Розділ «Голодомор 1932-1933: Причини, жертви, злочинці»

Умови життя стали настільки нестерпними, що висилка селян на північ і навіть ув'язнення були меншим лихом, ніж залишатися в селі. Воно й не дивно. У в'язниці була хоч якась годівля, а у висиленні хоч і бідно, але можна було вижити, принаймні, селяни на це сподівались, в той час як залишатися на врожайних чорноземах було рівнозначно смерти. Селяни знали, що тут вони приречені. В.Затонський в листі до ЦК КП(б)У доповідав із Одеської области 22 січня 1933 р.: "Мне рассказывали,... что выселением на север не так уже огорчались. Никто не дезертировал, многие шли с гармошкой, а были даже случаи "добровольчества", когда соседи обращались с просьбой включить их в партию переселенцев... мужика, некогда, приросшего корнями к земле, сейчас не узнать, но лучше бы он не так быстро "переплавлялся" и эмансипировался от земли. Легче бы хлеб взять было. Сейчас допр не пугает, высылки тоже не страшны. Пока более или менее корову жалеет или свинью, когда описывают, но вообщем трудно пронять" [2, с.340, 341].

Про те, що селяни почнуть розбігатися із сіл, звичайно, добре знали й організатори голодомору, адже ж був досвід голоду навесні 1932 p., коли селяни масово їхали в Московію та Білорусь. Щоб не допустити виїзду українських селян за межі України, не дати можливости їм вижити, приймається цілий ряд заходів. Україна й українські села перетворюються в концтабори, в яких не годують.

У 1783 р. Москвинська імператриця, німкеня Катерина-сучка, видала указ про закріпачення українських селян. 1861 р. Олександр Другий кріпацтво відмінив, за що й був вбитий "народовольцями", які дуже любили волю й були предтечею більшовиків. Указом від 27 грудня 1932 р. більшовики знову поновлюють кріпацтво. Ні, ні, цей указ так грубо не називався, він мав скромну нейтральну назву, щось на зразок "про пашпортизацію", і всього лише передбачав видачу громадянам пашпортів. Але не всім. Сільські місцевости були оголошені не пашпортизованими. Ще 1962 р. у селі Черкаська Лозова, що під Харковом, я бачив над сільрадою величезне оголошення: "У зв'язку з тим, що дана місцевість не пашпортизована, мешканці села Черкаська Лозова не мають права на одержання пашпорта". Хто не мав пашпорта — не міг влаштуватися на роботу в державну установу чи на промислове підприємство, зняти номер в готелі, виїхати на довший строк у місто до родичів, і взагалі залишити місце постійного проживання більше, ніж на кілька днів. Указом про пашпортизацію фактична дискримінація селян була юридично узаконена. Селянин прикріплювався до села, у якому жив, до колгоспу, цієї жидо-більшовицької форми поміщицтва, і, щоб прожити, змушений був задарма працювати на правлячий клас. Фактично працював він за користування присадибною земельною ділянкою площею близько 0,5 га, з якої й годувалася його сім'я. За відмову від роботи на нових господарів присадибна ділянка відбиралась, а виїхати він не міг. Кріпацтво в СССР було відмінене лише 1974 р.

Пашпортизація була спрямована на те, щоб створити найнижчу та найбезправнішу верству суспільства, яка б рабською працею забезпечувала індустріалізацію та більший чи менший добробут решті громадян. Але це у довгостроковій перспективі. Безпосередньою й найближчою метою указу про пашпортизацію було утримати українських селян у селах, де вони мали загинути голодною смертю. Селян, що потрапляли у промислові центри навесні та влітку 1933 p., де пашпорти були вже видані, негайно звідти виселяли. У доповідній записці головного управління наркомату міліції УССР від 23 квітня 1933 р. зазначалося, що пашпортизація "сыграла величайшую роль в деле подъема и организации классовой бдительности партийных и общественных организаций и широких пролетарских и колхозных масс, мобилизовав их на практическое повседневное выявление и изгнание с предприятий, из учреждений, колхозов и совхозов действительно классового врага..." [5, с.195].

Треба зазначити, що цей указ був дещо запізнілий. Принаймні місяць до нього селяни вже масово залишали села, та й пашпорти десяткам мільйонів людей у містах за кілька днів не видасиш. А тому і після указу про пашпортизацію селяни продовжували виїжджати за межі Руси-України. Щоб припинити цю втечу від смерти, 23 січня 1933 р. ЦК КП(б)У та Раднарком УСРР направляють всім обкомам партії та облвиконкомам директивний лист "Про неприпустимість масових виїздів колгоспників та одноосібників за межі України"6. Не зважаючи на те, що голод уже охопив всю сільську місцевість, автори листа його не визнають, а причину масової втечі селян пояснюють виїздом їх у північні райони з метою агітації проти колгоспів та совєтської влади. Це було б смішно, аби не було так трагічно. Ось цей лист у невеликому скороченні:

"Из некоторых районов Украины начались по примеру прошлого года массовые выезды крестьян в Московскую, Западную области, ЦЧО7, Белоруссию "за хлебом"8. Имеют место случаи, когда села покидаются почти всеми единоличниками и частью колхозников. Нет никаких сомнений, что подобные массовые выезды организуются врагами Советской власти, эссерами и агентами Польши с целью агитации "через крестьян" в северных районах СССР, против колхозов, против Советской власти. В прошлом году партийные, советские и чекистские органы Украины прозевали эту контрреволюционную затею врагов Советской власти. В этом году повторения этой ошибки не должно быть допущено.

ЦК КП(б)У и СНК УССР предлагают:

1. Немедленно принять в каждом районе решительные меры к недопущению массового выезда единоличников и колхозников, исходя из разосланой по линии ГПУ директивы Балицкого9 ...

