Розділ «Вояцькі біографії»

Начальник штабу отамана Гринько провів переговори у Кременчуці у штабі однієї з бригад 60-ї совєтської дивізії. «В той час, — згадував Гулий, — я отримав через командира 535-го полку наказ влитися в дивізію або здати зброю».[712] Але він розпорядження червоних не виконав і передислокувався в район Знам’янки — Цибулевого.

У лютому — березні 1919 року повстанці Гулого під тиском григор’євців відступили на захід. У Бірзулі[713] Гулий занедужав і евакуювався до Кам’янця-Подільського. Тут його арештували знову — тепер уже контррозвідка УНР — за «самовільний відхід із фронту». Через кілька днів непорозуміння було залагоджено і Гулого звільнили з-під варти. Але безпідставне затримання глибоко вразило отамана, і коли Петлюра запропонував очолити Запорозький корпус, Андрій відмовився. Українська армія відступила за Збруч, а Гулий залишився в Кам’янці-Подільському. Під прізвищем Гуленко жив як цивільна особа.

На початку червня 1919 року Петлюра з військом повернувся до Кам’янця-Подільського. Тим часом у місті організувався Центральний повстанський комітет, на чолі якого став есер Назар Петренко. Гулий-Гуленко стає членом цього комітету. Призначають його і старшиною для доручень при військовому міністрові УНР. Але штабна робота була не до душі запорожцю — серце отамана прагло широких степів, дніпрових берегів і моря. І він отримав дозвіл сформувати загін. Прорвався з ним у район Знам’янки та Катеринослава з метою підняти повстання проти Добровольчої армії…

Вийшовши 8 листопада 1919 року зі станції Калинівка з невеликими відділами піших і кінних козаків, які мали дві гармати і десять кулеметів, Гулий-Гуленко через тили Добровольчої армії з боями пробився до Холодного Яру. З трьохсот хлопців у живих зосталася заледве половина: частина полягла у боях, чимало поранених і хворих на тиф відлежувалося на хуторах.[714]

Залишивши козаків загоювати рани, Гулий виїхав на Херсонщину. Там зв’язався з місцевими відділами, разом з ними вирушив у Верхньодніпровський повіт, де володарював отаман Михайло Малашко. Об’єднаними силами захопили залізницю «аж до самого Катеринослава». Потім Андрій вирушив в Олександрійський повіт. Спільно з місцевими козаками захопив станцію П’ятихатки та прилеглу залізницю. Тоді з’єднався зі своїм відділом, що чекав у Холодному Яру.

Агітатори Гулого роз’їхалися по селах, закликаючи українців до боротьби. Селяни тисячами вступали до повстанського війська. Успіхи вражали. «Повстання проходили надзвичайно легко, — зазначав отаман. — Цей момент вважається розквітом Повстанства. В моєму районі я був в буквальному розумінні господарем становища».[715]

Він виставив ультиматум Добровольчій армії, попередивши, що коли до 30 листопада 1919 року денікінці не залишать української території, то повстанці знищать не тільки їх, а й їхні сім’ї.[716]

Розгромивши білих москалів у районі залізничних станцій Знам’янка та Фундукліївка, пішов штурмом на Єлисаветград, вибивши з нього добровольців. Якийсь час Гулий утримував місто. Коли денікінці підвели значні сили, відступив. До кінця 1919 року отаман діяв у районі Черкас, Чигирина, Знам’янки, Єлисаветграда, Користівки, П’ятихаток і Катеринослава.

Гулому-Гуленку підпорядковувалися 1-й і 2-й Олександрійські полки, полк гайдамаків Холодного Яру Василя Чучупака, отамани Герасим Нестеренко-Орел, Трифон Гладченко, Михайло Малашко, Сірко, Око, Ларіон Загородній, Чорний Ворон, Залізняк, Семен Вовк, Калюжний, Канатенко… Сили повстанців Катеринославщини й Херсонщини нараховували до 20000 коліїв.

Збереглися документи цього періоду, зокрема лист отамана полку повстанців Палія та осавула Лютого від другої половини грудня 1919 року. «По словам представника Штабу Гулого, Коцура і Чучупаки: на Знам’янці стоїть до 20 ешелонів ворога, паротягів нема. У них багато зброї ріжної. Сила їхня опреділяється максімум 200–300 чоловік на ешелон. Не більше 3000–4000 на Знам’янку. Завдання повстанців Херсонщини захопити Знам’янку 3-ма групами: Вашою з Долинської, нашою з боку Олександрії — Користівки, Гулого і инших з боку Фундукліївки — Хирівки. Тоді ворог не зможе дать нам опіру до самої Одеси, бо розвідка Гулого донесла, що вони ніде не групируються. Експидиційних груп ворога по повіту не чуть. В Олександрії поміщики випускають відозви до населення, в яких пишеться про якесь нове 4-хлике правительство, яке дає селянам землю без викупу. Ми вважаєм це за симптом повного їхнього краху. У Петлюри залишилось 20000 війська, яке в районі Ст. Костянтинова. Останні сили не галицькі роспущені по Україні в справі повстання… Про час наступу на Знам’янку повідомимо. В кожнім разі група Гулого цей наступ веде зараз».[717]

А ось лист Андрія Гулого-Гуленка до командира загону повстанців на Херсонщині Канатенка від 18 грудня 1919 року: «Таємно. Командуючому отрядом повстанців на Херсонщині Канатенко. Наказую з усім Вашим отрядом по одержанні сього, не гаючи а ні жадної хвилини, пересунутись до Світлополя, що за Новою Прагою, звідкіля надіслати зв’язок в с. Диківку (зав. 2-х кляс. школою Страшко), де одержите діспозіцію наступа на Знамьянку, який має вестись загонами, растошованими на північ від залізниці Знамьянка — Кременчук і в якому Ви повинні також прийняти участь. Зі своїми загонами Ви повинні прибути до Світлополя не пізніше 25 грудня по нов. ст. Командуючий повстанцями півдня Гулий, начальник штабу (підпис нерозбірливий), Члени Реввоенштабу (три підписи)».[718]

