Розділ «V ЧАСТИНА»

У 1929 р., коли Польща склала з большевицькою Росією „пакт Літвінова”, Т. Голуфко був керівником східнього відділу польського міністерства закордонних справ. Виступивши з приводу підписання цього договору з прилюдною доповіддю у Варшаві, Голуфко – як інформувала жидівсько-польська газета „Наш Пшеґльонд”, – цілком відверто заявив, що з точки зору польських державних інтересів „совєтський уряд”, цебто московсько-большевицька окупація наддніпрянської України, є найвигіднішою для Польщі розв'язкою української проблеми, бо кожний інший уряд почав би територіяльні спори з польським урядом. „Таким чином, – робить висновки „Наш Пшеґльонд”, — Тадеуш Голуфко внівець обернув фантастичні перспективи розбивання СССР на низку нових незалежних держав”.[162]

А в своїй статті, що її в 1931 р. опублікувала „Ґазета Польска”, ч. 78, Голуфко писав:

„Українська суспільність повинна зрозуміти, що давня Червона Русь на протязі 600-річної приналежности до польської держави підпала глибоким впливам польської культури, стала мішаною польсько-руською країною. І тому українці повинні погодитися з тим, що ця дільниця стала невід'ємною частиною Польщі та що всі надії на якісь зміни заведуть... Тому-то українці з „Малопольскі Всходнєй” повинні, не тільки з почуття програної війни 1918 Року, але й з реальної оцінки становища як у цій дільниці, так і міжнароднього, а насамперед в ім'я рації буття українського народу як цілости, — щиро стати на становищі громадян польської держави, велич і сила якої лежать і в їхньому національному інтересі”.[163]

І точнісінько таке саме писав Голуфко в своїй статті, що її опублікувало „Слово Польске” через два тижні після його смерти: „Не дасться заперечити, що вживання українською молоддю у Східній Галичині таких злочинних засобів політичної боротьби, як убивства, напади, підпали, є подиктоване умовами ідеологічного характеру, що випливає з бажання звільнити край з-під „польської окупації”. Одначе, вся біда в тому, що окупації немає. Не можна говорити про окупацію в країні, що 600 років зв'язана з польською культурою і державою, яка не попала в татарське ярмо, а відтак не стала московською провінцією тільки завдяки кривавим оборонним змаганням усього польського народу. І сьогодні не може бути мови про окупацію в країні, де „окупанти” становлять 50 відсотків населення, складеного з усіх прошарків, починаючи від селянства, а кінчаючи на містах, в яких промисловість, торгівля, фахові знання є переважно в руках польського населення”.[164]

Таким, отже, „приятелем українського народу й української державности” був польський державно-політичний діяч Тадеуш Голуфко в світлі його власних заяв і свідчень польської преси про його погляди на українську проблему. Західньоукраїнські землі, окуповані Польщею, він уважав за невід'ємну частину польської держави, а, знаючи, що його твердження про те, нібито поляки на тих землях становлять половину всього населення, – це лише видумка, він послідовно прагнув до того, щоб поселенням на тих просторах спроваджених з Польщі польських колоністів та змушуванням українців еміґрувати за море витворити такий стан, за якого поляки на західноукраїнських землях справді творили б половину населення. Стосовно східньоукраїнських земель, він єхидно утримував на ласкавому польському хлібі частину наддніпрянських виходців, щоб ними шахувати большевицький уряд в інтересах польської держави. Насправді, – як це він сам задеклярував, – він уважав московсько-большевицьку окупацію східніх земель України за найвигіднішу для Польщі розв'язку. Прикриваючи ту свою принципову ворожість до української державности обіцянками сповидних благ, як, наприклад, дозвіл на закордонну торгівлю української кооперації в заміну за відкликання українських скарг до Ліґи Націй на польську „пацифікацію”, Голуфко був особливо небезпечним ворогом, бо затруював українське життя угодовством із станом ворожої окупації.

Як керівник відділу національних справ у польському уряді, Тадеуш Голуфко був співвинним у переведенні кривавої „пацифікації” Галичини влітку й восени 1930 року.

І польська преса цілком слушно завважила, що постріли ОУН у Тадеуша Голуфка були пострілами, спрямованими українською революційно-самостійницькою силою в хробака угодовства – погодження поневоленого й безоглядно винародовлюваного народу з його окупантом. Це погодження, за відсутности спротиву, мусіло вести тільки до неминучої загибелі цього ж народу.

Хто і як убив Т. Голуфка?

Вбивство такого видатного польського державного діяча, яким був Тадеуш Голуфко, поставило на ноги всю польську поліцію. Вона негайно провела масові арештування серед української молоді не тільки в Дрогобиччині, а й в інших повітах, а для керування слідством Варшава вислала до Трускавця суддю для справ особливої ваги д-ра Скоржинського. Насамперед ув'язнено Олексу Бунія, дверника пансіонату сестер Василіянок, в якому згинув Голуфко, та всіх запідозрених у революційній діяльності, хто жив у Трускавці й околиці. Польська преса інформувала, що на інтервенцію польського уряду було арештовано, як запідозрених в убивстві Голуфка, двох українців, студентів, які жили в Ризі, столиці Латвії. В ході слідства увага поліції зосередилася на чотирьох українських студентах, а саме: Лев Крисько, 25-річний студент політехніки в Данціґу, родом з Унятич біля Дрогобича, 22-річний Ілля Бутрин, родом із Поруддя, пов. Яворів, Володимир Кобільник і Лев Сенишин, уважаючи, що двоє з них напевно є вбивниками Голуфка. Одначе, ніхто з арештованих до вини не признався, а слідство, попри всі намагання поліції, не лише не дало доказів чиєїсь вини як учасника чи співучасника вбивства, але не виявило жодних слідів.

