Розділ VII. КОНФЛІКТ РЕВОЛЮЦІЙ: пошук виходу

Насправді ж більшовизм в Україні на кінець 1917 р. перетворився на впливову внутрішню силу. І хоча більшість членів РСДРП(б) становили неукраїнщ за походженням, вони були жителями України, вважали себе невіддільною частиною українського суспільства, а не іноземними агентами, провідниками чиєїсь закордонної політики (хоча ніколи й не заперечували проти свого підпорядкування ЦК РСДРП(б)). Тому термін «ніби українські сили» не стільки наближає до з'ясування істини, скільки віддаляє від неї, затушовує дійсність. Власне, такої помилки свого часу припускались і лідери Української Ради.

Останні справді потрапили в скрутну ситуацію. Суперечливість становища й вимушеність багатьох тогочасних вчинків Центральної Ради досить проникливо і водночас лапідарно змальовує Д. Дорошенко. «Серед дуже непевної зовнішньої ситуації, — пише він, — під загрозою московської агресії та більшовицьких повстань на власній території, серед загальної анархії, яка обхопила весь край, паралізувала всяку владу і унеможливлювала часом навіть зносини з периферіями, українському правительству довелося організовувати державний апарат і налажувати нову управу обширною окраїною. Він став властиво перед надзвичайно складним і тяжким завданням: з одного боку, уряд ставив собі завдання здійснити на Україні соціялістичний лад, по неволі рівняючись при тім по зразку большевицького експерименту, бо большевики тут же на Україні і в самій столиці вели невпинну і отверту проповідь здійснення соціалізму так, як він уже здійснювався в Московщині, й кололи очі українцям, що їхня Ц. Рада — буржуазна і контрреволюційна; з другого боку, треба було запровадити хоч який-небудь лад і хоч який-небудь спокій взагалі, щоб мати змогу перевести організацію державного життя, бо Україна фактично вже зробилась самостійною державою, хоч українські політики і твердили про федерацію та намагались створити якийсь «однородно-соціалістичний» центральний уряд.

Оця необхідність — під тиском большевиків і власних соціалістичних партій — одночасно переводити соціальні реформи як найглибшого значіння і в той же час організовувати державу й старатись піддержати такий-сякий лад в країні, робила те, що в своїй законодавчій і організаційній діяльности українське правительство не могло взяти якоїсь сталої лінії, хиталось, часто суперечило само собі і зрештою опинялось супроти хвиль революційної стихії в безпомічному і безпорадному стані, губило всякий грунт під ногами»[1062].

Навколо участі російських червоногварційських та солдатських загонів у боях в Україні у грудні 1917 р. — січні 1918 р. з того ж часу до наших днів точиться чимало суперечок. Далеко не завжди вони мають неупереджений науковий характер, що змушує ще раз звернутися до найголовніших фактів.

Уважаючи основною загрозою для радянської влади наприкінці 1917 р. каледінський заколот на Дону, В. Ленін ще 5 грудня доручив командуючому Петроградським військовим округом В. Антонову-Овсієнку{17} підібрати за угодою з головноверхом М. Криленком і наркомом військових справ М. Подвойським кандидата на пост командуючого військами, що діятимуть проти контрреволюції на Півдні країни, і погодився з пропозицією Антонова-Овсієнка призначити його самого на цей пост[1063].

Документи свідчать, що В. Леніна та РНК у даному випадку непокоїло передусім становище на каледінському фронті. Щодо Центральної Ради, то проти неї до часу рішучі кроки не здійснювались. Навпаки, Раднарком з ініціативи свого голови терміново, 6 і 7 грудня, розглянув на своїх засіданнях пропозицію Українського революційного штабу Петроградської крайової військової ради про мирне вреіулювання конфлікту між Центральною Радою й РНК[1064].

