Розділ «IV. ЗЛЕТИ І ПАДІННЯ ВИЗВОЛЬНОЇ ХВИЛІ ВЛІТКУ 1917 Р»

Уже перші дні червня 1917 р. давали усі підстави думати й говорити, що Україна виступила в дуже жарке політичне літо. Невідворотність чогось надзвичайно важливого, відповідального, воістину доленосного вгадувалась, відчувалась майже всіма і практично на кожному кроці.

Незважаючи на заборону Керенського, 5 червня у Києві, в атмосфері крайнього нервового збудження, безперервних демонстрацій почав роботу II Всеукраїнський військовий з'їзд, на який прибуло 2 308 делегатів, які представляли понад 1,6 млн. солдатів. У багатьох виступах його учасників лунали заклики до повного розриву з Тимчасовим урядом, припинення будь-яких переговорів із ним. Центральній Раді не вдалося схилити з'їзд до поміркованої позиції. У схваленій резолюції з'їзд зажадав відміни рішень Тимчасового уряду і негайного визнання вимог, сформульованих Радою: «З'їзд пропонує Українській Центральній раді з цього приводу до уряду більше не звертатися і негайно приступити до фактичного втілення в життя основ автономного ладу»[365].

Що ж до власне військових питань, то з'їзд, засудивши позицію командних ешелонів російської армії у справі її українізації, поставив перед ними вимогу затвердити Український Генеральний військовий комітет (його склад було поповнено десятьма особами) як «українську військову інституцію», заявив про обов'язковість рішень останнього для українських військових формувань. Комітетові доручалось також розробити докладний практичний план українізації армії, враховуючи, зокрема, процес створення загонів «Вільного козацтва», що набирав сили[366].

Українська Рада, вочевидь, могла б скористатися цією хвилею справді широкого народного антиурядового обурення (незадовго до цього схожі резолюції ухвалив також Український селянський з'їзд). Проте навіть у цей критичний момент вона не виявила достатньої твердості, побоюючись, щоб її дії не викликали ворожості, якихось каральних акцій з боку Тимчасового уряду. Про це свідчила, зокрема, телеграма до Петрограда, відправлена від імені губернської Ради об'єднаних громадських організацій комісаром М. Суковкіним з проханням пом'якшити ставлення уряду до українського питання.

«Для збереження на Україні й надалі спокійного життя й можливості планової праці для потреб армії, — говорилось у телеграмі, — губернський виконавчий комітет уважає необхідним, щоб Тимчасове правительство якнайскоріше вжило рішучих заходів, щоб заспокоїти населення України. Український рух набрав великої сили, яка безперервно розвивається, через те його дальшого ігнорування цілком не можна допустити. Найкращим способом заспокоєння, що мав би забезпечувати також інтереси цілої держави, виконавчий комітет уважає потребу видання правительственного розпорядку про найскоріше скликання до Києва осібної наради з представників Тимчасового правительства, національних і політичних організацій і партій при умові, що українці дістануть відповідне представництво. Сій нараді треба поручити підготовлення для Установчих Зборів підстав автономії України та взаємних відносин України до цілої держави»[367]. І саме направлення телеграми, і її текст, за визнанням В. Винниченка, були погоджені з керівництвом Центральної Ради.

Однак Тимчасовий уряд все ще вважав, що момент для угоди не настав, і тому не поспішав з відповіддю.

Водночас збуджений настрій українських мас свідчив про те, що далі зволікати уже не можна. Делегати військового з'їзду відмовилися залишити Київ, вимагаючи певних рішень. Вони заявили про свою рішучість у разі відмови вдатися до найрадикальніших заходів. Кожен день, а то й година зволікання могли призвести до стихійного вибуху з непередбачуваними наслідками. Все це змушувало лідерів Української революції прискорити роботу над створенням універсалу.

Викладені вище факти дають змогу об'єктивно оцінити розмах і глибину революційних процесів, що відбувалися в Україні навесні — на початку літа 1917 р., дійсну роль у них Центральної Ради. Варто зазначити, що чимало істориків перебільшують вплив Ради на перебіг подій, ступінь її опозиційності Тимчасовому урядові, конфронтації з ним. Досліджуваний фактичний, документальний матеріал свідчить, що українська справа ставилась на порядок денний історії досить скромно. Навіть за умов, коли стосунки Української Ради і Тимчасового уряду набули виразних рис конфліктності, лідери українського руху прагнули втриматися на поміркованих позиціях. Сутність ситуації досить чітко виклав у одній з перших публікацій (якщо не першій) про тогочасні події М. Грушевський. У брошурі, що вийшла двома виданнями уже в 1917 р., — «Українська Центральна Рада й її Універсал» (редакція другого видання — «Українська Центральна Рада й її Універсали, перший і другий»), висвітлювані події озаглавлено досить промовисто: «Як У. Ц. Рада шукала порозуміння з Центральним Рос. Урядом» (лейтмотив дій Ради визначено гранично чітко); «Як поставився Центр. Рос. Уряд до домагань Українського народу» (зневажливо відкинув їх, виявив «якесь завзяте бажаннє ні в чім ані найменшім не дати згоди, не лишити ні тіні гадки про можливість порозуміння, або про охоту до неї»); «Як стрів се Український народ» (з великим обуренням, Всеукраїнський селянський з'їзд і, особливо, другий Український військовий з'їзд, що зібрався всупереч забороні О. Керенського, підштовхнули Центральну Раду до активізації дій, підготовки Універсалу)[368].

