Люлька пірата

У п'ятницю, 21 березня 1592 року, бiля атлантичного виходу з Магелланової протоки пiратська бригантина «Блек дез» («Чорна смерть») атакувала «Iнфанту» — чотирищогловий галеон, який iшов з перуанським золотом в Iспанiю. Цiй подiї, яка мала свої наслiдки в iсторiї географiчних вiдкриттiв, передував романтичний початок.

У сiчнi 1592 року капiтан бригантини, вiдомий серед пiратiв як Джеремi Девiс (справжнє iм'я — Джон Фредерiк Девiс), у Карибському морi напав на французьке судно i захопив у полон юну мандрiвницю графиню Терезу де Бурже. Сорокадворiчний пiрат запропонував француженцi руку i серце. Шлюб з графинею для нього не був чимось надприродним. Джеремi — син родовитого дворянина — мав великий маєток, судноверф i парусинову фабрику.

У двадцять один рiк Девiс закiнчив Лiверпульськi мореплавнi класи, узяв одну з батькових бригантин, назвав її грiзним iм'ям i, пожертвувавши державною службою, обрав собi долю вiльного морського розбiйника. За зраду короля i пiратськi напади на вiтчизнянi кораблi суд Англiї заочно засудив його до смертної кари. Але виконати вирок було не так просто. Безстрашний смертник гуляв по морях-океанах. Вiн був вiдомим пiратом, проте, як i колись, залишався англiйським аристократом, бо мав свiдоцтво з королiвською печаткою. Джеремi й показав його молодiй графинi, щоб та не подумала, нiби на її руку претендує простий розбiйник.

Тереза де Бурже, однак, була не з тих, на кого дворянський титул мiг справити враження. Збереглися щоденники графинi, з яких видно, як вiдбувалося сватання i як трималася при цьому полонена француженка.

«…Я здригалася вiд жаху, чекаючи, як менi здавалося, неминучого. Варварське вбрання i поведiнка, їхнi грубi неголенi обличчя, синi вiд надмiрного вживання рому, не залишали нiяких сумнiвiв. Цi люди, чи то вони працювали, чи просто сидiли на палубi, оголенi по пояс, нiскiлечки не соромилися присутностi на кораблi жiнки, хоч i полонянки. Лиш на кiлькох я бачила пристойнi капелюхи. Голови всiх iнших були прикрашенi червоними пов'язками, схожими на косинки паризьких м'ясникiв.

Тиждень я провела в окремiй каютi, яку невiдступно охороняли два пiрати. Менi подавали рiзноманiтну їжу, вимагаючи скуштувати кожної страви, i двiчi на день наказували одягатись на прогулянку. В години, коли я стояла на палубi, з радiстю i тривогою вдихаючи морське повiтря, до мене пiдходив Джеремi. Вiн запитував з незмiнною привiтною усмiшкою про моє здоров'я, але я часто не вiдповiдала. Не сказавши бiльш нiчого, вiн iшов собi, граючись рiзьбленою iндiйською паличкою, яку завжди носив iз собою. Мене це дуже дивувало, i я ще бiльше тривожилась. Незважаючи на всi страждання, вже тодi у менi до нього пробудилася симпатiя. Його високi ботфорти з яскраво-жовтого сап'яну здавалися менi ознакою несмаку, але про камзол я так сказати не могла. Шитий золотом голубий iспанський оксамит чудово облягав постать i прекрасно поєднувався з кольором очей.

На восьмий день Джеремi освiдчився, показавши королiвський документ про дворянське походження, на який я не звернула уваги i не надала йому нiякого значення. Я не розгубилась — тiєї хвилини ладна була чинити рiшучий опiр. Та незабаром заспокоїлась. Тепер менi стало ясно, навiщо йому був потрiбен цей тиждень нестерпного для мене ув'язнення. Вiн дав час, аби я усвiдомила своє становище, щоб потiм без великих зусиль дiстати мою згоду.

