Розділ VII. КОНФЛІКТ РЕВОЛЮЦІЙ: пошук виходу

Україна у революційну добу. Рік 1917

Спираючись на домінантні настрої в різних верствах народу, більшовики України були одностайні у своїх передбаченнях платформи з’їзду рад, боротьбу за скликання якого вони вели: «Ми не сумніваємось, — відзначалось у одній з публікацій херсонських більшовиків, — що українська трудова демократія не відступить від принципів Всеросійської демократії, яка переможно прямує в боротьбі проти всіх ворогів робітничої, селянської і солдатської революції. Український з'їзд Рад проголосить ті ж лозунги, чим живе російська революція — і буде сильною опорою Радянському Уряду в справі проведення його декретів про мир, землю, робітничий контроль над виробництвом, страхування від безробіття та ін.”[948].

Звісно, подібні тенденції прагнула загасити Центральна Рада, Генеральний Секретаріат. Вони були переконані, що політика більшовиків суперечила природному розвитку революційних процесів в Україні. Так, П. Христюк уважав, що «не було ніякої потреби так спішити з передачею влади на Україні до рук рад робітничих і салдатських депутатів по московському зразку ще й через те, що Українська Центральна Рада все ще, хоч і не так швидко, як того хотілось московським большевикам (іменно московським, бо української комуністичної чи соц. — дем. большевицької партії в той час ще не було, про що ми вже згадували в свій час), йшла вперед, все більш революціонізувалась, а не стояла на місці, що давало надію на те, що бажаної зміни її політики, а, в разі потреби, також і її складу, можна буде досягти шляхом внутрішнього натиску лівіших елементів української революційної демократії. З цих причин агітація проти Центральної Ради тільки шкодила, а не допомагала розвиткові критичного відношення до політики Центральної Ради в рядах самої української демократії»[949].

Тут П. Христюк вдається до специфічного прийому, змушуючи читачів шукати думки між рядками написаного. Адже при уважному прочитанні міркувань автора стає зрозумілим, що він прагне не тільки покласти відповідальність на одну з сторін конфлікту (більшовиків), але також, вкотре вже, підкреслити, що завадити крайньому загостренню ситуації багато можливостей (і при тому можливостей реальних, таких, що диктувались логікою революції, відданості інтересам трудящих) мала й українська демократія.

Правомірність зробленого висновку П. Христюк пропонує перевірити наведеними документами третьої сесії Всеукраїнської Ради селянських депутатів (16–23 листопада 1917 р.), яка рішуче підтримала Центральну Раду і заявила, що питання про її перевибори «належить до вирішення не російських большевиків, а українського трудового люду»[950].

Водночас П. Христюк вважав, що й РСДРП(б) з більшим розумінням, толерантністю, витримкою, нарешті тактом могла й повинна була ставитись до специфіки розвитку Української революції. В такому разі також можна було б уникнути небажаних ускладнень і конфлікту. Замість планів усунення Центральної Ради, вважає член керівництва УПСР, більшовикам треба було йти «шляхом утворення на Україні сильної української комуністичної партії, з залученням в її ряди відповідних елементів української революційної демократії. Така тактика не розпалювала б національних пристрастів і перенесла б центр ваги цілком природно в площину не національної, а соціяльно-економичної клясової боротьби»[951].

Однак, з погляду П. Христюка, більшовики України вважали за краще залишатись «відділом московської партії». Вони не бажали розуміти особливостей розвитку революції в Україні і хотіли зробити тут все на зразок Московщини. Таке нехтування специфікою Української революції автор кваліфікував як «огидне, обурююче і неприємлеме через те, що воно поперед усього було направлене проти самого факту існування української революційної демократії як такої, самостійної, незалежної від московської»[952].

Слід зауважити, що останні твердження поважного історика є не в усьому справедливими, точніше вони дещо спрощено пояснюють тогочасну позицію більшовиків України, їхні погляди на власне місце у суспільних процесах зі створенням такого державно-політичного організму, як УНР.

