РОЗДІЛ ІІ.АНТАГОНІЗМ ОРІЄНТАЦІЙ

Формування нового кабінету Директорія доручила С. Остапенку, який був палким прихильником порозуміння з Антантою. Незадовго перед тим, як вище відзначалося, С. Остапенко вийшов з УПСР, отже виступав тепер як безпартійний діяч.

Але сформувати новий уряд на засадах широкої коаліції, на яких було організовано попередній, йому не вдавалося. На нараді з Директорією 8 лютого 1919 р. С. Остапенко навіть заявив, що відмовляється від узятого на себе зобов'язання сформувати нову Раду міністрів. Свою заяву він мотивував тим, що УПСР не дозволила М. Шаповалові стати міністром військових справ, хоча сам М. Шаповал свою згоду дав.

Як це нерідко трапляється в суспільному житті, розрядила ситуацію випадковість (але така випадковість, яка ще рельєфніше висвітлила закономірність всього, що відбувалося).

8 лютого 1919 р. С. Петлюра передав І. Мазепі листа, що його отримав від П. Дідушка, який ще з Києва виїхав у складі української делегації до Парижа і тепер разом з іншими членами делегації чекав у Женеві дозволу на в'їзд до Франції. В цьому листі П. Дідушок писав, що в антантівських урядових колах панують праві антисоціалістичні настрої, і тому радив подумати над тим, чи не слід в інтересах справи створити, бодай тимчасово, український уряд з представників несоціалістичних угруповань. І. Мазепа дав прочитати листа іншим відповідальним членам УСДРП.

Наслідки були несподівані: вже другого дня — 9 лютого 1919 р. — Центральний Комітет УСДРП за участі В. Винниченка, В. Чеховського та інших одностайно ухвалив: «з огляду на нові міжнародні моменти в українській державній справі» відкликати своїх представників як з уряду, так і з Директорії. Есери, які після київської конференції перебували на роздоріжжі і не знали як їм ставитися до формування нового уряду, прийняли аналогічну постанову.

В. Винниченко відразу ж вийшов з Директорії і почав готуватися до від'їзду за кордон. Він мотивував це тим, що в умовах хаотичного життя в Україні не зможе знайти для себе потрібного спокою для літературної праці. С. Петлюра не вийшов з Директорії і надіслав 11 лютого 1919 р. до ЦК УСДРП листа, в якому заявив, що тимчасово виходить з партії. «Сучасна ситуація для України, — писав він у цьому листі, - незвичайно складна і тяжка… я не вважаю для себе можливим ухилитись од виконання своїх обов'язків, яко сина свого народу, перед батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати при державній праці»[242].

Заміна уряду В. Чеховського на уряд С. Остапенка, відхід від справ В. Винниченка кваліфікується М. Шаповалом як поворотний момент в історії Української революції: «Так в середині лютого розбився український політичний фронт, і це стало початком кінця українського визвольного руху. Друга українська революція вступила в добу затяжної і трагічної кризи. Українська молода революційна армія була ще слаба організаційно і ідеологічно. Козаки — селяне і робітники — були настроєні революційно, але старшинство не все думало про соціяльну революцію. Петлюра набрав багато «спеціалістів» у штаби. Ці «спеціалісти» думали по-старому і хоч боролись за Україну, але за буржуазну. Молодше і соціялістичне старшинство було за революцію, але впливу на провід не мало. У війську багато мітінговано, але реакційна політика деяких штабів (напр. січового корпусу в Київі, штабу Балбачана на Харківщині, деяких штабів на Полтавщині і Поділлі) з розгонами селянських з'їздів, розпусканням робітничих професійних спілок, з насильствами під закидом большевизму над жидами і т. п., дала великий агітаційний матеріял в руки як большевиків, так і українських їх півприхильників (напр. лівих с-рів — боротьбистів і с-д. незалежників). Владу Рад хотіла завести не лиш в своїх цілях Москва, але й українські збольшевичені групи, які агітували українською мовою за українську владу Рад. Ось це й допомогло Москві, бо українське військо почало розпадатися. Ще й присутність в Одесі військ Антанти і поїздки до Одеси представників української влади давали агітаційну зброю проти Директорії. З усуненням революційного уряду і відходом Винниченка з Директорії процес розпаду війська, започаткований трохи раніш, збільшився нечувано, так що за короткий час під прапором УНР з 400-тисячної армії залишалось все менше і менше»[243].

Звертає на себе увагу цікава деталь: під час кризи влади у Вінниці М. Шаповал намагався відродити Український національний союз і відновити його керівні функції. Однак ЦК УПСР (центральної течії) заборонив роботу в цьому напрямі й ініціатива «заглохла»[244].

Звісно, що відтворюваний В. Винниченком, М. Шаповалом, П. Христюком процес персональних змін у складі Директорії, Ради Народних Міністрів, пояснення, які таким змінам даються, не влаштовують, навіть дратують прихильників С. Петлюри, а то й просто прибічників антисоціалістичних поглядів.

