Люлька пірата

— Син вождя, — ревла площа, — виходь з клiтки, спiвай свої пiснi!

Вiдкривши клiтку Тома, двоє воїнiв схилились перед ним у шанобливому поклонi. Юнга затремтiв вiд страху, мабуть, думаючи, що настала його остання година.

— Виходь, Томмi, i не показуй, що ти їх злякався, — сказав Джон, намагаючись заспокоїти хлопчика. — Вождь вирiшив тебе усиновити. Вони хочуть, щоб ти їм спiвав. Смiливiше, хлопчику! Ти врятуєш себе i, можливо, всiх нас.

— Ти розумiєш нашу мову, червонобородий?

— Бачиш, Томмi, вiн зовсiм не страшний, — усмiхнувшись, сказав Джон хлопчиковi. Потiм, згадавши свiй запас полiнезiйських слiв, вiдповiв вождю: — Я живу на Землi Паумоту, а там така ж мова, як i на землi Фату-Хiва.

Маркiзанець недовiрливо похитав головою.

— Твоя домiвка на Землi Паумоту?

— Так, великий вождь.

Прикрашене татуюванням обличчя маркiзанця, щойно добродушно миролюбне, раптом стало грiзним.

— Мої люди бували на землi Паумоту, я знаю, хто там живе. Ти брехун, червонобородий. Твоя домiвка за океаном, ти вождь цих франi…[4]

…На Маркiзьких островах жив один з наймогутнiших i найрозвиненiших народiв Полiнезiї. Нiхто в цiй частинi свiту не чинив такого опору навалi європейцiв, як маркiзанцi. У серединi дев'ятнадцятого столiття французам пощастило захопити вiсiм з дев'яти островiв архiпелагу лише пiсля того, як цi острови вже нiкому було захищати.

Разом з тривалими вiйнами європейцi несли сюди свої хвороби. Остров'яни, якi не знали чужоземної хвороби i не мали до неї iмунiтету, вмирали тисячами, їхнi лiкарi вмiли лiкувати будь-якi рани, але вони були безпораднi перед вiрусом грипу. Заразнi хвороби знищували населення одного острова за другим. Стотисячний народ майже зовсiм вимер. Французам лишалося тiльки привласнювати спустошенi острови.

Найдовше трималися невеликi племена, якi населяли острiв Фату-Хiва.

Вперше фатухiвцi зiткнулися з європейцями 22 липня 1595 року, коли європейцi вiдкрили для себе Маркiзький архiпелаг. Бiля Фату-Хiви стали на якiр три кораблi iспанського конкiстадора Манданьї. Приголомшенi небаченими кораблями, остров'яни вийшли на своїх каное вiтати гостей. В руках вони тримали грона бананiв та iншi тропiчнi плоди — показуючи, що йдуть з мирними намiрами. Iспанцi запросили їх на кораблi, забрали подарунки i тут же вбили шiсть чоловiк продемонстрували силу вогнепальної зброї.

Потiм, уже у вiсiмнадцятому столiттi, на Фату-Хiву стали вчащати англiйськi та американськi китобої. Вони нiкого не вбивали, але, погрожуючи громом гармат, вимагали, щоб їм давали свиней, фрукти i жiнок.

Узявши данину, китобої вiдпливали, а на островi спалахували епiдемiї. Кожен вiзит європейцiв приносив остров'янам тiльки жертви. Зрештою фатухiвцi зрозумiли, що з бiлими чужоземцями їм краще не знатися. Покинувши легкодоступнi райони узбережжя, вони переселились у високогiрнi кам'янi фортецi й нiкого туди не допускали. Заволодiти їхнiми бастiонами, якi були збудованi за всiма правилами оборонного мистецтва, європейцi не могли дуже довго. Французи намагались укрiпитися на узбережжi, але щоразу, коли їхнiй гарнiзон висаджувався на острiв, серед солдат зчинялася панiка.

Невловнi фатухiвцi, здавалося, сидiли за кожним кущем. Досить було солдатовi загавитись, як вiн одразу попадав до рук остров'ян. На другий-третiй день пiсля висадки французiв на острiв у розташуваннi їхнього табору звiдкiлясь з'являлася довга дерев'яна таця, на якiй лежав один iз тих, хто напередоднi зник. Засмажений, iз пучком зеленi в ротi.

Це був дивовижний народ. Свiтлошкiрi, як мало хто в Полiнезiї, ставнi, з правильними рисами обличчя, фатухiвцi зовнi були схожi на один з народiв Пiвденної Африки — зулусiв. Якби на конкурс краси зiбрати по одному представнику вiд усiх народiв Океанiї, то фатухiвець, як твердять знавцi, безсумнiвно, посiв би перше мiсце.

По всiй Полiнезiї тiльки фатухiвцi визнавали жiнку рiвноправним членом громади. Точнiше сказати, у них був логiчно обгрунтований культ жiнки, її послав на землю бог, щоб вона дарувала життя — тому їй треба поклонятись, у нiй зосереджено все найпрекраснiше — тому її треба цiнувати, вона слабша вiд чоловiка, але якщо воїн iде на вiйну, дома його замiняє жiнка — тому до неї треба ставитися з повагою.

При бажаннi кожна жiнка одночасно могла мати кiлькох чоловiкiв, якщо вона, звичайно, вмiла подобатися чоловiкам. Цьому складному мистецтву фатухiвцi навчали дiвчат ще з дитинства. Дiвчина, яка зумiє звабити i одружити з собою кiлькох хлопцiв, ставала однiєю з найповажнiших жiнок племенi.