Розділ «ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ»

Ось ще одна оцінка — старшини Олександра Вишнівського. «Добрий організатор і промовець, український патріот, але політично невироблений, — писав він про Зеленого. — Був популярний не тільки в районі Трипілля над Дніпром, але й на широких просторах Київщини… В ньому переважив амбітник над патріотом… Через кілька місяців Зелений упритомнив собі свій гріх проти України, покаявся і знову розпочав війну проти окупантів України — спочатку проти комуністів, а потім — Добровольчої армії. Денікін був змушений вжити проти нього значні сили» [12, с. 20, 22].

Схема знайома: Зелений — звичайно, патріот, але через невиробленість (це про учасника двох російських революцій і політкаторжанина!) нагрішив, наробив дурниць, згодом зрозумів це і покаявся. Полковник Микола Чеботарьов ще додає: «Та було вже пізно». Звичайно, і Євген Коновалець, і Василь Бень, і Осип Думін ставилися до Зеленого як до ворохобника. «Січовий чекіст» Юліан Чайківський теж розділяв цю оцінку. Як і російські завойовники — червоні та білі. А от ставлення козаків до отамана інше. Вони любили його, пишалися ним. Левко Чикаленко підмітив важливий психологічний момент: вони не відрізняли себе від отамана. Все те, що пережив він, пережили і вони — і радість, і горе, успіх і невдачі.

На жаль, козаки і старшини Зеленого залишили небагато свідчень про свого отамана. Причини зрозумілі. Тож свідчення трипільців, які наприкінці 1980-х років зібрав Михайло Карасьов, — на вагу золота. Вони перекреслюють не тільки тенденційні оцінки, а й заперечують загальновизнану тезу, що, мовляв, немає пророків у своїй Вітчизні. Оцінки земляків Данила Терпила — теплі, позитивні, попри те що вони так постраждали «через нього».

Було ще одне важливе свідчення — спогади зеленівця, пізніше поручника Армії УНР Артамона Гришина, який завершив життя у Франції 19 листопада 1967 року. В рік смерті він написав і передав редакції журналу «Дороговказ» (Торонто) рукопис «Життя і смерть отамана Зеленого» — «28 сторінок дрібного машинопису з докладним і вичерпним описом подій, дієвих осіб, місцевостей і т. ін. Рукопис образно малює повні небезпек будні повстанського життя, цінними даними збагачує нашу повстанську мемуаристику і заслуговує на те, щоб його видати окремою брошурою» [22]. Та наміри редакції журналу залишились намірами.

Яка доля рукопису? Чи потрапить він колись до рук історика?..

На мою думку, правдиво оцінив повстанський рух кадровий військовий, сотник Армії УНР і отаман Яків Гальчевський. «В повстанчих відділах був український елемент безсумнівно ідейний, — писав він. — Може, були одиниці малосвідомі початково та при постійній праці і впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу, а стояли понад людські пристрасті. На землі нічого не було такого, щоби нас до неї притягало: ні батьки, ні родина, ні багатство не могли нам заступити неба, куди наші душі рвались, бо там була ідея. Смерті ми не боялися, бо завсіди стояла вона перед нами. Свою смерть кожний із нас уявляв, як легкий перехід в інший, незнаний нам світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким тому, що ми знали, за що вмираємо, (знали), що не один ворог поляг від кожного з нас. Нам легко було вмирати в бою, ми без страху заглядали смерті в очі… Люди з таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апостолами. В щоденному житті вони все бачать, гостро обсервують, передбачають майбутність. Прояви людського життя вони, як конденсатори, держать у своєму мозку й серці та дають непомильний осуд. Такі люди можуть проповідувати правди, незнані мільйонам смертників, бо їх чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра несмертельності (безсмертності. — Ред.)» [14, с. 146, 147].

Таким був і отаман Зелений, такими були його повстанці.

«То була бандитська влада»

Українські еміграційні газети початку 1920-х років були вщерть заповнені замітками про злочини, які коїла московська влада в Україні. «Действительная история Русско-Украинских отношений говорит прямо противоположное петлюровской стряпне, — «авторитетно» відповів українським журналістам на т. зв. 7-му Всеукраїнському з'їзді Рад командувач російських окупаційних військ в Україні Михайло Фрунзе. — В смене исторических эпох Россия выступает как благородная нация, как чистейший выразитель высшего типа мышления и культуры славянских народов, как богатырский боец за культуру человечества, как старший брат и руководитель других народов» [27]. Цинізм окупантів, як і їхня жорстокість, не мали меж.

