Розділ «VІI ЧАСТИНА: КАРПАТСЬКА УКРАЇНА»

Дня 14 березня, як тільки перервалися українсько-чеські бої, шеф Штабу Карпатської Січі полк. Колодзінський видав наказ провести загальну мобілізацію до рядів Січі. Наказ виконувано скрізь, по всій території Карпатської України. Відділи Січі роззброювали станиці чеської поліції, жандармерії та „Державної Охорони”, і з їхньою зброєю поспішно маршували на південь, щоб загородити дорогу мадярським ордам. Юні Січовики виявляли подивугідну відвагу й посвяту. В'язанками ґранат вони знешкідливлювали мадярські танки, а відібраними від ворога гарматками зістрілили кілька літаків.

15 березня вечором до Хусту прибув спеціяльний посол мадярського уряду, який передав президентові Волошинові вимогу Мадярщини без бою віддати Мадярщині Карпатську Україну. Німецький консул із свого боку запросив до себе представників Головної Команди Карпатської Січі й порадив їм негайно капітулювати, бо в даній ситуації, коли на окупацію Карпатської України мадярами погодилися Німеччина й Італія, всякий спротив є безвиглядний. У відповідь на це німецький консул почув від полк. М. Колодзінського-„Гузара” такі слова:

„В словнику українського націоналіста немає слова „капітулювати”. Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна – ніколи!”

Це була гідна відповідь українського націоналіста. І це був перший відкритий спротив плянам і „порадам” Гітлера й гітлерівської Німеччини.

Геройський, твердий спротив Карпатської Січі, як армії Карпатської України, мадярським напасницьким ордам голосним відгомоном відбився по всьому світі, скрізь викликаючи зацікавлення, симпатії до героїчних оборонців і здивування з мужности українського народу. Зі сторінок світових газет зникли архаїчні назви „Прикарпатська Русь” чи „Мадярська Русь”, уступаючи місце властивій назві – Карпатська Україна, яка несла всім роз'яснення, що Закарпаття – це ані „нічия” земля, ані „земля без імени”, ані теж країна якогось окремого „мадяроруського” чи „карпаторуського” племени, але – частина України, а її населення – частина українського народу. У вогні геройської боротьби за волю і славу Карпатської України автохтонне населення перероджувалося, скидало з себе тавро вікової неволі, ставало гідною частиною великої Української Нації.

Навіть польська преса, що засліплена ненавистю до всього українського, лайкою і зневагою обкидала українських самостійників на Закарпатті, змінила свою думку, заскочена мужньою поставою українців. „Вєк Нови„ з 24 березня 1939 року, дивуючись, що другого тижня після вмаршу мадярської армії в Карпатській Україні все ще йдуть завзяті бої, писав: „На Закарпатській Україні в цю хвилину постає нова леґенда”.

А „Меркуриюш Польскі” (ч. 15) визнав: „На шпальтах Меркуриюша ми виступали з цілою безоглядністю проти „Закарпатської України”... Мусимо, одначе, чесно сказати, що в обличчі останніх подій маємо більшу пошану до українців, ніж до чехів і словаків. Які б там не були і хто б там не були оті „січовики”, а все таки ті люди, не скавуліли, не склали зброї, але билися в найтяжчих політичних і стратегічних умовах ... Якщо б я стояв на чолі сотні мадярської піхоти, я на власну відповідальність наказав би віддати почесну сальву над трупами поляглих українців”.

На першій лінії мадярського наступу, в районі Перечина, бої тривали протягом цілого тижня. Приспішити перемогу мадярам допомогли щойно поляки, які через Ужок вислали свої озброєні диверсійні відділи й заатакували українських оборонців з другого боку. На інших лініях мадярського наступу бої тривали куди довше. Невеликі партизанські загони (пор. Тацинця на Воловеччині, пор. Миколи Крупи в районі Рахова) протрималися до зими 1939/40 року.

На столицю Карпатської України Хуст мадяри почали наступ з Берегова через Іршаву ранком 14 березня, а від 2-ої години ранку 15 березня теж другим шляхом через Севлюш, кинувши, з престижевих мотивів, особливо великі сили – крім піхотних відділів, теж панцерні з'єднання, важку артилерію й летунство, бо хотіли „за кілька годин” перемаршувати невелику віддаль у 50 кілометрів і захопити столицю. Одначе, на обидвох шляхах вони зустріли несподівано міцний спротив довели, що їхня заява не була голослівною фразою. Це ж, урешті, під проводом ОУН сини Срібної Землі, здавалося б, покірні мученики, відважно пішли на лицарський змаг, щоб показати світові свою готовість боротьби за волю.

