Розділ VII. КОНФЛІКТ РЕВОЛЮЦІЙ: пошук виходу

Великий інтерес викликає аргументація з приводу порушеного питання, яка міститься у другому томі «Заміток і матеріалів до історії української революції» П. Христюка. Автор наводить досить великі за обсягом документи третьої сесії Всеукраїнської Ради селянських депутатів (18–23 листопада 1917 р.) і Третього з'їзду Української партії соціалістів-революціонерів (21–24 листопада 1917 р.).

Серед інших важливих моментів П. Христюк виділяє постанову селянської Ради у справі впорядкування життя в Україні взагалі і, окремо, у справі утворення життєспроможних адміністративних апаратів на місцях: «1) Звернутись до Центральної Ради, аби Генеральним Секретаріятом було негайно видано інструкцію про утворення місцевої влади в таких формах: а) вища влада в губернії належить губерніяльним комітетам, які складаються з представників — по одному — від губерніяльної Народньої Ради, міської Думи, Земельного Комітету, рад робітничих та салдатських депутатів, 4 представників від рад селянських депутатів і одного від губерніяльного комісара; в повітах — повітовим комітетам, сконструйованим на таких же підставах, що й губернські; в межах волости влада має належати волосним народнім радам (земствам); б) Вищезазначені органи є виконавчими органами Генерального Секретаріяту; всі ж инші організації не мають прав робити розпорядження в справах управління. 2) Вибори комісарів повинні належати радам селянських депутатів з участю представників рад робітничих і салдатських депутатів»[1028].

Отже, на думку Всеукраїнської Ради селянських депутатів, органи влади на місцях мали бути побудовані хоч і не цілком за класовим принципом, а все ж із великою подібністю до нього. Реалізація такого підходу (чого так і не сталося) не загострювала б відносин з радянською владою, а, навпаки, згладжувала суперечності.

Акумулюючи настрої мас, з'їзд УПСР змушений був констатувати, що платформа Української революції зазнала небезпечних трансформацій. У зв'язку з цим у резолюції про діяльність Центральної Ради й есерівської фракції в ній вказувалось: «Визнаючи потрібним висунути на перший плян питання соціальних реформ і звертаючи увагу на те, що національна сторона революції на певному ступні свого розвитку починає загрожувати дальшому успішному розвою клясової соціяльно-економичної боротьби тим, що, ставлячись на грунт тільки закріплення і задоволення остаточних здобутків національного руху, диктує органам революційної влади на Україні політику соціяльного консерватизму, З'їзд находить потрібним вказати Центральній Раді, що коли вона стане на такий шлях, то загубить під собою опору трудової кляси народу — кляси селян і робітників на Україні, а, загубивши свій вплив і цю опору, може викликати у відповідний момент неминучу реакцію в масах, яка стане грізною і для національних здобутків революції»[1029].

Не випадково на з'їзді УПСР дебатувалося питання про форму влади в Україні, а у зв'язку з цим і про перевибори Центральної Ради. Очевидно, в даному разі доцільно навести повний текст ухваленої резолюції — настільки вона принципова й красномовна.

«1. З огляду на те, що незабаром зберуться Установчі Збори України, яким Центральна Рада передасть всю повноту влади, З'їзд Української Партії Соціялістів-Революціонерів не вважає потрібним переобирати Центральної Ради; одначе, з огляду на необхідність створення суто-клясової організації для дальшого пляномірного розвитку клясової боротьби на Україні, З'їзд доручає фракції УПСР в Центральній Раді домагатися, щоб Центральна Рада взяла негайно на себе почин утворення всеукраїнського клясового органу трудової демократії.

2. Для того, щоб Центральна Рада мала найрішучішу піддержку провідних органів революційної демократії, вона повинна подбати про негайне створення всеукраїнських об'єднуючих територіальних центрів — рад робітничих, селянських та військових депутатів, які забезпечать центральному клясовому органові точний і безпосередній зв'язок з організаціями революційної демократії на місцях. Для цього Центральна Рада повинна, між иншим, негайно перевести в життя територіальне роспреділення війська, шляхом евакуації чужого війська з України — виведення укомплектованих з неукраїнців військових частин і замінення їх по всіх гарнізонах України територіяльним українським військом.

3. В зв'язку з цим доручається партійним організаціям на місцях поставити на чергу дня перевибори місцевих рад салдатських депутатів і скликання всеукраїнської ради військових депутатів. При тому всі українські вояки на фронті мусять бути виділені в окремі части.

4. Визначаючи, що теперішні ради робітничих депутатів на місцях дуже часто не одповідають настроєві робітничих мас на Україні, доручається партійним організаціям УПСР подбати, щоб перевибрати ті Ради якнайшвидше і зараз же по перевибранню місцевих рад скликати всеукраїнський з'їзд рад робітничих депутатів.

5. З вище зазначених вже причин З'їзд доручає своїм фракціям у всіх радах селянських депутатів домагатися переобрання їх на місцях і обновлення через їх з'їзду Всеукраїнської Ради Селянських Депутатів.