Гулий захопив залізницю від Знам’янки до Користівки. «Вдень і вночі «приймали» вони ворожі потяги. Тільки один із них вирвався з-під кулеметного і рушничного вогню (біля ст. Пантаївки) і зупинився аж на ст. Єлисавет, привізши туди багато ранених та забитих». Загрожуючи ворожому війську, розташованому на ст. Знам’янка, повстанські відділи пересунулись із с. Диківки у м. Дмитрівку, звідки й обложили залізничний вузол. «Повстанці на станційних водотягах поздіймали хлистовки і припинили постачання дров для потягів, а демонстрація повстанчої кінноти з боку Дмитрівки пригнобила й без того настрашені ворожі сили. Повстанці, залишивши тут великий відділ кінноти, перейшли залізницю і з боєм захопили Саблинсько-Знам’янську цукроварню. Тут поляг у бою всіми люблений старий гайдамака сотник Коломієць.

Захопивши ст. Сахарну, повстанці й тут «приймали» ворожі потяги, що йшли на Миколаїв зі ст. Знам’янки, яку ворог вже евакуював. Ні один потяг не проскочив: всі залишилися в руках повстанців… Коли по грунтових шляхах із Знам’янки пересувалася вночі ворожа (денікінська. — Ред.) дивізія, то повстанці напали на неї… Через те, що Знам’янка з усіх боків була оточена повстанцями, ворог майже нічого не встиг вивезти зі станції. Трудно було підрахувати всі трофеї, захоплені на станції. Сотні тисяч набоїв, 20 гармат, до 200 зовсім нових, розібраних кулеметів, до 5000 рушниць, десятки вагонів одягу й т. і. Але всім цим повстанцям скористуватися не довелось».[719] Коли інтенданти сортували здобич, надійшла кінна розвідка більшовиків і оголосила трофеї своїми. Та все ж повстанці забрали близько 100 тисяч набоїв, майже 400 рушниць, багато одягу й іншого військового майна та відійшли до своєї бази — Саблинсько-Знам’янської цукроварні.

Під Ясеноваткою отаман захопив денікінський відділ з усім майном і спорядженням. Потім козаки Гулого здійснили рейд у запілля Добровольчої армії. Біля станції Канатової вони атакували чотири денікінських бронепотяги, зірвавши колію з усіх боків. Гулий очистив від денікінців Верхньодніпровський, Олександрійський повіти, а також частину Кременчуцького; захопив залізницю Знам’янка — Катеринослав і значні склади амуніції і зброї.[720]

Під час однієї з атак на Єлисаветград до Гулого приєдналися 120 кінних і 200 піших червоноармійців — це були українці, мобілізовані в Росії. Втекли до Гулого й місцеві селяни, яких москалі насильно мобілізували до Олександрійського полку. Близько тижня велися запеклі бої, але повітового міста взяти так і не вдалося. Врешті денікінці залишили його без бою. І 26 січня до Єлисаветграда «переможно» вступила… Красна армія, яка посувалася в ар’єргарді повстанців.

Слід зазначити, що Андрій Гулий-Гуленко розгортав повстанські дії на захист української державності у повному відриві від уряду: він не знав, що сталося з Директорією, нічого не відав про долю української армії. І не тому, що не хотів підлягати центру… Історична вина Директорії полягала в тому, що вона не звернула уваги на потужні повстанські сили півдня та інших частин України, які відстоювали «самостійність УНР».

А отаман Гулий розгортав протимосковські акції ширше і ширше. В середині січня 1920 року він тримав фронт Знам’янка — Мишурине — Верблюжка — Суботинці.[721] Політичний референт УНР Зимового походу старшина Василь Совенко зазначав, що «операції, які перепровадив… Гулий-Гуленко, колосальні».[722] «Про Командуючого повстанцями Катеринославщини та Херсонщини, — писав Василь Совенко, — можна сказати, що це людина невиданої хоробрости, відваги і твердої волі та дужого характеру».[723]

Вістки про діяння Гулого-Гуленка дійшли й до Армії УНР, яка здійснювала Зимовий похід. І командарм Омелянович-Павленко вирішив йти на з’єднання з повстанськими військами.

25 січня в районі с. Володимирівки (Левшеного) Єлисаветського повіту нарешті зустрілися частини української армії з гулівцями. Відбулася «злука двох національних сил» (вислів Михайла Омеляновича-Павленка). Зустріч з отаманом Гулим була «любою і сердечною». Сільська хата, де знайомилися, нагадувала вулик: «Все тут гуло від розмов та вигуків, бо зустрілись старі товариші по зброї… а навіть знайшлися й рідні. Враження від організованности Гулівців було надзвичайне; партизани мали бравий козацький вигляд: в доброму військовому убранні зо всіма національними відзнаками — шликами, стрічками… Озброєнню партизанів теж можна було позаздрити, бо воно було першорядне. Сміливо можна сказати, що це була справжня «Національна Гвардія»… Від отамана Гулого нам пощастило дістати чимало патронів до рушниць».[724]

«В особі отамана Гулого-Гуленка Командування знайшло людину, якій довірило зверхнє загальне керування всіма повстанцями Херсонщини, Катеринославщини й далі вгору по Дніпру до Чигирина».[725] Гулий-Гуленко вже керував повстанцями цих губерній, але віднині його посада була затверджена українським командармом. Отамана призначено командуючим повстанцями Правобережної України.