Розділ V: Правобережна та Західна Україна в останній чверті XVII-XVIII ст.

Отже, у жовтні 1676 p. припинилась чотирирічна польсько-турецька війна, але конфліктна ситуація, яка склалася навколо Правобережної Гетьманщини, не була цілковито вирішена. Про свої "права" на неї заявила Московська держава, яка звинуватила Польщу в порушенні Андрусівських домовленостей. Загострилися російсько-польські міждержавні відносини, а згодом розпочалася нова війна за Правобережну Україну, але вже між Портою - з одного боку, та Московщиною і Лівобережною Гетьманщиною - з другого. Цар і лівобережний гетьман, не звертаючи уваги на пункти Журавненського договору, й далі тримали свої війська у правобережних містах, а тому багатотисячна турецька армія влітку 1677 та в І678 pp. здійснила два потужні воєнні походи на Правобережжя.

Весною 1678 p. між Туреччиною і Польщею був підписаний так званий Константинопольський трактат. Власне, це була ратифікація Журавненського договору. Але шостий пункт, який торкався "українського питання", змінювався. Тепер "Україна взята в давніх своїх границях стосовно до виразів цієї угоди, має бути уступлена козакам, підданим моєї Найвищої Порти. Тільки Біла Церква і Паволоч повинні залишитись під Польщею". Обидві "високі сторони" також брали на себе зобов'язання призначати комісарів для розмежування кордонів між володіннями монархів.

Виснаженій у довголітніх війнах з Річчю Посполитою та Швецією Московській державі в останній чверті XVII ст. було не під силу боротися з могутньою Османською імперією. Наприкінці грудня 1677 р. для ведення мирних переговорів до Стамбула вирушило московське посольство на чолі зі стольником А.Проскуровим. В інструкції послам, що затверджувалася царем Федором, містився цікавий пункт, який торкався долі України. Відзначалося, що вона "з найдавніших часів належала до князів руських і київських, але пізніше відійшла від них, а в 1654 р. знову вернулась під владу царя". У зв'язку з цим, говорилося далі в наказі послам, султан не мав права приймати у підданство гетьманів Війська Запорозького і тим самим претендувати на володіння Україною. Положення цього документа, який був типовим для московської політики "післяпереяславського" періоду, на думку царя, мали засвідчувати законні права Московщини на українські землі. Дискусійність такої "легітимності" очевидна і є проблемою іншого дослідження. Але навіть якби й існувало історичне право московитів на володіння Україною (про що твердить російська шовіністична історіографія "від найдавніших часів до наших днів"), то в 1667 р. государі "Всієї Русі" власноручно відмовилися від її більшої, правобережної частини. "... Козаків з другого боку (Правобережжя - авт.) Його Царська Величність звільняє від присяги виконаної собі на підданство, - таким був один із пунктів Андрусівського перемир'я.

Варшавську еліту дуже непокоїла можливість мирного врегулювання російсько-турецьких стосунків. Адже в цьому випадку першою постраждала б Річ Посполита. "Москва тільки й думає, щоб нас штовхнути до війни з турками й забрати собі Україну", - відзначав на сеймі познаньський воєвода. Тому уряд Польщі переорієнтовується на те, щоб поліпшити відносини з Москвою й змусити її виконувати пункти Андрусівської угоди. У серпні 1678 р. в Москві був укладений черговий польсько-російський договір, який підтверджував положення 1667 р. А 31 січня 1679 р. в Гродно (Білорусія) відбулося нове спільне засідання польських та російських дипломатів, де мала розв'язатися проблема "Вічного миру'. Польща вкотре зажадала від Москви повернення Києва. Російські посли відповіли, що поляки самі віддали Київ і всю Правобережну Україну в руки турків, внаслідок чого виникла нова війна і "бунт козацький, які за вітчизну свій Київ мають". Отож, підсумували росіяни, Польща не мала ніякого права вимагати повернення Києва та українських земель. Поки московські та польські посли звинувачували один одного у невиконанні Андрусівського договору, лівобережний гетьман І.Самойлович провадив власну політику щодо Правобережжя, яка на той час полягала у так званих великих згонах місцевого населення на Лівобережжя.