Показово, що В. Ленін, обговоривши 8 грудня з В. Антоновим-Овсієнком плани боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії, власноруч написав йому посвідчення, згідно з яким В. Антонов-Овсієнко уповноважувався «для загального керівництва операціями проти каледінських військ і їх пособників»[1065]. Наступного дня голова РНК запропонував представникові більшовиків України С. Бакинському, що саме перебував у Петрограді, негайно виїхати до Харкова, куди прямував В.Антонов-Овсієнко для сприяння налагодженню ділових, товариських стосунків між комісаром по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії і місцевими партійними та господарськими працівниками[1066].

11 грудня у розмові по прямому проводу з М. Криленком В. Ленін дав указівку вжити «всіх заходів, аж до найреволюційніших, для найенергійнішого руху військ і притому у великій кількості» в район Харкова для відсічі каледінським заколотникам[1067].

На цей час у В. Антонова-Овсієнка склався загальний план боротьби з контрреволюцією на Півдні. Суть його полягала в тому, щоб усі сили, які могли виступити проти Каледіна, враховуючи також і революціонізовані частини з Південно-Західного і Румунського фронтів, а також військові формування з інших фронтів і червоногвардійські загони з Радянської Росії, спрямувати на Харків, а звідти рушити на Ростов і Новочеркаськ[1068].

У перспективі планувалися військові дії і проти Києва — політичного центра України, та вони відкладалися на невизначений термін, необхідний для попереднього збору військових сил. Застраховуючись від непередбаченого повороту подій, В. Антонов-Овсієнко домовився з М. Криленком про те, щоб жодного руху військ з фронту в східному напрямі, тобто на Київ, не здійснювалось без згоди командуючого по боротьбі з контрреволюцією на Півдні[1069].

Таким чином, про військові дії проти військ Центральної Ради ні з боку Раднаркому, ні тих сил, які групувалися навколо місцевих більшовиків, у грудні мови не було. Навіть більше: Раднарком намагався проводити переговори з Центральною Радою. Певні надії пов'язувалися, зокрема, з тим, що від Раднаркому їх було доручено вести В. Кареліну, І. Штейнбергу, П. Прош'яну — лівим есерам, що входили до уряду. Навіть після І Всеукраїнського з'їзду Рад, пообіцявши ВУЦВК повну підтримку і додержуючись цієї лінії, Рада Народних Комісарів одночасно продовжувала курс на ліквідацію конфлікту з Центральною Радою. На засіданні РНК 19 грудня були обговорені доповіді П. Прош'яна про його відвідини Києва і попередні переговори з Радою, Й. Сталіна — про становище в Україні, В. Кареліна — про переговори з делегатами від України, В. Менжинського — про фінансові питання. В результаті була ухвалена підготовлена В. І. Леніним резолюція:

«Вислухавши доповідь товариша Прош'яна, що мав як делегат від селянського з'їзду розмову з Винниченком, Грушевським і Поршем та іншими, як офіціальними представниками Ради, і взявши до уваги, що ці офіціальні представники Ради висловили принципіальну готовність почати переговори про угоду з Радою Народних Комісарів на началах визнання Радою Народних Комісарів незалежності народної Української республіки і визнання Радою контрреволюційності Каледіна та його пособників; узявши далі до уваги, що Рада Народних Комісарів завжди і безумовно визнавала право всякої нації, в тому числі й української, на незалежне державне існування; що всяка спроба усунути війну з Радою, коли б Рада визнала контрреволюційність Каледіна і не заважала війні проти нього, безумовно, бажана; висловлюючи своє переконання в тому, що тільки Ради української селянської бідноти, робітників і солдатів можуть створити на Україні владу, при якій сутички між братніми народами будуть неможливі;

Рада Народних Комісарів, уважаючи в той же час за доцільне розпочати ділові переговори з Радою з метою усунення тих сутичок, які викликані були політикою Ради щодо загального фронту і контрреволюційного повстання Каледіна, постановляє: запропонувати Раді переговори про угоду на вказаних началах і намітити, як один з пунктів, де було б, мабуть, найзручніше вести переговори, міста Смоленськ або Вітебськ»[1070].

Повний текст наведеного документа свідчить, що Раднарком понад усе непокоїло, як позбутись ворожості з боку Центральної Ради, домогтися від неї хоча б невеликої прихильності у боротьбі РНК проти Каледіна.