1923 року вони перейменували старовинне містечко з історичною назвою Трипілля на село з ідіотською назвою — Комсомолія, — та почали насаджувати комуну. Першу склепали 1924 року. Назвали її «лірично» — «Ясний промінь». Потім як чиряк вискочила комуна «Світлий маяк», організатором якої став сільський активіст Ілля Мартинович Мартиненко. За дружину, до слова, він мав племінницю Зеленого — Настю Андріївну…

ҐПУ систематично виловлювало зеленівців. Роботи було багато, бо непричетних до боротьби у Трипіллі майже не було. Кого арештовували, кого мобілізували до армії, посилаючи подалі від Батьківщини. Івана Терпила, двоюрідного брата отамана, закинули на Кавказ. Там він і склав свої кістки. У с. Тіберда, що в Карачаєво-Черкесії, є пам'ятний знак, де серед прізвищ тих, хто загинув, встановлюючи совєтську владу, викарбуване і прізвище Івана Терпила [3].

1924 року арештували двоюрідного брата отамана Зеленого — Максима Юхимовича Терпила, командира 2-го Трипільського полку Дніпровської дивізії. На допиті повстанець сказав прямо: «Я брав участь у діях проти червоної армії під селом Горохуваткою, станцією Христинівкою» [20, с. 141].

1929 року арештовано чимало халеп'янців. Всіх їх обвинувачено в участі у «бандах Зеленого». Ось кілька прізвищ ув'язнених: Клим Савович Заворотній, Андрій Охрімович Павельченко, Михайло Сергійович Шкуролацький, Оврам Григорович, Яків Карпович, Трохим Карпович і Тимофій Антонович Лемешки. А от Григорія Григоровича Лемешка та Михайла Панасовича Яременка того ж року було розстріляно. 1929 року репресували і сотника Дніпровської дивізії Василя Сильвестровича Назаренка — спочатку він отримав три роки покарання, згодом ще десять. Постійно викликали до Обухова в ҐПУ племінника отамана, скарбника Дніпровської дивізії Якова Мартиненка. Сильно били. «Він вертався весь побитий, — розповідала Катерина Булавин. — Йому не один раз ми казали: «Якове, тікай із Трипілля». Врешті він поїхав у Малин, де влаштувався завгоспом» [3].

А рідна сестра отамана Галина, рятуючись від репресій, подалася з чоловіком Данилом Оленичем на Чорноморщину — в с. Воронцовку біля Сочі. Разом з ними вирушили й односельчани Овчарі. Вони й донесли в «органи», хто такі Оленичі. Напередодні арешту Данило викинув у кропиву сумку з деякими документами, серед яких були і фотографії отамана Зеленого, але під час обшуку уважні працівники НКВД сумку знайшли [3].

Декому, як, наприклад, Максимові Підкові, командиру 1-го Трипільського полку Дніпровської дивізії, пощастило втекти за кордон…

Попри репресії, Трипілля продовжувало дихати на окупантів ненавистю. Про ставлення мешканців Київщини до представників совєтської влади свідчить, зокрема, така публікація в газеті «Правда». «Начальник Ревкома города Киев вынужден был обратиться в СНК с письмом, в котором с прискорбием обращал внимание на участившиеся случаи невежливости населения по отношению к представителям Красной Армии, в частности в непочтительном отношении к солдатам и даже к комиссарам, в нежелании уступать последним дорогу и в проявлении в разных мелких случаях публикой своей дикости и невоспитанности» [50].

Недоброзичливість виливалася і на совєтських службовців, комсомольців, комуністів, учителів, яких присилали, щоб «ідєйно разоружить бандітскоє сєло». Ось спогад комсомолки Лесі Радянської (Оксани Савицької), яку направили у Трипілля насаджувати комуністичні ідеї та атеїстичні погляди. «У селі до мене поставилися з недовірою. Ця недовіра переросла у ворожість, як я почала відвідувати збори комсомольського осередку. Осередок був невеликий — 10 чоловік сільської бідноти і переростків Трипільської школи… Партосередок — ще менший… Церкви ж завжди були переповнені старими і малими… Діставалося мені, коли пізно поверталася додому: летіло в мій бік груддя, нісся свист, улюлюкання, брудна лайка.

— Стрижена міщанка! Що тобі в нас треба? Чого приїхала колотити село? Забирайся геть!..

Часто й собак з ланцюгів спускали…» [20, с. 132, 133].

Багато хто із трипільців не боявся висловлювати свого ставлення до комуни і вдень. Так, учитель Іван Петрович Оленич публічно висміював російськомовних підхлебтачів комуни. Заходив серед білого дня до комсомольського осередку і «нав'язував молоді есерівську програму, захищав український націоналізм, висміював людей, які говорять російською мовою…» — скаржився владі секретар халеп'янського комсомольського осередку Олександр Савицький [20, с. 132].