Не підлягає сумніву, що зростання напруженості у стосунках обох сторін було викликане, насамперед, відверто шовіністичною політикою Тимчасового уряду, яку підтримувала великоросійська демократія. Це ображало почуття українців, породжувало зворотну оборонну реакцію, будило в масах бажання домогтися своїх прагнень, незважаючи на будь-чию протидію. Віддзеркаленням стану розвитку українського руху і став Перший Універсал, підготовлений і оголошений Центральною Радою спочатку на засіданні військового з'їзду (10 червня 1917 р.), а потім усенародно.

Історія підготовки Універсалу, аналіз його змісту, значення цього документа для подальшого розвитку революції і процесу державотворення, як правило, опинялися в центрі уваги всіх, хто намагався писати про події 1917 р. в Україні. Проте найцінніші тлумачення, очевидно, все ж належать М. Грушевському. Не тільки тому, що він, як ніхто, знав ситуацію, так би мовити, зсередини. А й тому, що оцінював він її здебільшого у контексті подій, які ще не перейшли у завершальну стадію, не з позицій врахування кінцевого результату, як це робила переважна більшість дослідників, коли можна було «розумувати» заднім числом.

Голова Центральної Ради у своїх мемуарах розкрив досить суттєві моменти, пов'язані з самим механізмом підготовки документа. Він згадує про враження, яке справила офіційна відмова Тимчасового уряду виконати вимоги українців, про те, в якій атмосфері Рада зважилася на відповідний крок, і як, урешті, готувався сам документ, які при цьому довелося долати суперечності. Серед іншого звертає на себе увагу такий епізод: «…Саме тоді вироблявся проект обіцяного Центральною Радою Універсалу. Винниченко взявся зробити перший начерк, звичайно дуже поміркований в [національних] домаганнях, сим разом унісся настроями хвилі і написав свій начерк в таких різких тонах, що присутній Єфремов рішуче запротестував, вважаючи такий напрям чистим авантюризмом, і заявив, що не тільки в редакції його брати [участь] не хоче [і] не підпише, але й у президії р[ади] не останеться. Винниченко заявив повну готовність «вигладити». Гладили так, що, як з жалем потім говорив один з молодих членів редакційного комітету прапорщик Потішко, від ген[ерального] військового комітету тільки й остався заголовок «Універсал». Дійсно, деяка загальність і невиразність в стилізації з'явилася як наслідок сеї операції»[369].

М. Грушевський досить тонко вловив і відтворив феноменальність рішення про найменування документа «Універсалом», що само по собі справляло часто більше враження, аніж його зміст: «Магічне слово «універсал», несподівано винесене на поверхню демократичного, селянського, соціалістичного, давало задоволення всім, хто прагнув демонстрації української суверенності. Се слово ставило на порядок дня спомин української державності колишньої гетьманщини, перетопленої і о[чи]щеної в огні нового революційного руху, відкликалося на підсвідомі мрії на відновлення старих державних традицій в нових, кращих формах. Се була та містика, яка проноситься так часто в великих революційних рухах. Гасло, яке говорило кожному своє, не укладалося в ніяку формулу, вихоплювалося з усякого прецизування і будило несказану емоцію в підсвідомих покладах життя. У-ні-версал!..Воно вело в незнану далечінь нових національних досягнень, іще не явлених розумові, і тому мало таку чарівну силу»[370].

Центральна ідея Першого Універсалу полягала в словах: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Україні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням, — Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Україні, мають право видавати тільки наші Українські Збори.

Ті ж закони, що мають лад давати по всій російській державі, повинні видаватися у Всеросійськім Парламенті»[371].

Звичайно, застосовані у документі надзвичайної політичної ваги формули дуже далекі від досконалості. З одного боку, заявляється про те, що народ України віднині буде вільним, сам порядкуватиме своїм життям через Українські Установчі збори. З іншого — декларується нерозривність з Росією, а доля України, її державності мала вирішитись Всеросійськими Установчими зборами. Однак творці Універсалу, палкі його прихильники оцінювали цей державницький документ дуже високо.

У згаданій вище брошурі «Українська Центральна Рада і її універсали», що вийшла в світ відразу ж після цих подій, М. Грушевський з методичною послідовністю викладає історію створення і основні напрями діяльності Центральної Ради, а після відтворення тексту Першого Універсалу вміщує спеціальний розділ «Що сказала Ц. У. Рада в Універсалі». Розкриваючи головні передумови появи цього документа, відомий політичний діяч відверто заявляє: «Перш за все важне було те, що У. Ц. Рада заговорила в сім Універсалі як власть, поставлена Українським Народом над собою на те, щоб кермувати і правити ним, так що її постанови і накази мають українською людністю пильно сповнятись.

Вона заявила, що, взявши на себе велике діло творення нового, свобідного і справедливого, автономного життя, положене на неї Українським Народом, вона не зложить з себе сього діла і не ухилиться від нього ні в якім разі, — які б не були трудні і небезпечні обставини, які б не були відносини до неї, яке б не було становище Рос. Центр. Уряду — чи схоче він помагати їй і працювати разом з нею, чи ні»[372].

М. Грушевський наголошував, що Центральна Рада обіцяє дбати про інтереси краю, вживе всіх сил і засобів для його всебічного розвитку. Він запевняв, що Рада дбатиме не лише про добро й успіхи українців, але так само піклуватиметься про добро й інтереси інших народностей, що живуть на українській землі, прагнутиме порозуміння з демократичними групами, що їх представляють, і планує разом з ними працювати над розбудовою нового ладу[373].

Всі люди доброї волі, за переконанням українського лідера, знайшли в Універсалі «заспокоєння, запоруку ладу і порядку і з радістю привітали перехід Ради до активної роботи над захистом і упорядкуваннєм життя краю, до закладання підстав його автономного життя.