Розділ VII. КОНФЛІКТ РЕВОЛЮЦІЙ: пошук виходу

Політичних суперників немало дратувала популярність більшовика, а його успішна діяльність у солдатському середовищі викликали заздрість і лють. Визрів задум його фізичного знищення.

25 грудня вдосвіта близько четвертої години двоповерховий флігель садиби Пятакових на Кузнечній вулиці, в якому мешкали Леонід, його брат Михайло з дружиною, сестра Віра і його товариш — прапорщик Петро Золотарьов, оточив загін військових. Усіх розбудив настирливий дзвінок. Коли члени сім'ї зібралися на площадці верхнього поверху, Леонід Леонідович спробував з'ясувати, хто розпорядився про обшук, у відповідь почули: "Ми українські солдати — будемо робити трус".

Михайло Леонідович спробував зв'язатись з Генеральним Секретаріатом, та на першому поверсі задзвеніло розбите скло вікон, через які до будинку почали вдиратися вояки, почувся гуркіт висаджуваних дверей. До будинку увірвалося близько півтора десятка чоловік, одягнених у сірі шинелі без будь-яких ознак — погонів і петлиць, озброєних шаблями, револьверами і короткими кавалерійськими гвинтівками. У багатьох шапки були з червоним верхом, як у гайдамаків. Кілька козаків рвонули наверх, вдарили прикладом

Леоніда Пятакова і разом з Петром Золотарьовим і Михайлом зіпхнули його вниз. Командував хорунжий, кашкет якого прикрашали жовтоблакитні стрічки, а жовті лампаси на штанях дозволяли думати про його належність до українізованих формувань Центральної Ради. Та й один з прибулих заявив, що він "Вільний козак".

Розшукували вони Л. Пятакова. А коли той назвав себе, намагаючись відвести біду від своїх близьких, для упізнання голови ВРК з’явився, за всіма ознаками, офіцер, який підтвердив його особу. Після цього козаки схопили Л. Пятакова, а за ним у двір вивели Михайла і прапорщика Золотарьова.

Біля будинку козаки почали чинити самосуд — бити прикладами. Закривавленого Михайла з ушкодженим оком і раною на голові відпустили. Те ж зробили із прапорщиком Золотарьовим. Вище по вулиці, ближче до рогу Кузнечної і Караваєвської вулиці (тепер вул. Л. Толстого) стояли десь із двадцять — двадцять п'ять вершників і санки-візок, у які кинули Л. Пятакова. Козаки від'їхали. У будинку вони вчинили справжній погром: багато цінних речей було пограбовано, ще більше розбито, знищено цінні зоологічні колекції та каталоги до них, які належали Вірі Пятаковій. Все було перевернуто. Виходячи, козаки порубали шаблями телефонний дріт. Та все це мало служити тільки прикриттям головного — арешту голови Київського ВРК.

Звістка про арешт Л. Пятакова (а це вже було втретє за короткий час — двічі до того київським робітникам і солдатам вдавалося виривати з ворожих рук свого товариша) викликала новий спалах протестів. Містом поповзли зловісні чутки.

У раді робітничих депутатів, в окружній та Київській раді солдатських депутатів більшовики, їх прихильники вимагали від лідерів Центральної Ради — голови її Генерального Секретаріату В. Винниченка, генерального секретаря у військових справах М. Порша повідомити про долю Л. Пятакова. Проте останні відповідали, що їм нічого не відомо. 28 грудня від імені Генерального секретаріату М. Порш офіційно заявив про "повну непричетність" до арешту Л. Пятакова і навіть зробив спробу перекласти вину на більшовиків, що було викладено і у повідомленні у пресі.

Невдовзі поширилась чутка, що Л. Пятакова вбито. Рада робітничих депутатів одноголосно ухвалила резолюцію з вимогою про розпуск Центральної Ради та її Генерального секретаріату. З вимогою передачі влади радам виступили і представники українізованих полків в окружній раді солдатських депутатів КВО, висловивши гнівний протест у зв'язку з арештом та зникненням Л. Пятакова.

Під тиском громадської думки Генеральний Секретаріат змушений був утворити 2 січня 1918 р. спеціальну слідчу комісію. Однак її матеріали говорять про те, що, за винятком допиту свідків — близьких голови ВРК та людей, які служили у Пятакових, вона серйозного розшуку не проводила. Пізніше, у листопаді 1918 р., один із офіцерів колишнього українського кінного полку штабс-ротмістр Я. Журавський засвідчив, що наказ про арешт Л. Пятакова він одержав від уряду і хоча заперечував свою участь у самому проведенні арешту, підтвердив, що голова ВРК, відомий більшовик, був убитий його козаками[1056].

Тіло Леоніда 16 січня 1918 р. знайшли залізничники біля станції Пост-Волинський. Він лежав у полі під кущем у тому ж чорному короткому пальті, яке накинули на нього рідні, коли його виводили з дому, босоніж (встиг взути тільки сандалії, які підвернулись під руку), сіра офіцерська шапка — поруч, у кишені гімнастерки — печатка Військово-революційного комітету Київської ради робітничих і солдатських депутатів. Все свідчило \про те, що розправа відбулася незабаром після арешту.

На тілі були сліди страшних тортур: розбита голова, на правій скроні сліди ударів шаблею, велика рана в лівій частині грудей — воронкоподібний отвір та сліди опіків стеариновою свічкою, долоні обох рук порізані чимось надзвичайно гострим, можливо шаблями, розтрощені фаланги пальців. Георгію Пятакову лікарі пізніше пояснили, що, мабуть, кати висвердлювали шаблею серце, яке ще билося, а жертва конвульсійно хапала руками гострий клинок…[1057]

Реагуючи на наростання терору, загальноміська конференція РСДРП(б) 27 грудня ухвалила рішення про негайний збройний виступ Центральної проти Ради, від якого довелось відмовитися через явну непідготовленість. Однак зупинити процес боротьби за встановлення влади рад уже ніщо не могло. Рішучість численних організацій трудящих України боротись за встановлення влади рад дедалі могла спиратись і на військовий потенціал радянської Росії. В грудні 1917 р. в Україні почали з’являтися перші збройні формації, надіслані з Півночі, та загони, сформовані з революційно налаштованих фронтовиків.

Провід УНР дав негативну оцінку рішенням харківського з'їзду й, особливо, тим наслідкам, які він мав, ставши зручним приводом для поглиблення кризи, військового протиборства Росії та України.

М. Шаповал стверджує, що, на противагу легітимному Всеукраїнському з'їздові рад у Києві, котрий підтримав владу Центральної Ради, «Москва вже йшла огнем і мечем на Україну й у Харкові вже підготовляла новий "уряд" для України. Так московська соціяльна революція пішла війною на українську соціяльну революцію… Наш режим був соціялістичний. Москва війну затіяла, як бачите з документів, виразно з національних причин, а не соціяльних. Війна була національна, а не соціяльна»[1058].

М. Грушевський вважає, що проголошення України радянською соціалістичною республікою, скасування всіх розпоряджень Центральної Ради, формування радянських органів влади (Всеукраїнського Центрального Комітету Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, Народного Секретаріату) не мали б наслідків, «коли б, на нещастя, не прорвались до Харкова большевицькі війська, чи краще сказати, банди салдатів, матросів і ріжних наємних хуліганів, які стояли під Білгородом, ніби то пробиваючи собі дорогу на Дін. Їх прихід осмілив і місцеві елементи, розагітовані большевиками; місцева людність була тероризована, українська залога, продержавшись два тижні, кінець кінцем зложила зброю.

Після сього банди большевицьких салдатів і так званих красногвардійців, себто узброєних робітників і всякого иньшого люду, взятого на службу большевиками, замість іти на Дін боротися з контрреволюцією, як казали, стали посуватись по залізницям України, захоплюючи міста і вузли донецького району, відти перекинулись в Катеринославський, почали ширитись в Полтавщині й Херсонщині»[1059].

В. Винниченко вважав оголошення Народного Секретаріату урядом всієї України дуже виграшним моментом для Радянської Росії: «не вона, мовляв, уже тепер вела війну з Україною, а Харьковський Український уряд боровся проти Київського, тепер, мовляв, це хатня справа самого українського народу. Натуральна річ, що це була тільки одна формальність, бо харківський уряд усі діректіви одержував з Петрограду й вів військові операції силами руського уряду». Водночас, прагнучи до об'єктивності, колишній Голова Генерального Секретаріату зазначав, що «утворення цього Уряду дуже помогло перемозі большевизма на Україні: всі невдоволені елементи зразу знайшли собі в йому організаційний центр і точку обпертя»[1060].

Розвиває тезу В. Винниченка й Д. Дорошенко, наголошуючи, що від проведення І Всеукраїнського з'їзду Рад «почалося завойовання України большевиками зсередини ніби українськими ж силами і при наявності нового українського уряду — Центрального Виконавчого Комітету Совітів України»[1061].

Неточність, яку допускає автор у даному разі, кваліфікуючи ВУЦВК як новий український уряд (насправді таким був Народний Секретаріат), — не така суттєва, як інше формулювання цієї ж фрази — «почалося завоювання України більшовиками ніби українськими ж силами». Тут автор припускається відразу двох очевидних помилок, беззастережно вважаючи більшовиків виключно зовнішньою, неукраїнською силою, а суперників Центральної Ради називає «ніби українськими ж силами».