6. Всі ці три всеукраїнські ради утворять згаданий центральний всеукраїнський клясовий орган.

Крім того, в цей орган повинні влитись депутати від територіяльних українських з'їздів тих трудових верств, які не представлені в задовольняючій мірі в вищезазначених радах, як залізнодорожники, почтовики і телеграфісти, шосейники та робітники торговельних пароплавів, а також представники всіх соціялістичних партій на Україні, які стоять на клясовій точці погляду.

В тому разі, коли до створення цього органу не буде ще переведено демобілізації, в склад його повинні увійти також представники від українських частин фронту і фльоти, при чому українці-моряки з Балтійського фльоту повинні бути переведені в Чорноморський.

Тільки такий клясовий орган може існувати як постійна установа, організована з низу до верху, на яку буде спиратися центральна влада і реалізувати через неї свою політику.

Тільки в такій організації можуть найти піддержку Українські Установчі Збори і перевести свою велетенську роботу без особливих катастроф»[1030].

Впадає в око своєрідний дуалізм у підході українських есерів до питання про форму влади: передбачалось одночасне існування в УНР двох верховних законодавчих органів: позакласового — парламенту (спочатку Центральна Рада, а згодом — Українські Установчі збори) та класового — Всеукраїнська Рада селянських, робітничих і солдатських депутатів.

П. Христюк дуже високо оцінює наведену резолюцію найвпливовішої на той час політичної партії в Україні і приходить до такого загального висновку: «Коли пригадаємо тут постанови Першого Всеукраїнського Селянського З'їзду і третьої сесії Всеукраїнської Ради Селянських Депутатів про організацію влади на місцях, то можемо сказати, що українська демократія мала майже викінчену схему організації влади на Україні з самого верху до низу. Ця схема не була у когось запозичена. Це не було сліпе наслідування ані західньо-європейських зразків парляментарної демократії, ані московсько-лєнінської радянської форми влади. Це була своєрідна, що виросла органично з розвитку революції на Україні, форма будови влади. Суть її полягала в одночасному існуванні органів двох родів: так званих демократичних, обраних на підставі п'ятичленої виборчої формули, і цілком клясових, так би мовити, радянських, при чому виразно віддавалась фактична перевага органам клясовим — радам робітничих, салдатських і селянських депутатів, як на місцях, так і в центрі»[1031].

Такий, по суті, перехідний, варіант державної організації, розрахований на її обов'язкову подальшу еволюцію, міг би, звичайно, зняти напругу, що виникла між більшовиками і лідерами Української революції. П. Христюк зазначає: «Цій схемі організації влади не можна відмовити в раціональності, особливо для того часу, на який вона розраховувалась. Будучи переведена в життя, вона, безумовно, не стала б на перешкоді нормальному розвиткові клясової боротьби на Україні. З часом Установчі Збори, а також обрані на підставі п'ятичленної виборчої формули органи місцевого самоврядування, могли б бути з успіхом усунені цілком, коли б того вимагала клясова боротьба, і, таким чином, вся влада на Україні перейшла б до рад робітничих, селянських і військових депутатів. Не виключена була також і можливість довшого існування цієї «дуалістичної системи». У всякім разі, кажемо ще раз, в ній не ховалось нічого загрожуючого розвиткові революції, і московські большевики несуть велику відповідальність перед працюючими масами за те, що нетактовно і брутально — силою московської зброї — зруйнували всі ці пляни, порушили нормальний розвиток клясової боротьби на Україні і, бажаючи силою зброї включити українську революцію у відповідну фазу російської революції, насадити форми влади на Україні точнісінько по своїх московських зразках, викликали війну між Совітською Московщиною і демократичною, революційною Україною»[1032].

З наведеними міркуваннями досить серйозного аналітика можна було б погодитись, якби не одна, але дуже вагома деталь: до реалізації означеної схеми на практиці так і не дійшло. Більшовики ж організовували маси на боротьбу не з паперовими, кабінетними планами, хоч би якими привабливими вони були, а з тією конкретною політикою й організаціями, що їм протистояли. Саме тому вони й домагались усунення з політичної арени Центральної Ради і передання влади в Україні органу, який обрав би Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Переконавшись, що Всеукраїнський з'їзд рад, усупереч протидії Центральної Ради, все одно буде скликано, лідери УНР у двадцятих числах листопада змінили тактику. Вони публічно почали доводити, що з'їзд, скликаний за нормами представництва оргкомітету, який створила обласна рада робітничих і солдатських депутатів, не відбиватиме настроїв українського народу, не стане його справжнім волевиявленням. Тому Центральна Рада вважала себе зобов'язаною взяти участь в організації форуму і вплинути на процес формування його складу. Без відома оргкомітету ЦК Селянської спілки закликав селян, надіслати якомога більше представників для участі в з'їзді. До столиці прибули понад 2 тис. таких посланців від ближчих до Києва повітів, які без великих зусиль захопили приміщення мандатної комісії та виписали всім своїм прихильникам мандати делегатів з'їзду, розчинивши у власній масі тих, хто прибув до Києва з ініціативи оргкомітету.