Влітку 1679 р. до Москви прибуло чергове польське посольство на чолі з П.Бжостовським та Я.Гнінським. Намаганню обох сторін укласти воєнний союз проти Туреччини знову перешкодило "українське питання". І росіяни, і поляки, забувши про Андрусівські домовленості, вимагали один від одного права на володіння всією Україною, як Лівобережною, так і Правобережною. У даному випадку Москва вела хитру дипломатичну гру, результатом якої повинен був стати майбутній мир з Османською імперією. Реакція королівського двору на московсько-турецьке зближення була дуже негативною. "... Зрадники, жиди, про мир домовляються і нас поганинові на відлов віддають, перед яким з батьківських місць тікати мусимо", - обурювався з цього приводу Ян III Собеський.

Наприкінці серпня 1680 р. до Кримського ханства (хан Мюрад-Гірей отримав султанський дозвіл на ведення переговорів і укладення попереднього договору) вирушила російська делегація на чолі зі стольником В.Тяпкіним. Заїхавши на Лівобережну Україну, щоб вислухати пропозиції гетьмана І.Самойловича, і включивши до складу посольства ще одну людину (писар С.Ракович мав захищати інтереси Гетьманщини), 25 жовтня посли прибули до татарської столиці Бахчисарая. Більше двох місяців тривали напружені переговори. На початку 1681 p. був укладений мирний договір, за яким Правобережна Україна залишалася під владою турецького султана і кримського хана, а кордоном визначався Дніпро. Крім того, у московському варіанті тексту було записано, що "у ті перемирні 20 років від річки Бугу і другого пом'янутого рубежу річки Дніпро Салтановій Величності Турській і Вашій Ханській Величності знову міст своїх не ставити... і поселення людям своїм ніякого народу на пом'янутих козацьких землях не чинити і залишити їх пустими". Остаточний турецький варіант договору був підписаний у 1682 p. султаном. У ньому вже не згадувалося про те, що частина правобережних земель має залишатися незаселеною. Звісна річ, мир не задовольнив обидві сторони. Адже Московська держава не змогла приєднати до своїх володінь Правобережжя та укріпити західний кордон, а Порта не добилася закріплення за собою Києва та Лівобережної України.

Відразу після укладення договору в Бахчисараї Магомед IV заходився зміцнювати свою владу на Правобережжі, віддавши його під управління молдавському господарю Г.Дуці. У середині жовтня 1681 р. прльськиі}, король повідомляв своїх послів у Москві: "... донеси і те Й.Ц.В. (Його Царській Величності - авт.), що господар волоський вже є в Україні і поселився в Немирові за рішенням Султана Турецького... а не так як в пактах є.., що Україна козакам належать має" (підкреслення наше - авт.). Саме тому, продовжував король, "... коли йде до того, що Задніпров'я на тій стороні України при початкових вольностях не було, належить, щоб Й.Ц.М. (Його Царська Милість - авт.) до такого не допускав і з нами найперше спілкувався". Зрозуміло, що мир між Портою і Москвою штовхав Річ Посполиту до пошуку нових шляхів замирення з царем.

Австрійський імператор Леопольд І та римський папа Інокентій XI настійливо добивалися від польського короля підписання мирного договору з царем. У грудні 1683 р. для підготовки проекту польсько-російського "Вічного миру" до Андрусова прибуло королівське посольство, очолюване К.Гжимультовським. Перший з'їзд дипломатів відбувся на початку січня 1684 р. На ньому поляки, на думку історика М.Бантиш-Каменського, вимагали "... учинити спочатку союз, а потім говорити про мир і малоросіян зробити вільними". Москва не погодилася з таким "сценарієм" переговорів і вже у березні відкликала своїх послів. К.Гжимультовський, який повернувся до Варшави, складаючи звіт про своє посольство на сеймі 1685 р., пропонував шляхті: "... при тому будемо радити королеві, щоб видав універсал до козаків (правобережних - авт.), що їх хоче зробити вільним народом, бо цар сам хоче ними володіти, каже, що дасть їм мільйон, другий... (грошей - авт.)".

Протягом зими 1684/1685 р. польський король ще мав надію укласти мирний договір із Кримським ханством, але вона не справдилася. Не надходила обіцяна для боротьби з турками за Правобережну Україну фінансова допомога від Франції. Тільки Апостольська столиця не лише обіцяла, а й надавала посильну матеріальну поміч королю, вимагаючи при цьому укладення мирної угоди з Московською державою. Ще у травні 1684 р. була організована так звана "Священна антитурецька ліга" за участю Австрії, Венеції, Ватикану та Речі Посполитої, однак вона також не сприяла Яну III Собеському в його намірах утвердитися на правобережних землях. Ці зовнішньополітичні чинники робили для Польщі неминучим укладення міцного союзу з Московською державою.

Головний вузол суперечностей, як і в попередні роки, був зав'язаний на проблемі політичного становища України. Небажання турецького уряду відмовитися від зазіхань не лише на Правобережну, а й на Лівобережну Україну робило досить напруженими московсько-турецькі відносини, що підштовхувало Московщину до союзу з Річчю Посполитою. Сприятлива зовнішньополітична ситуація, яка склалася для Московської держави з початком боротьби країн "Священної ліги" проти Османської імперії, дозволяла царському уряду сподіватися на успішне вирішення в другій половині XVII ст. свого головного геополітичного завдання - заволодіння Україною.

У лютому 1686 р. в Москві розпочалися довгоочікувані російсько-польські переговори. Вони проходили в дуже напруженій атмосфері у зв'язку з тим, що обидві сторони одночасно відіслали своїх представників до Туреччини. І все ж 6 травня був підписаний текст договору, що складався з 33-х статей. "Вічний мир" став актом остаточного міжна-оодно-правового розподілу України на дві частини. "Його Королівська Величність і Річ Посполита жителів малоросійського краю (Лівобережної України - авт.)... не будуть також приймати їх у свою оборону на вічні часи", - проголошувалося в четвертій статті. Правобережна Україна залишалася під владою Польщі. Воднораз не було розв яза-но проблему належності до влади одного з двох монархів правобережних українських земель уздовж Дніпра, від Стайок до Чигирина: "... ті місця мають лишатися порожні, так, як вони є тепер". Отже, московсько-польський договір 1686 р., хоча й закріпив за Річчю Посполитою значну частину Правобережжя, не вирішив одного з головних питань територіального спору між двома державами - питання про політичний статус правобережних земель Подніпров'я.

У зв'язку з цим у серпні 1686 р. до польського короля було відправлено московське посольство Б.Шереметьєва, яке на прохання лівобережного гетьмана І.Самойловича мало вимагати повернення подніпровських земель під управління Лівобережної Гетьманщини. Слід відзначити, що після укладення "Вічного миру" український гетьман розпочав активну зовнішньополітичну кампанію, метою якої було об'єднання всього Правобережжя з Лівобережною Україною.

Майже вся християнська Європа святкувала підписання "Вічного миру". У Польщі навіть було викарбувано медаль з приводу цієї події. На одному боці її містилося зображення короля Яна III Собеського, на другому - фігури польського і московського воїнів. Тримаючи один одного за руки, вони наступали на встромлений у землю півмісяць. Під ним розумілася підкорена в майбутньому Османська імперія. Водночас зображення землі, на яку з одного боку наступав поляк, а з другого - московит, асоціювалося з іншим наслідком укладеного миру, що полягав у розподілі Української козацької держави.

Карловицький конгрес, який розпочався в середині 1698 р., мав вирішити всі спірні територіальні питання між ворогуючими сторонами. У невеличке містечко Карловичі, що в Хорватії, з'їхалися представники країн, які входили до "Священної ліги" (у 1686 р. до ліги приєдналася Московська держава). Протилежною стороною на конгресі була Туреччина. Дипломатичний принцип "uti possidetis", який був запропонований австрійськими представниками, не влаштовував Польщу, адже правобережне Поділля перебувало в руках турків. Натомість польська делегація вимагала повернення до кордонів, які існували між Річчю Посполитою і Портою в довоєнний період. Нарешті після сімнадцяти спільних засідань, у грудні 1698 p., турецькі дипломати погодилися віддати польському королеві всю територію Правобережної України. У третій статті польсько-турецького договору, який був укладений 16 січня 1699 p., відзначалося: "Висока Порта зрікається з цього часу права на Поділля і Україну, і гетьмана українського, який був призначений і зараз в турецькій стороні перебуває, скасує".

Згідно з Карловицьким договором, Річ Посполита оволодівала територією південно-східної Київщини та Поділлям. Якщо зважити на те, що Волинь і решта земель Київщини вже жили під королівською владою, то наприкінці XVII ст. Польща добилася задоволення своїх експансіоністських потреб і отримала згоду інших країн східноєвропейського регіону на володіння майже всією Правобережною Україною. Воднораз міжнародні відносини останньої чверті століття так і не вирішили питання з подніпровською територією Правобережжя. Крім того, слід відзначити, що Карловицький мир, як і всі міждержавні договори XVII ст., виявився недовговічним. Політичний статус Правобережної України розглядався Нарвською угодою 1704 р. між Петром І і Августом II, а також був одним із головних питань, що порушувалися системою міжнародних договорів між Річчю Посполитою, Османською та Російською імперіями у 1711-1714 pp.

Отже, міжнародний правовий статус Правобережної України в останній чверті XVII - перших десятиліттях XVIII ст., зважаючи на геополітичні інтереси країн Східної та Південно-Східної Європи, постійно змінювався. Політичний статус Правобережної Гетьманщини, яка в 50-х - середині 70-х pp. була суб'єктом української державності, став визначатися зовнішньополітичними намірами урядів сусідніх країн. Природно, що окремі плани стосовно правобережних земель були у гетьманів Лівобережної України.

"...Земля на тій стороні Дніпра українська і в ширину і в довжину", - неодноразово заявляли лівобережні гетьмани в останній чверті XVII - на початку XVIII ст., усвідомлюючи своє правонаступництво у володінні правобережними землями, що після 1676 р. втратили державотворчий потенціал і стали ареною збройної боротьби між іноземними державами. Несприятлива геополітична ситуація, залежність від московських царів не заважали гетьманам І.Самойловичу та І.Мазепі провадити різні заходи політичного, воєнного і дипломатичного характеру для відновлення єдиної Гетьманської України. Слова Самойловича, які він написав у листі до полковника І.Новицького ("... Богу від усіх нехай буде благодарінчя, понєваж отчизну нашу розторгнену Україну привів під єдиного монарха і регімент (управління гетьмана - авт.) у з'єднання"), були визначальними для всього періоду правління лівобережного гетьмана.

Повідомлений про можливий наступ турків на Правобережжя, І.Самойлович з осені 1676 р. розпочинає активну підготовку до відбиття ворожого нападу, в результаті якої були укріплені найбільші південні міста, а також дві столиці України - Київ і Чигирин. Стурбованість долею правобережних земель відбилась у зверненні Самойловича до стольника В.Тяпкіна: "Між тим як у нас в козацькому народі постійно одна думка і один намір і справа, хто володіє Києвом і Чигирином, тому повинний бути покірний весь малоросійський народ". Внаслідок таких дій гетьмана в Чигирині був сформований досить великий гарнізон із 7 тис. козаків і 5 тис. московських солдатів. Це допомогло невдовзі, у серпні 1677 р., витримати багатоденну облогу турецької армії Ібрагім-паші. Керуючи 20-тисячним козацьким військом, гетьман Самойлович разом із підрозділами Г.Ромодановського 28-29 серпня розгромив частину турецької армії коло Бужина, що спричинило відхід турків із-під Чигирина, залога якого трималася з останніх сил.

Так само героїчно діяв І.Самойлович і під час другого походу турецької армії в Україну, що відбувся в червні-серпні 1678 р. Як і під час попереднього нападу, гетьман виявив здібності полководця, стратегічно перегравши турецьких воєначальників. Коли візир Кара-Мустафа після майже двомісячної облоги здобув Чигирин, його виснажене військо опинилося перед свіжими і боєздатними силами І.Самойловича. Таким чином, завойовники знову були змушені покинути українські землі.

Обмеження у провадженні власної зовнішньої політики хоча й не давали змоги Самойловичу активно впливати на співвідношення сил у східноєвропейському регіоні, але компенсувалися за рахунок участі у підготовці та проведенні московсько-польських чи московсько-турецьких переговорів. Зважаючи на глибоку обізнаність українського гетьманату щодо стану справ у Східній Європі, московське дипломатичне відомство постійно радилося з урядом Лівобережної України. У листопаді 1677 р. стольник Карандєєв запропонував І.Самойловичу "... порадитись з старшиною про військові і інші справи свої, які будуть до укладення польських договорів, а вперед... прислати статті". Генеральному писарю В.Кочубею, який віз українські пропозиції до Москви, доручили сказати царю Федору про те, що не може бути й мови про уступлення Речі Посполитій якої-небудь частини Правобережної України, а особливо Києва і Чигирина. У листі від 19 грудня 1677 р." Самойлович писав до дяка І.Іванова про те, що українським народом на переговорах з поляками "як скотиною якою мали б торгувати".