РОЗДІЛ ІІ.АНТАГОНІЗМ ОРІЄНТАЦІЙ

«Так українська дрібна буржуазія складала іспит на свою «спорідненість» з «правлячими колами держав Антанти», намагалася заговорити до імперіялістичних антантських держав «їхньою мовою» і таким чином прихилити їх до ідеї незалежної української держави»[247].

Великі претензії до уряду С. Остапенка висував І. Мазепа. А найголовніша з них полягала у тому, що Рада народних міністрів не спромоглася «за весь час свого існування (до квітня 1919 р. — В. С.) ні на одну деклярацію або відозву від свого імени до населення, з яких би було видно програму діяльності цього уряду. В умовах великого революційного руху це була непростима пасивність з боку нового українського проводу, бо до кличів дуже прислухаються маси, і пропаганда потрібна навіть у мирний час. А на Україні була війна і революція.

Цим пояснюється, що саме в ту добу загальна анархія та хаос на українському фронті дійшли до найвищого щабля. За уряду Остапенка не було ні влади, ні контролю. Тому грубі мільйони, що видавалися на різні нові формування, пропали марно. Зловживанню отаманів не було кінця: вони брали гроші, але при першій нагоді кидали фронт, зникали хто куди хотів, здебільшого в Галичину, і цим вносили ще більшу дезорганізацію як на фронті, так і в запіллі»[248].

Все нові й нові зусилля, спрямовані на досягнення угоди з Антантою (С. Остапенко і М. Греків без кінця «подорожували» до Одеси), також не давали жодних результатів, кожного разу зменшуючи надію на те, що порозуміння взагалі можливе.

12 лютого представники Антанти навіть повідомили про припинення українсько-французьких переговорів. Однак катастрофічне становище на фронті змушувало обидві сторони потамовувати амбіції й шукати нового порозуміння. Вже 14 лютого генерал Бертело, який прибув до Одеси 12 лютого, прийняв у себе А. Марголіна і заступника міністра закордонних справ УНР К. Мацієвича[249].

14 лютого представник французького військового командування при Директорії капітан Ланжерон надіслав прем'єру С. Остапенку лист, в якому вказувалося на необхідність прийняття Директорією маніфесту. У відповідності з ним Україна фактично підпадала під опіку Франції. В листі наводився текст маніфесту, що був продиктований особисто генералом Бертело. Пропонувалося негайно прибути до Одеси комісії з підписаним Директорією маніфестом для детального врегулювання умов угоди3.

Зрештою, 17 лютого 1919 р. Директорія, зі згоди уряду і таємно від керівництва соціалістичних партій, надіслала командуючому французькими військами генералу д'Ансельму декларацію, в якій говорилося: «Українське правительство задоволене тим, що благородна Франція, вкупі з другими державами Антанти та Злученими Державами Північної Америки, готова підтримати нас і спільно вступити в рішучу боротьбу з большевиками… Користаючись з нагоди, звертаємося до французького народу та інших народів держав Антанти з закликом допомогти нам в справі остаточного визволення нашої української нації й відбудування української державності».

Директорія просила представників військового командування Франції «безпосередньо взяти на себе керування управлінням України в галузях військовій, дипломатичній, політичній, фінансово-економічній і військовій впродовж всього часу, доки буде проводитися війна з більшовиками»4.

Однак і за таких обставин, які, здається, могли дещо прискорити українсько-французькі переговори, інтервенти не поспішали вийти на «фінішну пряму». У відповідь на декларацію Директорії від 17 лютого генерал д'Ансельм надіслав 1 березня 1919 р. на ім'я С. Остапенка листа, в якому повідомляв, що документ Директорії він відправив до Бухареста на розгляд головнокомандуючого військами в Румунії та Південній Росії генерала Бертело. Далі д'Ансельм писав, що, «взявши на увагу виявлення доброї волі, яку має правительство української зони», він готовий, не чекаючи на відповідь із Бухареста, надати певну реальну допомогу відразу, як тільки С. Петлюра і П. Андрієвський перестануть бути членами Директорії.