Наприклад, М. Стахів таким чином передає епізод з трансформацією вищих державних інституцій в Україні: «Володимир Винниченко в середині лютого уступив з відповідального становища Голови Директорії УНР. Тоді ж зголосив свою демісію прем'єр Чеховський разом з цілим своїм кабінетом. Сталося це тому, що міг прийти до Уряду УНР більш реалістичний елемент, а не мрійницький типу Чеховського. Така, а не інша була причина відклику членів УСДРП і УПСР з Уряду і Директорії. Це мало уможливити угоду з Антантою і її допомогу для України в її оборонній війні з Сов. Росією, коли одночасно було тоді ясно, що абсолютно ніякого вигляду на дійсний мир з Сов. Росією нема.

…Петлюра знав, очевидно, що в тодішній ситуації нема іншої особи, що могла б заступити його ліпше в державній і військовій роботі, й тому листом з 11 лютого повідомив свою партію, що він тимчасово (тобто доки існує постанова ЦК про відклик членів партії з Уряду і Директорії) виступає з членів партії. Проф. Швець залишився також у Директорії, виступивши з УПСР»[245].

Новий склад уряду виявився таким: Голова Ради народних міністрів — С. Остапенко{4} (колишній член УПСР); міністр військових справ — О. Шаповал (УПСС); міністр внутрішніх справ — Г. Чижевський (колишній член УПСР); міністр фінансів — С. Федак (УНДП, Галичина); міністр господарства — І. Фещенко-Чопівський (УПСФ); міністр земельних справ — Є. Архипенко (УНРП); міністр закордонних справ — К. Мацієвич (УПСФ); керуючий міністерством юстиції — Д. Маркович (УПСФ); керуючий міністерством шляхів П. Пилипчук (УНРП); керуючий міністерством освіти — І. Огієнко (УПСФ); керуючий міністерством культів — І. Липа (УПСС); керуючий міністерством народного здоров'я — О. Корчак-Чепурківський (УПСФ); керуючий міністерством морських справ — М. Білинський (УПСС); керуючий міністерством єврейських справ — А. Ревуцький («Поалей- Ціон»); керуючий управлінням преси й інформації — О. Назарук (Українська радикальна партія, Галичина); державний контролер — Д. Симонів (УПСС); державний секретар — М. Корчинський (УПСФ).

Оскільки С. Федак потрапив у польський полон, на його місце було призначено М. Кривецького (УПСФ)[246].

Звичайно ж, такий склад уряду, його виразно права орієнтація спричинили критично-вороже ставлення лівих.

З неприхованою антипатією сприйняв Раду народних міністрів, очолювану С. Остапенком, її практичну діяльність П. Христюк. Особливо ж його обурювало те, що новий кабінет відмовився опублікувати розроблений своїм попередником і затверджений Директорією закон про трудові ради, що мали бути після постанови Трудового конгресу організовані на місцях як тимчасові контрольні органи для боротьби з контрреволюцією і допомоги урядові у здійсненні різних заходів. Делегації від Селянської спілки і від українських есерів намагалися вплинути на Директорію (Ф. Швеця, А. Макаренка і П. Андрієвського), умовляли їх енергійніше відстоювати свої «верхові» права, але з того нічого не виходило. Директорія не почувала себе дуже ображеною чи приниженою в своїх правах «неслухняністю» уряду, й закон так і не був опублікований.

Відмовившись оголосити закон про трудові ради, уряд С. Остапенка одночасно приступив до ліквідації вже утворених у процесі революції трудових рад і рад робітничих та селянських депутатів на місцях як самочинних і незаконних інституцій.

Був обраний «твердий» курс на реакційну соціальну й економічну політику, розвинутися якому повною мірою не давали змоги тільки військові поразки — швидка втрата території, підконтрольної Директорії.

Міністр земельних справ Є. Архипенко, задоволений з того, що його попередник М. Шаповал за час свого керівництва нічого не зробив для практичного здійснення земельного закону, накреслив власну програму земельної реформи, що рішуче поривала з «есерівськими експериментами».

Міністр внутрішніх справ Г. Чижевський разом із «особливим комендантом» м. Вінниці М. Ковенком нещадно тероризували пресу, яка виходила в той час у місті. Не тільки російська, але навіть українська соціалістична преса не мала змоги виходити через цензурні утиски. «Робітнича газета» кілька разів була розгромлена спеціальними «цензорами» — ватагами «ковенківських кривошабельників». «Трудова Республика» — орган ЦК УПСР (центральної течії) — частково через технічні умови, а головне — через цензурні утиски, змушена була після виходу одного числа закритися.

Дослідники виявляють чимало документів, у тому числі офіційних, навіть таких, як ухвали Трудового конгресу України, з яких під час публікацій вилучалися «шкідливі» абзаци.