Під час суду над Біласом і Данилишином, у грудні 1932 р., за напад на поштовий уряд у Городку Ягайлонському, донощик польської поліції Мотика, який раніше був членом тієї самої п'ятки ОУН, що й обидва підсудні, висловив думку, що Голуфка вбили Білас і Данилишин. Але це були тільки його здогади, бо доказів на те в нього не було. На тій підставі польські слідчі чинники сконструювали тезу, що вбивниками Голуфка були справді Білас і Данилишин, які, одначе, до того не призналися ані під час процесу, ані навіть під шибеницею.

У вересні 1933 року в Самборі відбувся процес проти дверника пансіонату Олекси Бунія, який признався, що він стежив за Голуфком і про все повідомляв Організацію та що він переконаний, що одним із тих, хто вбив Голуфка, був Василь Білас, а другим, мабуть, Данилишин. Але й на цій розправі не виявлено достатніх доказів щодо тотожности виконавців атентату.

Одначе, Василь Білас і Дмитро Данилишин були дійсно тими бойовиками ОУН, які виконали замах на Голуфку. Генеза і хід атентату виглядали так.

З кінцем 1930 року бойовим референтом Крайової Екзекутиви на ЗУЗ був Зенон Коссак. Перебуваючи постійно в Дрогобиччині, він зорганізував боївку ОУН, до якої належали теж Дмитро Данилишин і Василь Білас. До організаційної п'ятки ОУН у Трускавці, що її очолював Михайло Гнатів, належали, крім Біласа й Данилишина, ще ґімназист Микола Мотика і робітник Олександер Буній. У половині серпня 1931 р. Буній, який працював дверником у пансіонаті сестер Василіянок у Трускавці, повідомив свого зверхника Гнатіва, що в пансіонаті замешкав для відпочинку польський посол Голуфко, про якого писала українська преса як про заанґажовану в польсько-українській політиці людину. Гнатів повідомив про те З. Коссака, який від вересня 1930 р. очолював організаційну референтуру КЕ. Бойовим референтом був у той час Роман Шухевич. Його і повідомив негайно про „нагоду” Коссак, а далі й тодішнього Крайового Провідника ОУН Івана Ґабрусевича.

Особа Голуфка була відома серед провідних кіл ОУН як співавтора „пацифікації” та підступного політика, що послідовно змагав до спольщення західньоукраїнських земель, вдаючи при тому приятеля українського народу. Тож на нараді трійки – Ґабрусевич-Шухевич-Коссак запало вирішення усунути цього небезпечного ворога. Зорганізуванням атентату зайнявся сам Шухевич, одержавши зв'язки з бойовиками в Трускавці безпосередньо від Коссака. Всі потрібні інформації давав Олександер Буній, хоч сам він безпосередньої участи в атентаті не брав. Гнатів зразу після атентату втік за кордон, а З. Коссака напередодні вбивства Голуфка арештовано й притримано у в'язниці протягом 9 місяців. У висліді того ніхто з арештованих, ані поліційні донощики Мотика й Роман Барановський, не могли „сипати”. Тільки Мотика підсував польській поліції думку, що атентатників треба шукати серед членів місцевої мережі ОУН. При цьому він боявся виявити членів п'ятки ОУН у Трускавці, до якої він сам раніше належав, і тим самим захищав бойовиків Біласа і Данилишина. З цілої місцевої організаційної мережі тільки Гнатів знав, яку видатну ролю в тій справі відіграв Коссак, одначе й Гнатіва польська поліція не вспіла дістати до своїх рук. А Р.Барановський припускав лише, що Коссак, – за його переконанням – все ще бойовий референт, – мусить знати цілу справу. Про ролю Шухевича й Ґабрусевича в КЕ Барановський у той час не знав. Найцікавіше є те, що один із виконавців атентату користувався револьвером, що його Барановський був позичив провідникові однієї з п'яток ОУН у Дрогобиччині, Криськові, колишньому членові УВО. Одначе, цей револьвер стільки разів переходив з рук до рук, що Барановський не міг зорієнтуватися, кому він останньо належав.

Корисним в усій справі був факт, що Коссак, сконтактувавши Шухевича з трускавецькою боївкою, далі не займався атентатом, до того ж кілька днів перед застріленням Голуфка був арештований. Це переконувало місцеву поліцію, що він до справи атентату на Голуфка був непричетний.[165]

Не зважаючи на те, що Зенон Коссак у той час ще щиро довіряв Р.Барановському, він про замах на Голуфка і свою ролю в ньому нічого йому не сказав.

Про вбивство Голуфка вирішили тільки три члени Крайової Екзекутиви ОУН, спираючись на те, що Крайовий Провідник мав право сам вирішувати про доцільність знищення національного ворога українського народу. Коротке перебування Голуфка у відпочинковому пансіонаті не давало змоги порозумітися з закордонним Проводом ОУН. Його поінформовано про всю справу щойно після виконання атентату. Тому то в перші дні після замаху ПУН справді не знав, хто вбив Голуфка. Одначе, згодом полк. Коновалець апробував атентат і беззастережно перебрав його на відповідальність ОУН.

АРЕШТИ І СУДОВІ РОЗПРАВИ

(ВІД СІЧНЯ 1931 ДО ЧЕРВНЯ 1932)

Припинення саботажної акції з боку УВО-ОУН та закінчення польської урядової „пацифікації” не стали на перешкоді польській поліції, щоб вона не продовжувала ув'язнювати українців і ставити їх перед судами за всякі вияви „антипаньствової[166] дії”, себто, діяльности проти окупаційної влади. Але тепер ув'язнювано вже лиш у зв'язку з якоюсь конкретною справою і ставлено перед судом із конкретним обвинуваченням, а тому й реєстр арештувань і судових розправ став менший.