, але з метою оздоровити її, щоб та боротьба стала чинником творчим, а не руйнівничим. Доконання завдань, що їх ми, українські націоналісти, собі поставили, і які нам накидає історія, вимагає борні, борні назовні і борні всередині. Будемо боротися проти немочі, яка знесилює нашу націю, і за правду, яку вважаємо єдиноспасальною для нашої справи. Але будемо старатися переводити цю боротьбу тим способом, щоб вона не розкладала, а гартувала живі сили нашої нації, не зіслаблювала, а підсилювала українські позиції. Напевно у нас будуть ще помилки, але уникати їх годі. Однак, основна провідна лінія нашої політики й тактики виразна й тверда: плекання й організація внутрішніх сил Української Нації та організація і піднесення її відборонности назовні”.

ОУН намагалася оздоровлювати внутрішньо-політичні відносини серед провідних кіл українського громадянства на чужині не тільки поборюванням нездорових проявів у пресі та закликами; разом із цим ОУН увесь час робила заходи, щоб створити всеукраїнські суспільно-громадські координаційні центри, які вирівнювали б і злагіднювали б протилежності між; окремими групами українського громадянства і спрямовували б українську енерґію на боротьбу проти національних ворогів, замість марно витрачати її на взаємну внутрішньо-українську гризню.

Сіяння недовір'я до провідних членів ОУН

Ще до часу заснування ОУН, коли ПУН був створений на Конференції націоналістичних організацій в Празі в 1927 році, як координатор праці тих організацій, виникли підозріння проти двох його членів – М. Сціборського і В. Мартинця.

Підозріння проти М. Сціборського в тому, що він, мовляв, є аґентом польської поліції, вийшло в 1928 році з кіл екзильного уряду УНР, який тоді перебував у Варшаві. Зразу це була тільки шептана пропаґанда, а врешті згадані кола передали „дружнє остереження” перед Сціборським до самого полк. Коновальця. Це „остереження” передали проф. Ол. Шульгин і ред. Іван Кедрин-Рудницький. Полк. Коновалець доручив розглянути цю справу окремій комісії, складеній з представників ПУН-у й управи Союзу Українських Націоналістичних Організацій, членом якої був М. Сціборський. Одначе, на домагання згаданої комісії, щоб кола екзильного уряду УНР дали якісь докази на своє твердження, виявилося, що таких доказів немає. Тому комісія визнала закид цілком безпідставним, а ПУН надрукував на сторінках свого офіціозу „Розбудова Нації” (ч. 12 за грудень 1928) такий комунікат:

„Вже низку місяців проти Проводу Українських Націоналістів та взагалі проти всього націоналістичного табору ведеться боротьба такими негідними засобами, як наклепи проти різних осіб того табору, доноси до уряду й поліції різних держав, подавання допомоги нашим національним ворогам у переслідуванні націоналістичного руху та іншими подібними методами. Крім большевиків, вирізняється передусім група А. Лівицького, що вживає таких засобів у боротьбі з націоналістичним табором. Заявляємо, що на випадок, коли боротьба проти нас далі вестиметься такими засобами, ми будемо примушені подавати їх під осуд публічної опінії”.

Іншим членом ПУН-у, що проти нього висунено підозріння в аґентурній праці на службі польської поліції, був Володимир Мартинець. Ці підозріння, що виникли зразу після створення ПУН-у, ще до скликання Конґресу Українських Націоналістів, вийшли з кіл членів УВО, а причиною була така цікава подія.

У грудні 1927 року В. Мартинець виїхав був на західноукраїнські землі, де його несподівано заарештувала польська поліція й відвезла до львівської тюрми. Володимир Мартинець був членом ПУН-у, про що було оголошено в пресі, тож про це польська поліція мусіла знати. Крім того, вона напевно знала, що В. Мартинець відкрито виступав, як член УВО, в Празі й Берліні, був редактором „Сурми” і писав під власним прізвищем у різних еміґраційних націоналістичних журналах проти-польські статті. Заарештовано В. Мартинця саме в той час, коли підготовлявся процес проти членів УВО за вбивство куратора Собінського, і польська поліція незвичайно жорстоко переслідувала всіх підозрілих у приналежності до УВО.

І ось, арештований у такий гарячий час і в такій ситуації, Володимир Мартинець, як сам він стверджував, на протязі слідства був трактований польською поліцією надзвичайно лагідно, і вже після трьох місяців мав судовий процес, на якому його звільнено від усякої вини і кари.[308]

Після звільнення В. Мартинець без найменших клопотів одержав у бюрі польської поліції свій пашпорт і за кілька днів був у Празі, де тоді, згідно з пляном ПУН-у, мав відбутися Конґрес Українських Націоналістів. Через зміну пляну в той час відбулася лише II Конференція Українських Націоналістів і на неї попав Володимир Мартинець. Таке закінчення своєї справи Мартинець пояснював підкупством присяглих суддів, голови суду й прокурора.

Але і в цьому випадку не було жодних конкретних доказів і тому ПУН визнав усі підозріння проти Володимира Мартинця безпідставними, що й потвердила дійсність.

ВНУТРІШНЬО-ОРГАНІЗАЦІЙНА ПРАЦЯ ПУН

Як рішучий і відвертий противник звужування праці ОУН до абстрактного теоретизування й прихильник конкретної політичної дії, голова ПУН полк. Євген Коновалець клав великий натиск також на якнайглибше розроблення ідеологічно-програмових питань українського націоналістичного руху та на належно високий рівень ідеологічно-політичного вишколу всього членства ОУН. А тому він вимагав від кожного члена ПУН-у належних зусиль для задовільного поставлення тих завдань у засязі дотичної референтури.

Завдяки цьому ПУН розвивав досить жваву активність у ділянці внутріпіньо-організаційної праці.

Ідеологічно-програмові устійнення

Найкраще в той час була поставлена праця ідеологічної референтури під керівництвом д-ра Юліяна Вассияна. У своїх працях „До головних засад націоналізму” та „Ідеологічні основи українського націоналізму” д-р Ю. Вассиян дав, хоч і важким своїм суворо науковим стилем, вичерпний і глибокопродуманий виклад ідеологічно-програмових засад українського націоналізму й українського націоналістичного руху, оформленого в ОУН. Крім цього, він опрацював глибоку змістом та високоякісну своїми педагогічно-моральними засадами „Програму виховання в Організації Українських Націоналістів”, друковану на сторінках „Розбудови Нації”, а в 1930 році видану окремою брошурою.