Звісно, радянський уряд Росії не міг не враховувати і того факту, що Центральна Рада перебувала у стані найгострішого конфлікту з Народним Секретаріатом, і тому доручив Й. Сталіну провести з Всеукраїнським ЦВК відповідні консультації, що й було зроблено. Вже в ніч з 20 на 21 грудня народний комісар у справах національностей зробив доповідь про переговори[1071].

Тим часом різні верстви політично активного населення України дедалі виразніше й твердіше заявляли про свою готовність до крайніх заходів у боротьбі проти Центральної Ради. Досить яскраво це засвідчили повідомлення делегатів з фронтів на об'єднаному засіданні ВЦВК, Петроградської Ради і загальноармійського з'їзду 19 грудня 1917 р.: «Три армії на Південно-Західному фронті заявили, що накази Петлюри вони не визнають і підпорядковуються тільки Раді Народних Комісарів і тов. Криленку»; а представник VIII-ої армії Румунського фронту зазначив: «Солдатські маси дедалі більше проймаються усвідомленням контрреволюційного характеру буржуазно-українських замірів»[1072].

Такі настрої виявлялись дедалі виразніше. Аналізуючи їх, «Правда» 28 грудня 1917 р. в спеціальній статті зазначала: «Незважаючи на всі намагання, Центральній Раді не вдається посіяти розбрату між українськими і російськими робітниками… Серед солдатів-українців визріває невдоволення Центральною радою і Генеральним секретаріатом, контрреволюційна політика яких стає очевидною для трудящих мас»[1073].

Звичайно, настрої мас виливалися й у конкретні дії, реалізовувались в інтенсифікацію процесу повсюдного встановлення влади рад. У цьому процесі брали участь і сили, які ВУЦВК, Народний Секретаріат, Верховний головнокомандуючий по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії спрямовували в ті чи інші місця. Масштаби такої участі визначалися низкою факторів, зокрема тими обмеженими можливостями, які були у радянського центру в Харкові. Це загони Червоних козаків, червоногвардійців, революційні робітники, солдати, матроси, що прибували з фронтів та з радянської Росії. Загалом з боку радянського уряду України взимку 1918 р. у бойових діях брали участь понад 150 тис. чоловік: близько 120 тис. червоногвардійців, 6–7 тис. солдатів, об'єднаних у перші революційні армії (незважаючи на гучні назви, насправді це були досить нечисленні військові з'єднання, якими командували Р. Берзін і С. Кудинський), а також 32 тис. революційних солдатів з Радянської Росії (серед них, до речі, також було чимало українців)[1074]. Прагнення відмежуватись від тих авторів, які свідомо перевищують масштаби участі російських військ у громадянській війні в Україні, продиктовано зовсім не намаганням хоч якоюсь мірою виправдати дії останніх (уже той факт, що вони зрештою опинились у Києві, тоді як жоден український солдат не переступав російського кордону, говорить сам за себе). Важливо зовсім інше — лише максимально точний, об'єктивний аналіз політичних реалій здатен забезпечити найвищу науковість висновків з минулого досвіду.

Варто також урахувати, що згадані революційні армії долали великі труднощі й перешкоди з боку противників, перш ніж досягали визначених пунктів військового протиборства. Хоч би яким це здавалось, на перший погляд, парадоксальним, проте, створюючи перешкоди для відправки на Дон більшовизованих частин з фронту, Центральна Рада домоглася врешті-решт збільшення чисельності військ, які залишались у незначному віддаленні від Києва, і кінець-кінцем у вирішальний момент вони були використані саме для наступу на головну цитадель Ради[1075].

Переважну більшість червоногвардійських загонів, що прибули з Радянської Росії (близько 20 тис. бійців), було спрямовано на каледінський фронт. І лише третина з них брали участь у бойових діях проти сил Центральної Ради[1076]. Причому частина російських червоногвардійців була змушена ввійти у пряме збройне зіткнення з гайдамаками на Катеринославсько-Олександрівському напрямі, оскільки він виявився фактично флангом каледінського фронту і тут виявляли велику активність козачі частини, що прямували на Дон.