РОЗДІЛ ІІ.АНТАГОНІЗМ ОРІЄНТАЦІЙ

По-третє, не можна не звернути уваги на те, що до обговорення певних положень, зокрема про відродження єдиної і неподільної Росії, про самоліквідацію Директорії і передачу її повноважень коаліційному уряду, українська сторона була тоді явно не готова. Тим більше — підписати подібні пагубні умови вона не могла. В. Винниченко з цього приводу зауважував: «Розуміється, цей «договір», для всякого хоч трошки політично-грамотного чоловіка був просто смішним абсурдом. Яка б «контрреволюційна» не була би Директорія, вона не могла би заключити такого самовбивчого договору»[221].

Звісно, достеменно знаючи, що Директорією підписано подібного документа не було, В. Винниченко тим не менше обережно писав, що то могло бути «або агітаційним наклепом, або результатом того, що самі большевики мали не зовсім точні інформації»[222].

Однак ще цікавіше те, що Голова Директорії не виключав підписання такого документа за спинами державного проводу генералами О. Грековим і Матвієвим, признаючи, «що руська реакція досить ловко вміє добиватись своєї мети: всадити своїх агентів у ворожий табор, вивідувати все до найменших подробиць і рухами цих агентів зсередини пхати собі в пащу — це доказує велику майстерність у провокаційно-шпигунських справах»[223].

Останній момент-припущення був явно абсолютизований І. Борщаком, іншими зарубіжними, емігрантськими дослідниками, які твердили, що згаданий документ був спеціально сфабрикований більшовиками для того, щоб сенсаційно вплинути на настрої делегатів Трудового конгресу України, посіяти в масах недовіру до Директорії[224]. Тут знову логічнішою, переконливішою виглядає точка зору В. Винниченка, який з хорошим знанням сутності справи зауважував: «…Коли прослідити з самого початку до кінця на протязі майже одинадцяти місяців усе відношення Антанти до українського питання, то хіба цей договір в основах своїх не є тою програмою, якою керувалась Антанта й особливо Франція в своєму відношенню до української державности? (розрядка В. Винниченка — В. С.).

Нема особливої потреби докопуватися, де саме вироблялося цю програму: чи спочатку в Парижі, а потім прислано до Одеси «на предметъ исполнения», чи одесько-бухарестські майстрі й «знавці орієнтальних відносин» змазикували її й послали на «предмет утверждения и одобрения» до Парижу. Важно те, що вона, іменно ця програма, в формі цього договору сістематично, настійно й послідовно переводилася в життя як в Одесі й Бухаресті, так і в Парижі»[225].

Як завжди, В. Винниченко глибше бачив сутність проблеми, не збочував на другорядні елементи. І, спираючись на його переконливі докази й авторитет, по-четверте, слід відзначити, що означені положення документа були не сфабриковані, а слугували тією реальною платформою, з якої виходила і в наступному французька сторона.

По-п'яте, виходячи з того, що до відзначених питань на переговорах в Одесі й Бірзулі сторони поверталися іще не один раз, інтенсивно дискутували навколо них, згаданий документ підписаний таки не був, зумовивши дальші контакти й пошук прийнятніших рішень.

Невдовзі до Одеси була направлена нова українська місіяміністр преси О. Назарук і міністр народного господарства С. Остапенко. З огляду на несприятливу воєнну ситуацію, перед від'їздом міністри одержали тверді інструкції: погоджуватися на будь-які компроміси для отримання допомоги, крім двох моментів, які повинні були залишатися недоторканими — незалежність УНР і аграрна реформа[226].

Хід переговорів докладно висвітлений у споминах їх учасників, а також у численних дослідженнях. Основні вимоги, які висунув полковник Фрейденберг, що представляв французьку сторону, зводилися до наступного:

— виведення В. Винниченка зі складу Директорії і В. Чеховського зі складу уряду за їх «збільшовичення»;

— тимчасовий вихід з Директорії С. Петлюри як «командира бандитів»;

— УНР зобов'язується виставити проти більшовиків в трьохмісячний термін армію в 300 тис. чоловік, яка підпорядковується верховному командуванню Антанти;

— залучення до української армії в разі недостачі власних кадрів російських офіцерів з Добровольчої армії;

— на час боротьби з більшовиками фінанси і залізниці України мають бути під контролем Франції;

— припиняється війна з Польщею;

— справа державної незалежності України та її західних кордонів вирішується Паризькою мирною конференцією;

— Директорія мала звернутися до Франції з проханням прийняти Україну під протекторат[227].

На питання О. Назарука про необхідність попереднього визнання української держави Фрейденберг заспокоював його і твердив, що кращого «визнання як підписання цієї угоди, яка тут запропонована, і бути не може… з добровольцями ви, певне, і самі прийдете до угоди, з питання вашої автономії — ви надто маленька держава, щоб існувати самостійно»[228].

Після завершення місії О. Назарука і С. Остапенка переговори в Одесі продовжував віце-міністр зовнішніх справ А. Галіп, а наприкінці січня туди виїхав А. Марголін — делегат УНР на Паризьку мирну конференцію.

Хід переговорів французького командування з українськими представниками демонстрував, загалом, неприхильну позицію Франції щодо державності України.