2. Развернуть широкую разъяснительную работу среди колхозников и единоличников против самовольных выездов с оставлением хозяйства и предостеречь их, что в случае выезда в другие районы, они будут там арестовываться.

3. Примите меры к прекращению продажи билетов за пределы Украины крестьянам, не имеющим удостоверений РИК о праве выезда или промышленных и строительных, государственных организаций о том, что они завербованы на те или иные работы за пределы Украины.

Соответствующие указания даны по линии уполномоченного НКПС10 и транспортного ГПУ...

М.Хатаевич, В.Чубарь" [2, с.342, 341].

Пости ГПУ, загроза арештів, непродаж квитків за межі України, звичайно, поставили деякі додаткові труднощі перед втікаючими селянами, але не могли істотно зменшити цей потік. Адже можна доїхати до якоїсь станції поблизу кордону України, наприклад, до Деркачів у Харківській области, а звідти пішки перейти у Московщину. Проти таких "мандрівників" були вжиті рішучі та енергійні заходи. Кордон Руси-України та Московії був блокований військами ГПУ, так що як вихід людей з України без спеціального дозволу, так і надходження будь-яких харчів в Україну стало неможливим.

"У Московії, як було добре відомо, справи виглядали інакше: "треба було лише перетнути кордон — і поза Україною умови були відразу кращі". Тодішній редактор головної одеської газети Іван Майстренко пізніше описував два села по різні боки москвинсько-українського кордону: з українського забрали все зерно, москвинському ж виставили досить сприйнятні норми.

Отже ті, кому якось удавалося перейти кордон, поверталися не з пустими руками. Але тут їх чекало невсипуще ГПУ. Один уроженець України, який працював на залізниці у Московській области, почув про голод удома і виїхав з Москви у квітні 1933 р. з 32 кг хліба. На станції Бахмач 28 кг конфіскували (решту все ж залишили як москвинському робітнику), але у двох українських селянок, які везли якусь кількість хліба, конфіскували все, а їх самих затримали. Люди старалися проникнути у порожні вагони, що поверталися з Московії після доставки українського зерна, але ті вагони старанно обшуковували як представники влади, так і залізничний персонал. Були й інші перепони...

Без сумніву, усі ці облави, арешти й конфіскації не були "самодіяльністю" місцевих органів. Це було виконання інструкцій, виданих на найвищому рівні і з певною метою. Наявність цієї мети виступає і в тому, що голодомор супроводжувався руйнуванням українського культурного й релігійного життя та масовим винищенням української інтелігенції. Здоровий глузд не дозволяє бачити у цьому подвійному ударі щось випадкове" [1, с.357, 358].

Селяни втікали не лише за межі Руси-України. Адже в цей час посилено здійснювалась індустріалізація, будувалися промислові гіганти. Там робочих годували. Але для більшости селян врятуватися від голоду на "будовах соціалізму" були марними сподіваннями. Так, по відношенню до селян села Городище Ворошиловградського району Донецької области, були, зокрема, застосовані такі репресивні заходи: "...Снять со снабжения 1020 человек членов семей колхозников и единоличников, работающих на производстве... Произвести увольнение с предприятий минимум 150 человек жителей с.Городище..." [2, с.312, 313]. В цей же час у Харкові 10 січня 1933 р. прийнята постанова про скорочення робочої сили у промисловости [6, с.9]. "Скорочували", звичайно, селян.

Стара колоніальна адміністрація, більшість якої, особливо на районному та нижчому рівні, складалася переважно з українців, не могла упоратися з покладеними на неї правлячим народом завданням. Потрібні були нові рішучі виконавці, які мали б найменшу стичність з українським національним елементом. 24 січня жидо-московська влада вирішила "підкріпити" колоніальну адміністрацію в Україні надійнішими й жорстокішими більшовиками. З посад були усунені секретарі Дніпропетровського, Одеського та Харківського обкомів партії Строганов, Майоров та Терехов, а замість них призначені жиди Хатаєвич, Вегер та москаль Постишев. Окрім того, Постишев був призначений другим секретарем ЦК КП(б)У. Хоч формально він був лише другою особою в Україні, фактично йому були надані диктаторські повноваження. В середині лютого 1933 р. начальником ГПУ в Україну призначається один з найбільш одіозних виродків — Балицький.

Для удушення українців голодом зміна керівництва колоніальної адміністрації особливого значення вже не мала. Ніякого хліба у селян давно не було, а тому з 6 лютого реквізиції навіть формально були припинені. Очевидно, перед колоніальною адміністрацією правлячим народом було поставлене завдання знищити провідну верству українців: вчителів, агрономів, вчених, письменників, службовців тощо.

З посади члена Політбюро та наркома освіти УСРР, якому були підпорядковані також наука та культура, знімається близький за поглядами до націонал-комунізму Скрипник. Під час інспекційної поїздки по Україні у супроводі Балицького Постишев замінив 237 секретарів райкомів партії та 249 голів райвиконкомів, тобто практично всіх. Вони, у свою чергу, усунули майже половину голів колгоспів. На роботу в село та у колгоспи було направлено понад 13 тисяч нових активістів, більшість із них — не українці, які до того ж погано знали або й зовсім не розуміли сільського господарства. Окрім того, 25 тисяч осіб було відряджено по лінії ГПУ на роботу у політвідділи до МТС та радгоспів. "У більшости сіл, про які ми маємо повідомлення, новопризначені керівники були москалями... Загалом принаймні 40-50 тис. чоловік були направлені зміцнювати сільські парторганізації". [1, с.274].