Розділ VII. КОНФЛІКТ РЕВОЛЮЦІЙ: пошук виходу

Загалом же процеси українізації армії, проблеми, що при цьому виникали, тенденції якісних змін в армії, швидкоплинна діалектика зміни ролі військової сили у політичному житті як у краплі води відбили досить складні події, що відбувалися в 1-му Українському корпусі.

Ще до жовтневого повстання російське командування, не вдоволене з того, що корпус розташувався поблизу Києва, намагаючись віддалити його від Центральної Ради, зажадало передислокації корпусу на фронт, на заміну 6-му армійському корпусу, який був визначений для українізації і перетворений на 2-й Український корпус. З огляду на спад дисципліни і розклад, що дедалі більше охоплювали й підлеглу йому частину, П. Скоропадський вважав таке переміщення навіть корисним. Та й Центральна Рада, схоже, перестала б нервувати від сусідства з небажаним генералом, про якого почали поширюватись чутки як про можливого кандидата в гетьмани.

В листопаді корпус, опинившися між Києвом і фронтом, завагався, куди прямувати далі: до Києва, де влада перейшла до Центральної Ради, чи на фронт — невідомо з ким і заради чого воювати. Генеральний Секретаріат, незважаючи на протести П. Скоропадського, вирішив роз'єднати корпус: Першу дивізію зі штабом корпусу відрядити на фронт, а Другу — до Києва. Проте Перша дивізія запротестувала й надовго «застрягла» на станції Деражня. Наприкінці листопада поширились чутки, що 2-й гвардійський корпус; який йшов за більшовиками, залишив фронт і прямує на Київ для здійснення там більшовицького перевороту.

Такі настрої у солдатів 2-го гвардійського корпусу справді існували, а Є. Бош, котра не раз провадила в ньому агітацію, мала там великий авторитет і знала про прагнення військових, пропонувала скористатися з ситуації і закликати корпус для охорони Всеукраїнського з'їзду Рад, який мав відбутися на початку грудня. Та в зв'язку з тим, що погляди Є. Бош, як було вже зазначено, не поділяла більшість Київського комітету більшовиків і ВРК, вона відмовилась від цих пропозицій. Ніякого наказу 2-й гвардійський корпус не одержав і не знав, яка перспектива чекає на нього найближчим часом. При цьому почали проявлятися характерні для всієї армії процеси розкладу, хуліганства, мародерства, самовільного залишення частин і спроби захоплення рухомого залізничного майна для від'їзду по домівках, передусім, звичайно, найпрямішим і найкоротшим шляхом — через Київ. Ніяких же планів захоплення влади в Києві не було. Навіть пізніше, коли в другій половині грудня В. Антонов-Овсієнко планував використати потенціал корпусу для очищення Донбасу від каледінців, він намічав перекидання військ у район бойових дій через Катеринослав, а не через Київ[999].

Реальні факти заперечують твердження ряду авторів, ніби більшовики намагались у кінці листопада — на початку грудня 1917 р. за допомогою 2-го гвардійського корпусу вчинити збройний переворот, який було зірвано зусиллями 1-го Українського корпусу[1000].

Єдине свідчення щодо переміщення 2-го гвардійського корпусу в ті дні подала газета «Нова Рада». 30 листопада 1917 р. під назвою «Похід більшовиків на Київ» вона без посилання на джерело інформації повідомила, нібито за наказом начальника штабу Верховного головнокомандуючого Росії М. Бонч-Бруєвича один з полків 2-го гвардійського корпусу має рухатись на Київ, що робиться без відома й дозволу Генерального секретарства військових справ. Останній надіслав М. Бонч-Бруєвичу протест із цього приводу, і генеральний секретар військових справ С. Петлюра розіслав у різні військові інстанції телеграму про заборону проїзду територією України будь-яких частин без дозволу Генерального секретарства військових справ чи його органів.

П. Скоропадський замість наказу їхати на фронт віддав розпорядження про облогу обома своїми дивізіями залізничної лінії Жмеринка — Козятин і Шепетівка — Козятин — Христинівка — Вапнярка, роззброїв ешелони 2-го гвардійського корпусу та деякі інші більшовизовані військові частини. Такі дії П. Скоропадського подаються як його власна ініціатива з метою захисту Центральної Ради[1001]. Висновок Д. Дорошенка, що «цим було урятовано Київ і всю Наддніпрянську Україну від розгрому збольшевиченими солдатськими бандами»[1002], гадається, є перебільшенням, позбавленим надійного фактологічного підгрунтя.

Однак звертає на себе увагу досить точний збіг у часі акцій, ужитих Українською Радою щодо більшовиків та організацій, що вже перебували під їхнім впливом у цілому ряді міст (Київ, Одеса, Миколаїв, Херсон, Вінниця, Проскурів, Стародуб, Житомир тощо) і в частинах усіх чотирьох армій (7-ї, 11-ї Особливої Південно-Західного фронту і 8-ї — Румунського фронту), дислокованих у межах України. З огляду на означене дії 1-го Українського корпусу схожі скоріше на скоординовані, ніж самочинні. Пізніші ж публікації, думається, несуть на собі відбиток політичного маневрування кінця 1917 р.

Водночас не може не викликати природного подиву і нічим не вмотивоване, бездумно-байдуже ставлення Центральної Ради до запитів корпусу П.Скоропадського. Замість того, щоб поповнити його добровольцями від вільних козаків, перетворити на ядро національної армії, Генеральне секретарство військових справ повністю ігнорувало прохання про надсилання теплого одягу, взуття, опалювальних приладів, навіть агітаторів, здатних протистояти пропаганді більшовиків[1003]. На завершення всього, самого П. Скоропадського та вищий командний склад корпусу в Києві сприймали з відвертою підозрою, мало не вороже. Начебто бажаючи якомога болючіше дошкулити опальному генералові, Головнокомандувачем усіма збройними силами України призначили людину, явно не компетентну для такої масштабної роботи, — Ю. Капкана.

