Розділ VII. КОНФЛІКТ РЕВОЛЮЦІЙ: пошук виходу

На сторінках своїх «Заміток і матеріалів» активний учасник відтворюваних подій не втримався й від прогнозу щодо еволюції Української революції у бік соціалістичної, якби більшовицька позиція виявилась поміркованішою й зваженішою. «Хоч Центральна Рада і стояла на позиції «міжклясового миру», та ця позиція була не вічна, — говориться в книзі. — Під впливом української революційної демократії вона мусіла бути порушена, і коли б Центральна Рада з якоїсь причини не зробила цього вчасно, вона була б або переобрана, або й цілком скинута власними силами української демократії, без ведмежої допомоги московського червоного війська на чолі з жандармом-реакціонером Муравйовим. Розвиток клясової свідомості українського робітництва та селянства, еволюція, яку переживали українські соціялістичні партії — соціяль-демократи і соціялісти-революціонери, а також сусідство радянської Московщини (дружньо настроєної) були б запорукою саме такого, а не инакшого, дальшого розвитку подій на Україні.

Та, на жаль, з цим не захотіли числитись ні місцеві московські большевики, ні Рада Народніх Комісарів в Петрограді. Місцеві большевики, після вказівок з Московщини, всіх сил докладали, щоб усунути Центральну Раду так чи инакше. Поруч з завзятою агітацією проти Центральної Ради вони намагались кілька разів скинути її оружною силою, підбурюючи до повстання київську й инші військові залоги»[961].

Отже, врешті-решт П. Христюк схильний визнавати за більшовиками більшу провину у виникненні конфлікту та його поглибленні, ніж за Центральною Радою.

Однією з похідних, але і немаловажних причин непорозумінь і суперечностей П. Христюк вважав невизнання Центральною Радою Ради Народних Комісарів за центральний російський «совітський» уряд та вагання із формальним визнанням РНК за уряд Московщини (при фактичному визнанні) і, навпаки — невизнання Радою Народних Комісарів Української Народної Республіки і Центральної Ради. Обопільне «визнання — невизнання» тяглося формально до оголошення Радою Народних Комісарів ультиматуму Центральній Раді. За цей час уже стались серйозні конфлікти між Центральною Радою і Радою Народних Комісарів, а між військовими частинами траплялись і збройні сутички[962].

Все вищевикладене, як гадається, дає достатньо підстав для того, щоб дійти загального висновку: причини колізій, що нарешті вилились у воєнний вибух, були надто складними, суперечливими, надзвичайно карколомно перепліталися, й щоб їх глибше зрозуміти, слід уникати примітивізацій і невиправданих схематизацій. Так само варто підходити й до дослідження сутності конфліктної ситуації, її розвитку і розв'язки. На цьому доводиться наголошувати, оскільки в попередні часи основною вадою досліджень залишались однобічні погляди на проблему, брак спроб її інтегрального аналізу.

У працях перших істориків Української революції накреслювались три основних зрізи вивчення питання:

1) розвиток конфлікту між РНК і Центральною Радою; 2) війна між УНР і Радянською Росією (знаряддями останньої були місцеві більшовики і ради робітничих, солдатських і селянських депутатів України) — як стрижнева основа ситуації і 3) внутрішній розкол, розлам в українському суспільстві, що не дав змоги відстояти завоювання національної революції.

В радянській історіографії наголос робився на двох моментах: конфлікті між силами національної революції («буржуазно-націоналістичної контрреволюції») і силами соціальної, соціалістичної революції, в ході якого з боку Радянської Росії було надано інтернаціональну допомогу класовим співбратам в Україні в установленні влади рад[963]; і протистоянні Центральної Ради й РНК як уособлень капіталістичного, антинародного ладу й соціалістичної, справді народної влади.

В останні роки відбулися помітні зрушення й очевидний відхід від обох зазначених позицій.

Йдучи за діаспорними авторами, що сповідували найнепримиренніші антиросійські й антисоціалістичні погляди[964], вітчизняні дослідники (значною мірою публіцисти-популяризатори) почали зводити багатоаспектність і багатобарвність подій в Україні наприкінці осені — на початку зими 1917 р. до формули «українсько-більшовицької війни».

Не вводячи до наукового обігу нових фактів, документів, а використовуючи лише давно відомі[965], та, проте, змінюючи при тому оцінки й висновки на діаметрально-протилежні, О. Романчук доводить, що більшовицько-українську війну розпочав ленінський Раднарком, і визначає точну дату її початку — оголошення «Маніфесту до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради»[966].