Разом із цим листом д'Ансельм надіслав Директорії проект, який у загальних рисах повторював думки, висловлені полковником Фрейденбергом під час переговорів у Бірзулі. В проекті говорилося, що договір укладається між головнокомандувачем союзними силами в Південній Росії та Директорією «для боротьби проти большевизму». Вступ нових членів у Директорію на час боротьби з більшовиками здійснюється за згодою головнокомандуючого союзними силами в Південній Росії. Українська армія щодо своєї внутрішньої організації створює окрему незалежну одиницю, але всі війська «української зони» підлягають єдиному загальному командуванню союзних військ.

Союзне командування, говорилося далі, має «контролювати і направляти залізниці» і докладе зусиль «для впорядкування фінансів». Союзне командування допоможе Директорії надіслати українську місію на мирну конференцію і не чинитиме опору економічним і соціальним реформам, «які не будуть порушувати порядку». Союзне командування докладе всіх зусиль, щоб припинити стан війни між Польщею та військами Директорії, і вимагатиме, щоб відповідна міжнародна компетентна комісія встановила умови перемир'я, окупаційні межі, вирішила питання про Львів і т. д. Так само воно подбає про встановлення добросусідських відносин між УНР і Румунією. Місце перебування Директорії буде визначено за згодою із союзним командуванням[250].

Як видно, французи планували активно втручатися у внутрішні справи України, навіть керувати її політичним життям.

Уряд С. Остапенка вочевидь вже був морально готовий підписати договір із французькими вимогами. Однак бурхливий розвиток воєнних подій завадив цьому. Відсутність у розпорядженні дослідників підписаного, ратифікованого документа призводить до того, що в різних публікаціях аналізуються варіанти, запозичені із мемуарних джерел[251]. Щоправда перелік і зміст положень договору в принципових моментах тотожні. Однак ще раз варто наголосити, що до офіційного оформлення документа не дійшло. Крім вищезазначеного, згадуються й інші мотиви.

За словами А. Марголіна, «проект угоди був вже виконаний в письмовій формі. Залишалося його тільки підписати. Раптом, зовсім несподівано в останніх числах березня, французькі представники заявили, що переговори про угоду, по телеграфному розпорядженню з

Парижа, призупиняються»[252]. А через декілька днів після цього відбулася евакуація французів з Одеси. Аналогічну інформацію подає також М. Галаган[253].

Причини зриву угоди наводяться різні. Значна частина авторів вважають головною з них залишення С. Петлюри у складі Директорії[254].

Французьке командування справді надавало великої ваги змінам у персональному складі Директорії. Розглядалися різні варіанти — повна заміна усіх її членів, тимчасовий вихід С. Петлюри, введення до складу Директорії генерала М. Грекова, «хліборобів» (Григоренка), «великоросів» тощо[255]. За будь-якої комбінації Директорія мала бути максимально «слухняним» для Антанти органом. І якби інтервенти мали в Україні реальну силу, могли надати УНР справжню допомогу (а не блефували, що ставало дедалі очевидним), український провід швидше за все виявив би потрібну лояльність і оперативність.

Проте до Вінниці, де перебували Директорія й Рада народних міністрів УНР, надходили об'єктивні повідомлення про погіршення становища інтервентів в Одесі, що не викликало в українського проводу великого ентузіазму для поспішного виконання французьких вимог.

Лідери УНР переконалися в найголовнішому — Франція не зможе подати Україні негайну допомогу, навіть якщо угода буде підписана. До цього висновку прийшов після двох місяців переговорів з французами навіть генерал О. Греків. Незалежно від дипломатичних успіхів на переговорах Антанта, на його думку, навіть при бажанні не могла надати ніякої реальної допомоги Директорії; десант в Одесі був настільки незначний, що не міг утримати навіть саму Одесу; зброї і одягу, привезених в Україну, французи також не мали; військові частини в Румунії — «більше балачки»[256].

З іншого боку, українська армія переставала бути для французького командування принадним союзником. Адже наприкінці зими — на початку весни вона з великою натугою лише оборонялася і, врешті, все одно відступала під ударами більшовицьких військ. В результаті втрачався взаємний інтерес, що раніше зумовлював тяжіння обох сторін до підписання угоди.