НЕБЕЗПЕЧНА РОЗКОЛИНА

Дві протилежні оцінки

Одначе, події в Карпатській Україні мають для історії ОУН ще одне значення: вони вперше цілком виразно виявили в жовтні 1938 року розколину, яка все міцніше стала зарисовуватися між Організацією Українських Націоналістів на рідних землях, і ПУН-ом, очоленим полк. Андрієм Мельником. Події в Карпатській Україні виявили, що хоч ПУН формально є не тільки частиною ОУН, а й його зверхнім органом, то одначе його члени своєю духовістю є цілком чужі революційній ОУН. У критичну хвилину, коли треба було зважитись піти шляхом революції по лінії виключно українських інтересів і за орієнтацією на власні сили, або на шлях опортунізму, і коли для членів ОУН, які виросли в боротьбі проти окупанта рідних земель, було позадискусійним, що ОУН мусить вибрати перший шлях, – ПУН під проводом полк. Мельника пішов другим шляхом, шляхом опортунізму.

Світла участь ОУН у подіях на Карпатській Україні відбувалася всупереч становищу і всупереч наказам ПУН-у. Від хвилини зорганізування на Закарпатті Української Національної Оборони до моменту вибуху бойових дій пройшло пів року; під час організування УНОборони, як збройної сили карпато-української держави, дуже сильно відчувалася недостача фахових старшин; при ПУН-і існував окремий Військовий Штаб, члени якого, колишні військовики – ген. Капустянський, ген. Курманович, полк. Сушко, пполк. Колосовський, полк. Сціборський, сотн. Сеник – в той час перебували в Відні і деякі з них приїздили на Закарпаття, але ні Військовий Штаб як цілість, ані ніхто з його членів не захотів перебрати до своїх рук вишкіл кадрів збройної сили, ні – що найважливіше – керівництва обороною Карпатської України.

Дуже характеристичним для духовости цих двох окремих груп є пояснення, чому ніхто з членів Військового Штабу ПУН-у не взяв участи в збройній боротьбі Карпатської України. Пояснення, подане в збірнику Організації полк. Мельника п. з. „ОУН 1929-1954” на стор. 133: „Німецькі чинники унеможливили ген. Капустянському і полк. Сушкові виїхати на Карпатську Україну”, є невистачальне. Поляки, обставивши густо кордони, теж унеможливлювали пробитись на поміч Карпатській Україні рядовим і провідним членам ОУН.

Ближчих даних, чи це було „унеможливлений” в політичному чи фізичному сенсі, немає. Але, якщо б це була політична заборона, то вона характеризує тих людей, які підчинилися дорученню німецького уряду, як опортуністів, у гострому протиставленні до революціонерів типу полк. Колодзінського, чот. Коссака і пор. Шухевича, які рішуче протиставилися вимозі тих самих чужих чинників. Якщо ж це була фізична перешкода – відмова видати пашпорт на переїзд кордону, – то це теж характеризує тих людей, які скорилися такій перепоні, як крайніх леґалістів, у протилежність до іншого гурта українських націоналістів, які опинилися на Закарпатті без жодного чужинецького пашпорту.

У кожному разі така цілком відмінна одна від одної постава до подій в Карпатській Україні членів ОУН на західньоукраїнських землях і членів ПУН-у виразно говорила про те, що тут ідеться про дві цілком інші ментальності, два цілком різні політично-психологічні світи.

Договір уряду Карпатської України з ПУН

Коли уряд Карпатської України опинився на еміґрації, ПУН уважав за потрібне підписати з ним окремий договір. Цей акт підписано 21 липня 1939 року в Венеції, при чому контраґентами були: полк. Андрій Мельник, Омелян Сеник і Ярослав Барановський від ПУН-у та о. д-р Авґустин Волошин, Юліян Ревай і проф. Авґустин Штефан від уряду Карпатської України. Текст того акту такий:

1. Виходячи з засади соборности української нації, обидві сторони твердо обстоюють становище невідривности Карпатської України від українських земель і заявляють, що принцип соборности українських земель не може бути порушений.

2. Влада (Президент і Уряд) Карпатської України визнає, із усіма з того випливаючими висновками, Український Націоналістичний Рух за єдиного носія соборницько-визвольної боротьби української нації і Провід Українських Націоналістів, очолюваний полк. Андрієм Мельником, за керівника тієї боротьби.