Спалах гнiву тiльки змусив би мене скоритись обставинам. Стримавши почуття справедливого обурення, я зобразила на своєму обличчi подив, сказавши недбало: „Дякую вам, капiтане. Якщо звiстка про ваше освiдчення дiйде до Парижа, граф Франсуа де Бурже буде задоволений“. Мене охопило бажання показати свою безстрашнiсть. Тiльки так я могла добитись у цих людей поваги i права на незалежнi вчинки надалi.

Хай простить мене господь бог. Не знайшовши нiякої можливостi втекти вiд долi, я з таємною завзятiстю готувала себе до незвичайного…»

За холодною зовнiшнiстю Терези де Бурже приховувалась палка натура, яка прагнула гострих вiдчуттiв. Водночас графинi була властива i практичнiсть. Розумiючи, що, ставши дружиною пiрата, їй доведеться порвати будь-якi зв'язки з батькiвським домом, тобто втратити можливiсть одержати посаг, вона хотiла, перш нiж пiти до вiнця, забезпечити своє майбутнє. Джеремi пообiцяв усе влаштувати, його саме повiдомили, що з перуанського порту Кальяо вийшов галеон iз золотом. «Блек дез» негайно рушила йому назустрiч, до Магелланової протоки.

Iспанськi галеони були особливо мiцнi, збудованi спецiально для перевезення цiнностей, i їх важко було потопити. На них установлювали могутню артилерiю i плавали добiрнi, добре озброєнi команди. Тридцятидвогарматна бригантина, на борту якої було пiвсотнi пiратiв, iшла проти громадища, яке мало вiсiмдесят чотири гармати i майже двiстi аркебузiв.[1]

Джеремi звик перемагати. Тепер, коли цього вимагали iнтереси його одруження, вiн жадав перемоги в два рази дужче. Примара багатої здобичi потягнула за капiтаном усiх пiратiв. Брак сили їм компенсувала вiдвага.

Ось уже в борт галеона вчепились абордажнi гаки, почався запеклий рукопашний бiй, i раптом… Рiдко коли пiрати вiдступали, одначе тепер мусили тiкати. Добре, що вони вчасно помiтили, як iз затоки вийшли ще три iспанських кораблi — бриг i два фрегати. Це був запiзнiлий ескорт галеона, про нього пiрати не знали.

Фрегати погналися за бригантиною. Вона мчала на схiд, куди вiяв попутний вiтер. Iспанцi не вiдставали. Вiд швидкохiдного пiратського корабля вони трималися всього за двi-три милi. При свiтлi мiсяця, їм добре було видно бригантину навiть уночi.

Наступного ранку один з пiратiв, видершись на фок-щоглу «Блек дез», несподiвано гукнув:

— Земля!

Просто по курсу показався невiдомий берег. До нього було миль вiсiм. Над морською гладiнню чiтко вималювалися високi похмурi скелi, порiзанi численними бухтами. На пiдступах до них скрiзь iз води стирчало камiння.

Бригантина попала в пастку. Повертати на пiвнiч чи на пiвдень, щоб обiйти неждану землю, не було сенсу. У боротьбi з галеоном «Блек дез» дiстала значнi пошкодження, i в бейдевiндi[2] iспанцi легко б її наздогнали. Пiратам лишалось або викинутись на невiдомий берег, якщо буде можливiсть пiдiйти до нього, або здатися на милiсть переслiдувачiв, котрi, з усього видно, вирiшили за всяку цiну розправитися з ними.

Керманич бригантини правив до берега. Ще п'ять миль, чотири… I раптом вiтрила почали обвисати. Вiтер, який щойно дув рiвно, затих. За милю вiд берега бригантина зупинилася. Втратили швидкiсть i кораблi iспанцiв.

До полудня бригантина i фрегати лежали в дрейфi, чекаючи, коли подме вiтер. Iспанцям здавалося, що пiрати вiд них не втечуть. Iз фрегатiв бачили i неприступний скелястий берег, який тягнувся далеко на пiвнiч та пiвдень, i непрохiдне камiння поблизу нього. Переслiдувачi знали також, що в бейдевiндi iти iз звичайною своєю швидкiстю бригантина не зможе. Вони зрозумiли це уже в першi години погонi.