Фактом залишається те, що з розвитком подій, з набуттям масами політичного досвіду авторитет більшовиків, їхній вплив на маси зростав. На кінець 1917 р. чисельність їхніх партійних організацій в Україні збільшилась майже на 20 тис. у порівнянні з жовтнем й у цілому перевищила 70 тис. членів. Дедалі відчутнішою ставала потреба об'єднання й згуртування партійних сил у всеукраїнському масштабі. Зумовлювалось це як розрахунками на посилення своїх позицій, необхідністю забезпечення ефективнішого керівництва революційним рухом, зміцненням зв'язків робітників і селян України з революційними силами всієї країни, так і важливістю врахування специфіки партійної роботи, зокрема наявністю у політичних противників більшовиків України загальноукраїнських об'єднань і центрів. Гостріше за інших відчували цю потребу більшовики Києва, що діяли в самому епіцентрі життя українських партій. 8 листопада 1917 р. обласний комітет РСДРП(б) Південно-Західного краю повідомив про своє рішення скликати з'їзд більшовицьких організацій і більшовицьких фракцій рад робітничих, солдатських і селянських депутатів з усієї України і військових організацій Південно-Західного і Румунського фронтів «для розгляду питання про об'єднання цих організацій, про владу крайову і на місцях»[953]. Наступного дня в газеті «Пролетарская мысль» була надрукована редакційна стаття «Социал-демократия на Украине». Мотивуючи пропозицію про створення крайової організації РСДРП(б), обласний комітет партії вказував на завдання організаційного і політичного згуртування всіх більшовицьких організацій України для мобілізації революційних сил на боротьбу проти української контрреволюції. При цьому в статті підкреслювалось, що йдеться не про утворення окремої партії, а лише про об'єднання існуючих у цих районах організацій у великий загін єдиної РСДРП(б)[954].

11 листопада 1917 р. обласний комітет більшовиків Південно-Західного краю надіслав до ЦК РСДРП(б) спеціального листа, в якому повідомляв: «Постійні перепони в нашій роботі у вигляді шовінізму та розбещуючого впливу українських соціалістичних партій і Центральної ради, що породжують розлад серед пролетаріату України та нацьковують одну частину його на іншу, примушують нас серйозно задуматись про створення соціал-демократії України на противагу Українській СДРП. У зв'язку з цим і цілим рядом інших питань (про владу в краї та ін.) нами передбачається скликання крайового партійного з'їзду. Просимо ваших санкцій і директив у зв'язку зі з'їздом, що готується»[955].

12 листопада до ЦК РСДРП(б) і обласного комітету Південно-Західного краю з пропозицією «скликати з'їзд усіх організацій партії Української республіки для вироблення спільної тактики» звернувся Полтавський комітет РСДРП(б). Ініціатори з'їзду намагалися залучити до його організації Донецько-Криворізький обласний комітет партії. 17 листопада 1917 р. у розмові по прямому проводу з членом ЦК РСДРП(б) Й. Сталіним член Київського обласного комітету більшовиків С. Бакинський{12} поінформував його про підготовку «з'їзду партії нашої області спільно з Харківською областю».

Однак статутної норми оформлення партійної організації РСДРП(б) у рамках створюваної національної республіки тоді ще не існувало. Ані члени обласного комітету Південно-Західного краю, ані члени Київського комітету — найбільшої організації цієї області — чітко не уявляли організаційних принципів і форм об'єднання більшовицьких організацій України. У частини з них виникла логічна ідея створення відокремленої від РСДРП(б) партії більшовиків України.

ЦК РСДРП(б) також не відразу виробив остаточне рішення у цьому складному питанні. Одержавши листа від обласного комітету РСДРП(б) Південно-Західного краю із запитом про рекомендації щодо об'єднання більшовиків у загальноукраїнському масштабі, секретар ЦК РСДРП(б) Я. Свердлов 24 або 25 листопада зробив на документі напис: «Відповідь надіслана з посильним. Створення окремої партії української, як би вона не називалась, яку б програму не ухвалила, вважаємо небажаним. Пропонуємо тому не вести роботи у цьому напрямку. Інша справа — скликання крайового з'їзду або конференції, які ми б розглядали як звичайний обласний з'їзд нашої партії»[956].

Ще до одержання цієї відповіді Південно-Західний обласний комітет більшовиків знову обговорив питання про скликання крайового партійного з'їзду і відрядив до ЦК РСДРП(б) свого представника С. Бакинського для отримання інформації і всебічного з'ясування питання. 27–29 листопада 1917 р. він двічі зустрічався з В. Леніним. 29 листопада питання про об'єднання більшовиків України розглядалося на засіданні ЦК РСДРП(б). До протоколу було занесено: «Українські соціал-демократи просять дозволу іменуватися соціал-демократичною робітничою партією України в зв'язку з тим, що Российская СДРП українською означає — "русская"». ЦК не ухвалив з цього приводу жодного рішення й передав його до бюро ЦК (В. Ленін, Й. Сталін, Я. Свердлов, Л. Троцький)[957].

