Розділ «ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ»

— Так, рідненький, 2002 року, — одповім йому я.

І на 11-му році незалежності не всі трипільські серця ще одкрилися. І на 17-му…

На підтвердження — історія.

Звичайно, я запитав, чи немає у пані Катерини фотографії отамана Зеленого.

— Ні, немає. Ви ж знаєте, які часи були. Люди все палили…

Раптом Оля, дочка Катерини Іллівни, сказала:

— Мамо, я чула, що в того діда, як його, ну той, що живе на горі, за школою… Цюпка по-вуличному… Опанас Кульбачний! У нього була колись фотографія Зеленого…

Оля зголосилася піти попитати. Повернувшись за годину, переповіла розмову.

— Діду, — запитала вона у старого трипільця, — я чула, що у вас колись ніби була фотографія Зеленого.

Дід Цюпка мовчки підняв палець і після паузи мовив вагомо:

— То є вели-ли-ка тайна…

— Діду, — засміялась Оля, — так уже ж Самостійна Україна, вже можна не боятися…

— Це сьогодні Самостійна Україна, а що буде завтра, лише Богові відомо…

Панас Кульбачний мав свою рацію, адже хто як не трипільці знали, що зміна влади — справа буденна. А головне, його мучила пам'ять про страшні часи «московсько-жидівської комуни»… Страх засів так глибоко, що майже й через століття визначав поведінку трипільців. Дідусь знав, що за зберігання фотографії отамана Зеленого він міг далеко опинитися — там, де Макар телят не пас… До речі, чимало його родичів було репресовано, а Івана Федосійовича, Трохима Васильовича і Степана Кузьмовича Кульбачних совєтська влада розстріляла. Тож і не сказав він нічого про фотографію…

Довго ми її шукали. І Карасьов, і Домотенко, і я, і Горловий… Поталанило Юрію Домотенку. Йому її довірив Дмитро Любименко, племінник сотника Дніпровської дивізії Дмитра Любименка. Тепер ця фотографія широковідома — поруч з отаманом стоять його побратими — сотник Дмитро Любименко і гармаш Василь Дужанов. Спочатку фотографію опублікувала газета «Обухівські вісті», потім «Незборима нація», згодом інші видання. Є вона і в книзі «Так творилося українське військо».

Кожний, хто брав у мене подивитися цю реліквію, казав одне й те ж:

— Красивий… Молодий…

Хтось додавав:

— А риси обличчя благородні….

Попри те що цей красивий і благородний чоловік був незаперечним авторитетом серед трипільців, їхнім захисником, справжнім народним героєм, у Трипіллі досі немає йому пам'ятника. Лише один чоловік переймався цим — скульптор Михайло Горловий із сусідньої Щербанівки. Пан Михайло виготовив прекрасне, у три натури, погруддя отамана. Мріяв поставити його у центрі Трипілля. Вже й місце придивився, розрахунки зробив. Та потрібні були кошти і сердечне сприяння місцевої влади. І того, і другого не було. Встановлення пам'ятника відкладалося… Закінчилося це тим, що нащадки «московсько-жидівської комуни», яку не достріляв і не дотопив Зелений, у жовтні 2007 р. спалили в Щербанівці майстерню Михайла Горлового разом із погруддям Зеленого та іншими скарбами… Що казати, біда!