Розділ «ЗИМОВИЙ ПОХІД (6.ХІІ.1919 — 5.V.1920)»

Головна й непереможна перепона була в пропозиціях добровольців — підписати політичну умову, що обнижувала б вимоги українців до культурно-освітньої автономії.

Ще тиждень проволікання, для нас дуже невигідного, бо наближалася осінь, а наша армія була необута й неодягнута, і на фронті від Кодими (залізнича стація на колії Жмеринка — Одеса) до Фастова розпочалася нова війна, що вже мала чисто національний характер.

Українські армії кинулися до бою, і, поки було тільки два вороги — "білий" та "червоний", вони назагал успішно провадили боротьбу; Запорожці й Волинці билися на Одеському напрямку, Київці та 3-я дивізія — на Уманському, далі на північ був район Галицької армії.

Тиф різних видів та інші пошесті показалися найдужчим ворогом: за короткий час добрі військові частини, що мали найцінніші вояцькі кадри, гинули від тифу.

Наприклад, Запорозька група (дві дивізії), що в липні мала до десяти тисяч чоловік і втратила в боях із добровольцями не більш як 200–300 чоловік, на листопад числила лише 2–3 тисячі.

Коли Українська армія так гинула від пошестей, бо не мала ліків і не могла їх одержати з-за кордону через заборону держав, що підтримували Деникіна, то Добрармія мала добре організовані санітарні потяги й не боялася тифу.

Не дивно, що в цих умовах, замість успіхів, настали воєнні невдачі. Вони мали наслідком відступ нашого війська на всьому добровольчому фронті. (На північно-східньому напрямку, Бердичівському, большевики були пасивні).

На нарадах із представниками Уряду в Камянці на Поділлю та Жмеринці Вище Українське Командування представило владі необхідність знайти вихід, щоб урятувати від фізичного знищення рештки славних частин (доклад військового міністра В. Сальського) [43]. Але ситуація ще більш ускладнилася після того, як дня 2 листопада 1919 р. Начальна Команда Галицької армії підписала сепаратну умову з Деникінським Командуванням Новоросійської округи (угода генералів Тарнавського й Шіллінґа), — цим було скреслено пляни організованої боротьби надалі для задержання якої-будь території.

Сепаратна угода з дня 2 листопада Команди Галицької армії пригноблююче вражає цілу армію: з півдня і сходу — білі, на півночі — червоні москвини, у запіллі, від Збруча до Шепетівки, — поляки, всередині — шпиталі…

Я не маю змоги детальніше спинятися на питанні про сепаратну угоду Галицького командування з Деникіном, бо в той час я був цілком захоплений боротьбою на фронті супроти військ генерала Розеншільда-Паулена. Вважаю за потрібне зазначити, що ще під час моєї командировки в добровольчий стан для переговорів, я вже помітив, що у Вищої Галицької Команди були окремі думки щодо дальших стосунків із Добрармією.

Пригадую, що я це пояснив собі, як наслідок першої невдалої сутички з Деникінськими частинами.

Як дисциплінована організація Українська Галицька армія не може відповідати за вчинки своїх політичних та військових провідників. А серед цих провідників у той час запанувала віра, ні на чім не оперта, що Деникін "визволить Галичину з-під Польщі", що "Деникін непереможна сила" і т. д.

Ці провідники Галицької армії, наважившись на цей крок, несуть відповідальність і за дальшу руїну Галицької армії.

Українська Галицька армія билася за самостійну Україну. Коли оборонці цього переходу Галицької армії набік найтяжчого ворога українського народу зазначають (не треба забувати поступування заступників генерала Деникіна на Кубані), що мусили рятувати армію, яка була нездатна до боротьби, то аргумент цей нічого не вартий.

Не в кращому стані була Наддніпрянська армія. Аджеж галичан обернув Деникін негайно проти большевиків під Бердичевом, — по волі своїх провідників вони мусили битися на своїй землі за інтереси чужинців.

Що політика провідників Галицької армії ані трохи не відповідала настроям галицьких стрільців та старшин, видно з того, що вже в кінці листопада Галицька армія прислала до Терешполя (коло Любара) делегацію: д-ра Давида та Петрика для досягнення ясности акції з Наддніпрянцями. Це сталося тоді, коли політичні провідники Галицької армії, побачивши свою помилку на союзі з Деникіном, поїхали шукати інших шляхів за кордоном.

Умову з добровольцями підписали збоку галичан: майор Цімерман, сотник Турчин і д-р Давид, а від Деникіна — полковники: Даровський, Коновалов та Самборський.

Найважніші були пакти: 6) Галицька армія не буде воювати з армією отамана Петлюри, що бореться на фронті. 7) Галицька армія зосереджується не пізніше 30 листопада 1919 р. в районі Козятина. 8) Для забезпечення того зосередження Галицька армія частиною сил негайно обсаджує й утримує район Бердичева. 9) Штаб Галицької армії переходить не пізніше 30 листопада до м. Умані. 10) Всі тили (військові установи, етапи, склади) пересуваються й розташовуються на лінії Христинівка — Ольгопіль — Вознесенське — Миколаїв. — (Ю. Р.).

Це розміщення Галицької армії залишалося й надалі. Командування Наддніпрянською армією взяло на увагу це при своїх дальших оперативних намірах[44].

Знесилені пошестями й руїною запілля частини наші під ворожими ударами відходили в північно-західньому напрямку, все зменшуючи й зменшуючи свій маневровий пляцдарм. Стійкість війська й уперті арієрґардні бої (особливо бої за Вапнярський залізничий вузол) дійсно варті подиву.