«Перша українсько-більшовицька війна» — таку назву має книга Я. Тинченка[967]. Аналогічними термінами користується для визначення сутності конфлікту і його перебігу й В. Верстюк[968].

Гадається, однак, що сам термін є далеко не бездоганним. Не може не впадати у вічі, передусім, що в одному понятті об'єднуються, чи, навпаки, протиставляються різні за сутністю, різнопорядкові сили, які брали участь у конфлікті. З одного боку, їм дається національна характеристика — «українські», з іншого — партійна — «більшовицькі». Однак із цим ще можна було б якось погодитись, зважаючи, зокрема, на відносність, неабсолютність символів (слів), якими користується гуманітарна наука при підведенні суспільних процесів під лапідарні формули. Проте автори згаданих публікацій намагаються довести, що поняття, яке вживається, точно відбиває, «схоплює» сутність відтворюваної історичної колізії: з одного боку — це українці, нація, що уособлювалась Центральною Радою, з іншого — більшовики, уособлювані Радою Народних Комісарів, — неукраїнці. Отже, неукраїнці, великороси («руські»), великодержавники розв'язали збройну агресію проти суверенної волі нації, проти підтриманої нею державності (УНР). Місцевим більшовикам у подіях відводиться роль «троянського коня», «п'ятої колони».

До певної міри подібні міркування не позбавлені своєї логіки, але навряд чи сприйнятні в цілому, оскільки, вільно чи мимовільно, не враховують низки надзвичайно важливих моментів, здатних внести істотні корективи у розуміння суті історичного моменту. Йдеться передусім про те, що історично суспільство України склалося як полінаціональне. Майже З0 % неукраїнців — це той чинник, скидати який з рахунку ніяк не варто. І якщо їхні (точніше, їхньої переважної частини) настрої, позиції, прагнення розходились з лінією Центральної Ради, концентрувалися в певній партійній політиці, то це доцільно сприймати як зумовлений історичними обставинами факт, а не відмовляти їм у праві (бодай заднім числом), як жителям краю, брати участь у вирішенні долі їхньої ж Батьківщини (зайшлі в 1917 р. елементи, звісно, також були, але їх відсоток виявився дуже незначним, хоча лише цим показником, звичайно, не можна вимірювати їхнього політичного, надто ж військового, впливу на перебіг подій). Та й скільки-небудь чіткого національного вододілу в умовах революційного виру з переплетенням у ньому соціальних і національних тенденцій не було (і бути не могло).

Так, першими після III Універсалу вдарили на сполох польські земельні магнати Правобережжя. Їх шокували декларовані просоціалістичні плани аграрних перетворень Центральної Ради. Однак після відповідних «роз'яснень», особливо ж після збройної допомоги, що її поквапилась надати Центральна Рада власникам в обороні маєтностей, поляки опинились в одному таборі з нею. Звісно, водночас вони ніяк не могли складати єдиного фронту з українською сільською біднотою.

Можна скільки завгодно жалкувати з приводу низької національної свідомості соціальних низів узагалі, але фактом залишається й те, що, крім української сільської бідноти, не поспішали підтримувати провід УНР й українські робітники і навіть українські вояки — до того політично найактивніша, досить численна і потенційно могутня матеріальна сила, яка, в разі відповідної організації, навряд чи мала б серйозні противаги для реалізації своєї волі.

Отже, щоб збагнути смисл складних, суперечливих подій, що відбувались в Україні в листопаді—грудні 1917 р. — січні 1918 р., варто брати до уваги, по можливості, всі елементи, всі напрямки, всі зрізи суспільного процесу, неупереджено аналізуючи їхню взаємодію, динаміку. В цьому контексті принципово важливого значення набуває постановка питання про громадянську війну в Україні, особливо про її початок.

У працях перших десятиліть після Української революції таке питання не порушувалось, хоча сам термін «громадянська війна» (за термінологією авторів 20-х років «горожанська війна») використовувався досить широко для позначення ситуацій, коли українці опинялись по різні боки ліній фронтів, нещадно знищуючи один одного.

В сучасній історіографії, як уже вказувалось, акценти в оцінках воєнних подій зміщуються в бік аналізу зовнішнього чинника — агресії Радянської Росії проти Української Народної Республіки, брутального втручання чужорідного чинника у природний розвиток Української революції. Загальна картина практично цим і вичерпується. Інші ж моменти, серед них і громадянська війна, якщо й згадуються, то лише як похідні від головних, другорядні.

Здійснена автором даної книги спроба розв'язати питання про співвідношення революції та громадянської війни в Україні як на логічно-теоретичному рівні, так і через фактологічний аналіз[969], дозволяє дійти наступних висновків.