Остаточно підхід ЦК РСДРП(б) щодо розв'язання питання про створення загальноукраїнської партійної організації визначився тільки у середині грудня 1917 р., коли стало відомо про те, що І Всеукраїнський з'їзд Рад проголосив Україну радянською соціалістичною республікою. Хоча тексту самого рішення не виявлено, про позицію ЦК у цьому важливому питанні можна судити за листами Секретаріату ЦК РСДРП(б) Полтавському комітету й Сарненській групі більшовиків (Волинська губернія), які були надіслані відповідно 18 і 26 грудня 1917 р. При цьому ЦК враховував не тільки прохання більшовиків України, але й «загальні міркування»[958]. До останніх, очевидно, належить і проголошення Української радянської республіки, встановлення постійного зв'язку між ЦВК Рад України і Радою Народних Комісарів.

У листі Полтавському комітету РСДРП(б) Секретаріат ЦК повідомляв: «У даний час питання розв'язане таким чином: «Україна, як самостійна одиниця, може мати свою самостійну соціал-демократичну організацію, а тому може йменувати себе соціал-демократична робітнича партія України; але так як вони не бажають виділятись з загальної партії, то існують на тих же правах, як самостійний район»[959].

Однак іще до остаточного рішення ЦК РСДРП(б) більшовики України провели 3–5 грудня 1917 р. в Києві свій обласний (крайовий) з'їзд. У його роботі взяло участь 47 делегатів з вирішальним голосом від 24 партійних організацій і 7 делегатів з дорадчим голосом від 6 організацій. Вони представляли партійні організації 7 губерній України, а також Південно-Західного фронту. Водночас на з'їзді були відсутні представники організацій РСДРП(б) Харкова, Миколаєва, Херсона, Одеси, керівництво яких, очевидно, не виступало за створення всеукраїнського партійного об'єднання. Донецько-Криворізький обласний комітет РСДРП(б) відмовився від участі в з'їзді й скликав власну партійну конференцію.

Незважаючи на те, що з'їзд формально не мав мандата від усіх більшовицьких організацій України, його рішення сприяли консолідації ліворадикальних сил. Під час розгляду питання про створення крайового органу й роботу в краї були відхилені пропозиції про необхідність федеративної перебудови РСДРП(б) й вступу до неї більшовиків України на правах окремої партії. Цю точку зору обстоювали В. Шахрай, І. Кулик, Г. Лапчинський, В. Затонський. Було також засуджено випуск представниками Київського комітету листівки «Соціал-демократія України (більшовики-українці)», що викликала появу кількох невеликих груп «українських більшовиків»[960].

Крайовий з'їзд ухвалив створити в Україні єдину партійну організацію як складову і невід'ємну частину більшовицької партії, назвавши її «РСДРП(б). Соціал-демократія України». До Всеукраїнського партійного центру (крайового комітету), який назвали «Головний комітет Соціал-демократії України», були обрані 9 членів і 4 кандидати: О. Александров, Є. Бош, О. Горвіц, О. Гриневич, В. Затонський, І. Кулик, Я. Гамарник, В. Люксембург, Л. Пятаков та ін. Однак цей орган фактично не став всеукраїнським партійним центром, що пояснювалось як відсутністю підтримки його з боку керівництва ряду великих організацій (передусім Донкривбасу), так і недостатньою послідовністю комітету у здійсненні власних рішень.

Отже, у питанні «самовизначення» більшовиків України, виробленні їхньої позиції, пошуках лінії відносин, з одного боку — з ЦК РСДРП(б), а з іншого — з українськими соціалістичними партіями, Центральною Радою далеко не все було просто. А рішення приймались під впливом багатьох чинників. Особливу роль тут відігравала позиція ЦК РСДРП(б), який, виходячи з інтернаціоналістських мотивів (чи прикриваючись ними), рішуче протидіяв оформленню більшовиків України у крайову, по суті — автономну організацію. Останнє могло стати небажаним прецедентом, початком перетворення єдиної, централізованої партії на федерацію крайових більшовицьких організацій, неминуче призвело б до ослаблення боєздатності виплеканого В. Леніним, його соратниками мобільного, дисциплінованого, жорстко керованого, політично сильного (звісно, відносно інших політичних сил Росії) соціального організму.

Вищевикладене зовсім не має на меті чи то приглушити, чи, тим більше, спростувати характеристики, що їх дав П. Христюк більшовикам України в подіях кінця 1917 р. Навпаки, воно додатково підтверджує думку одного з лідерів Української революції, що об'єктивно існувало чимало можливостей для того, щоб наявні в листопаді— грудні 1917 р. суперечності не довести до вибуху. Вина ж за невикористані шанси мирного врегулювання конфлікту лягає (можливо, й непропорційно) на обидві сторони.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Україна у революційну добу. Рік 1917» автора Солдатенко В.Ф. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ VII. КОНФЛІКТ РЕВОЛЮЦІЙ: пошук виходу“ на сторінці 5. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи