Розділ «VI. ЖОВТНЕВА БУРЯ: ЧАС ІСТОРИЧНОГО ВИБОРУ»

Наш край так само в небезпеці. Без власти, дужої, єдиної, народньої, Україна теж може впасти в безодню усобиці, різні, занепаду.

Народе український! Ти разом з братніми народами України поставив нас берегги права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати все життя на нашій землі. І ми, українська Центральна Рада, твоєю волею, во ім'я творення ладу в нашій країні, во ім'я рятування всієї Росії, оповіщаємо:

Віднині Україна стає Українською Народньою Республікою. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка стала федерацією рівних і вільних народів.

До Установчих Зборів України вся власть творити лад на землях наших, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, і нашому правительству — Генеральному Секретаріатові України.

Маючи силу й власть на рідній землі, ми тою силою і властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й всієї Росії.

…Громадяне! Іменем Народньої Української Республіки в федеративній Росії ми, Українська Центральна Рада, кличемо всіх до рішучої боротьби зо всяким безладдям і руїницгвом та до дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадугь великій і знеможеній республіці Росії здоровля, силу й нову будучину. Вироблення тих форм має бути переведено на українських і всеросійських установчих зборах…»[880].

Проголошення Української Народної Республіки, наміри будувати федеративні відносини з іншими національно-державними утвореннями колишньої Росії на засадах єднання демократично-соціалістичних сил, заходи у соціально-економічній і політичній сферах — скасування поміщицької власності на землю, запровадження 8-годинного робочого дня, державного контролю над виробництвом, повідомлення про прагнення до укладення негайного миру, про право національно-персональної автономії для національних меншин та інші положення Третього Універсалу М. Грушевський назвав «грандіозною програмою» для подальшої діяльності керманичів Української революції — Центральної Ради й Генерального Секретаріату.

Як завжди, з особливим пафосом оцінював Універсал В. Винниченко: «Тепер, нарешті, ми могли створити життя по нашому образу й подобію, і тільки по нашому. Тепер ми мали всі засоби для того. Всі державні апарати переходили до рук Генерального Секретаріату, всі фінансові засоби були до його розпорядимости, вся військова сила підлягала його наказам…»[881].

Проголошення III Універсалу стало, безперечно, визначною віхою, справжнім апогеєм Української революції. Юридично оформлювалось досягнення віковічної величної мети — відновлення національної державності, яка дістала природну назву — Української. Народ, нація зі створенням Української Народної Республіки піднімалися на якісно новий щабель свого розвитку. Перед ними відкривалися небачені до того можливості для масштабних зрушень як у різних галузях внутрішнього життя, так і в міжнародних відносинах. Одним могутнім порухом Україна фактично доганяла нації і держави, що мали можливості безперешкодної еволюції протягом століть, та буквально вривалася до міжнародної спільноти як прогресивне суспільне національно-державне утворення.

Однак ця справді епохальна для української нації подія вже впродовж десятиліть сприймається й оцінюється по-різному.

Критично поставились до III Універсалу та проголошення УНР місцеві організації РСДРП(б) Вони розгорнули інтенсивну кампанію з метою дискредитації і документа, і дій, що ним зумовлювались. Прикладом підходу більшовиків до розв'язання Українською революцією нагальних проблем є стаття в «Пролетарской мысли» «Довольно дипломатии».

«7-го листопада Центральна рада видала новий універсал, — говорилось у публікації. — 3 деяким запізненням і з певним урізанням універсал лише підтверджує частину декретів, виданих новим урядом робітників і селян, а оголошення Української республіки є лише висновком з оголошеної пітерським радянським урядом декларації прав народів. Хоча присутня при проголошенні універсалу публіка гучно аплодувала й кричала «Слава», та навряд чи цей універсал зможе задовольнити широкі кола робітників і селян. Щоправда, там говориться про землю, про мир, про контроль та ще багато про що, але ж нині після перемоги, здобутої радянськими військами, немає такого угодовського горобця, який про ці високі матерії не цвірінькав би з усіх сил. Хіба можна тепер знайти людину, яка хотіла б справити вплив на хід політичного життя й яка б висловлювалася проти негайного передання землі земельним комітетам, негайної пропозиції миру всім волаючим тощо. Нині справа не в гаслах, а в тому, як і хто ці гасла здійснюватиме, чи стоїть Рада на точці зору пролетарсько-селянської революції, чи на точці зору революції буржуазно-демократичної.

Марно ми шукали б ясну і просту відповідь на це головне і кардинальне питання. Весь універсал складається зі звичайної буржуазної демократичної мелодекламації, яку можна тлумачити і так, і так. Робітників і селян можна переконувати, що універсал спрямований проти поміщиків і капіталістів, а останніх можна улещувати необхідністю заспокоїти робітників і селян деякими поступками. Але робітникам і селянам уся ця дипломатія не потрібна. Вони вимагають від Центральної ради категоричної відповіді: чи стоїть рада на боці уряду робітників і селян, чи вона проти нього…»[882].

Причому з кожним днем критичний тон більшовицьких виступів ставав дедалі виразнішим і непримиреннішим.

Заперечувалось навіть те, що спочатку оцінювалось, хоч і з застереженнями, та все ж позитивно. Такою, зокрема, була стаття в тій самій «Пролетарской мнсли» під назвою «Центральная рада и земельний вопрос»[883].

Щоправда, не всі більшовицькі організації відразу ж чітко визначились у своєму ставленні до вищого державницького акту Центральної Ради. Так, орган Полтавського комітету РСДРП(б) — газета «Молот» — гаряче вітала III Універсал і, порівнюючи його з ленінськими декретами, не знаходила в них принципових розбіжностей, вважала Універсал утіленням лінії радянської влади українською мовою. Лише за певний час полтавські більшовики змінили первинні висновки[884].

Неоднозначну оцінку одержав III Універсал і в українському середовищі. Йому протиставлялись інші, на думку деяких авторів, вагоміші й змістовніші документи. Відразу варто зазначити, що достатньо переконливими такі спроби визнати не можна. Так, явним перебільшенням є твердження М. Стахіва про те, що реальним відновленням Української держави стали рішення Центральної Ради від 31 жовтня і 1 листопада про вихід Генерального Секретаріату з-під зверхності Тимчасового уряду й поширення його влади на всі губернії України[885]. Не можна погодитись і з його положенням про те, що вже тоді «це була від самого початку свого існування фактично і формально суверенна Українська Держава», яка в Третьому Універсалі «знайшла лише своє оформлення»[886].

З цими твердженнями перегукуються положення книги С. Литвина про С. Петлюру. За його логікою, виданням ІІІ Універсалу Центральна Рада „надала формальну основу під фактично уже існуючу Українську державу… Українська Народна Республіка юридично стала суверенною державою, самостійною у межах своєї території (? — В. С.) і ні від кого незалежною зовні, із самостійною верховною владою”[887]. Невідомо, правда, для чого тоді було приймати через два місяці IV Універсал, якщо уже 7 листопада 1917 р. у питанні про самостійність було поставлено усі крапки над „і”.

З іншого боку доводиться констатувати факт докладання зусиль до приниження значення утворення УНР на засадах III Універсалу через його порівняння з оголошенням незалежної, самостійної суверенної держави IV Універсалом. Саме в такому контексті можна зрозуміти і сам факт політичного реагування державних, громадських, частково наукових кіл на обидві події у 80-річний їх ювілей. Якщо на проголошення УНР у листопадові дні практично не чулося навіть відгуку в засобах масової інформації, то в січні 1998 р. було організовано гучні масові урочистості. Під час їх проведення неодмінним атрибутом стало не лише звеличення IV Універсалу, але й таке ж пропорційно негативне тлумачення сутності документів і подій, в епіцентрі яких був III Універсал. Домінантними виявились два моменти — критика данини загальним соціалістичним уподобанням лідерів Української революції та їхньої автономістсько-федералістської орієнтації, що стала на заваді негайного рішучого розриву з більшовиками, які розпочинали свої злочинні соціальні експерименти, а також з Росією, іманентною сутністю якої завжди, незалежно від панівних політичних сил, були великодержавництво, централізм, імперіалізм[888]. У такому ж дусі були витримані і численні виступи в пресі, по радіо та телебаченню.

Подібні міркування не нові. Вони з'явилися ще під час подій кінця 1917 р. й знайшли своє часткове оформлення у працях такого висококваліфікованого дослідника, як Д. Дорошенко. В «Історії України. 1917–1923 рр.» показано, що ухвалення Третього Універсалу відбувалося в обстановці, далекій від одностайності. Його партійна позиція виявляється тут особливо наочно. Він наводить у першу чергу матеріали, які свідчать про несприйняття положень документа великими власниками (як промисловими, так і земельними), їхньою креатурою в Раді, що призвело до відставки деяких секретарів[889].