П. Скоропадський вирішив стати вище особистих рахунків і образ, більше не конфліктувати, а заради встановлення нормальних відносин між українським політичним центром і ледве не єдиною надійною військовою силою, що на неї він міг спертися, залишив свою командну посаду. 29 грудня 1917 р. він подав у відставку, а його місце посів генерал Я. Гандзюк[1004].

На той час корпус являв собою ще досить численну військову силу. Штаб корпусу перебував у Білій Церкві, штаб 1-ї дивізії — у Бердичеві. 1-ша бригада 1-ї дивізії перебувала в Києві, 2-га — вздовж залізниці Фастів — Бердичів, 2-га дивізія розташувалася вздовж лінії Вінниця — Гнівань.

Але боєздатність і дисципліна в корпусі почали падати з катастрофічною швидкістю. Вояки домоглися, щоб загальна демобілізація, початок якої у старій російській армії оголосив Раднарком, була поширена й на 1-й Український корпус. Буквально за кілька днів корпус припинив своє існування як організоване ціле. Лише невеличкі його рештки переховались під час перемоги радянських військ і після приходу німців знову прилучилися до українського війська.

Притаманне 1-му Українському корпусу віддзеркалило не лише те, що багато в чому було характерним для попереднього етапу національно-військових спроб, але й для наступного, практично для всього грудня 1917 р. і січня 1918 р. Тут у найкарколомніших комбінаціях сплелись суперечливі, навіть полярні тенденції: намагання й далі створювати військові одиниці як оплот державності на національній основі й нестримний їх розклад.

Центральна Рада об'єднала Південно-Західний і Румунський фронти в один і 23 листопада 1917 р. оголосила його Українським, призначивши Головнокомандувачем генерала-реакціонера Д. Щербачова[1005]. Був українізований штаб Одеської військової округи, а командувачем призначено генерала Єлчанінова-старшого. 18 грудня штаб Київської військової округи очолив М. Шинкар[1006].

Заінтересованість у якомога міцніших збройних силах виявляли і представники Антанти. На початку грудня до Києва зі Ставки переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії. Генеральне секретарство військових справ улаштувало їм підкреслено урочистий прийом. А представники союзних держав почали виказувати особливу симпатію до українського руху, обіцяючи надання різноманітної допомоги.

Різка зміна позиції країн Антанти (до цього вони негативно і навіть вороже ставились до ідеї української державності, вважаючи, що будь-яка її форма зашкодить єдності Східного фронту і завдасть їм зайвого клопоту) пояснювалась дуже просто. Розуміючи, що заінтересованість радянської Росії і країн Четверного союзу в припиненні непосильної для обох сторін війни рано чи пізно призведе до сепаратного миру, країни Антанти згодні були зміцнювати державність УНР, аби тільки вона утримала бодай частину колишнього фронту, відтягуючи на себе австро-німецькі дивізії.

Та ці сподівання виявились марними, хоч Генеральний секретар військових справ С. Петлюра й обіцяв на зустрічі з союзниками 13 грудня 1017 р. виставити на фронт півмільйонну армію. Можливо, С. Петлюра й свідомо вводив в оману дипломатів, а можливо, й сам не міг точно сказати, якими реальними силами диспонував його уряд. І не тільки тому, що ситуація змінювалась буквально щодня, а й тому, що й на сьогодні, після численних зіставлень різних даних, документів фахівці мають досить наближені, суперечливі уявлення про кількісні характеристики українських збройних сил в кінці листопада — на початку грудня 1917 р.

Якщо не брати до уваги тих, хто вважає військом Української Ради всіх солдатів-українців, представлених на військових з'їздах, або ті частини, які ухвалювали резолюції відданості українській справі, цифри тут коливаються від 70 тис. до близько 400 тис: 180 тис. солдатів і офіцерів на Південно-Західному і Румунському фронтах, 150 тис. — у тилових гарнізонах і 60 тис. вільних козаків[1007].

Очевидно, ближчою до істини є цифра 400 тис. Нею оперував під час подій (а не пізніше — у спогадах) С. Петлюра. Можна допустити, що таким або близьким до нього було й уявлення про збройні сили Ради деяких партійних працівників у Петрограді, якщо вони вважали (нехай навіть без жодних підстав), що Центральна Рада здатна виставити лише проти Каледіна стотисячне військо. Повертаючись з відпустки з Єлисаветграда, член ЦК РСДРП(б) Г. Зінов'єв{14} узяв участь у нараді працівників Київської партійної організації — делегатів обласного (крайового) з'їзду РСДРП(б). Виступаючи з питання про ставлення до Центральної Ради, Г. Зінов'єв заявив: «Нам становище на Півдні Росії уявлялось зовсім в іншому вигляді. Я повинен сказати, що ми були дуже щирі, коли на заводах Петрограда виступали із заявами такого змісту: нехай насмілиться Каледін виступити — Центральна рада, ця революційна влада українських робітників і селян, вишле проти нього 100 000 армію»[1008].

У будь-якому випадку в листопаді—грудні 1917 р. Центральна Рада мала досить численні збройні сили, що помітно (принаймні у 10–12 разів) переважали військовий потенціал прибічників радянської влади[1009].