Розділ «VI. ЖОВТНЕВА БУРЯ: ЧАС ІСТОРИЧНОГО ВИБОРУ»

Наступного дня Комітет для охорони революції звернувся до населення України з відозвою. В ній, зокрема, говорилося: «Краєвий комітет для охорони революції оповіщає всіх громадян України, що всі громадські, військові тилові власті, а також і всі організації революційної демократії мусять твердо і непохитно виконувати всі його накази і приписи.

Комітет заявляє, що він не допустить ніяких виступів проти інтересів революції, що всі такі ворожі революції виступи Комітет буде рішуче подавляти всякими способами, навіть збройною силою, котра стоїть під орудою Комітету.

Власть Комітету, котрий об'єднує всі органи революційної демократії, всі революційні і соціалістичні партії нашого краю, як українські, так і неукраїнські, поширена на всю Україну, на всі дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Полтавську, Чернігівську Харківську, Херсонську, Катеринославську і Таврійську»[810].

Того ж дня Комітет оголосив «Обов'язкову Постанову»:

«1. Всякого роду погроми, бешкети, і непорядки будуть нещадно придушуватись всіма засобами, які маються в розпорядженні Комітету, аж до збройної сили.

2. Всякі прояви контрреволюційної агітації, спроби нацькувати одну частину населення на другу і підбурити до безпорядків на грунті продовольчих труднощів будуть рішуче подавлятись, і виновні понесуть найтяжчу кару.

3. В цілі охорони спокою в краю забороняються, до одміни сеї постанови, зібрання і мітинги під одкритим небом і всякі інші виступи на вулиці.

4. Всім властям на Україні пропонується вжити всіх заходів, які є в їх розпорядженню, до непохитного виконання цієї обов'язкової постанови.

Комітет певен в тім, що населення краю зуміє оцінити серйозність становища й прикладе всіх сил до охорони революції і спокою в краю»[811].

В наведених документах привертають до себе увагу кілька принципових моментів. Рада рішуче поривала з Тимчасовою Інструкцією Тимчасового уряду для Генерального Секретаріату. Через Комітет влада Центральної Ради поширювалась практично на всю територію України, що раніше входила до складу Російської імперії (крім Кубані й Дону).

До всякого роду порушників спокою і порядку Центральна Рада погрожувала застосувати силу аж до військової.

В Комітеті Раді вдалося об'єднати широкі демократичні елементи, в тому числі більшовиків. Як очевидний результат компромісу, зворотною стороною якого були взаємна недовіра і побоювання, комітет, вочевидь, був більше придатний не стільки для розв’язання нагальних питань, скільки для того, щоб стримувати можливу ініціативу, особливо радикального характеру. І троє більшовиків — Г. Пятаков, І. Крейсберг{7} та В. Затонський{8} — погодилися увійти до коаліційного органа. „Пам’ятаю, — пише В. Затонський у спогадах, — повертаючись з якихось зборів, надумав зайти до комітету (РСДРП(б) — В. С.) довідатися. чи немає яких новин. Дорогою зустрів комітетників з Пятаковим на чолі. — От, — кажуть, — до речі, ти по-українські говориш. Ходім! Питаю: — В чому справа? Кажуть: Йдімо до Центральної ради. Від імені українських соціал-демократів приходили до комітету Кас’яненко Євген та Неронович і пропонували погодитися з Центральною Радою”[812].

Так більшовики ще раз вдалися до співробітництва з радівцями, зобов’язавшись зі свого боку не вживати активних дій у Києві. Ось як, наприклад, пояснює у писаних 1920 р. спогадах мотиви й цілі входження в кінці жовтня 1917 р. до Центральної ради та створеного нею „Крайового комітету по охороні революції” більшовицьких представників той же В. Затонський: „Основна наша вимога до Ради була така — не випустити з України, а також з Південно-Західного і Румунського фронтів жодної військової частини на придушення революції в Москві і Петрограді. Річ у тому, що ці фронти були для нас найбільш ненадійними і ми знали, що керенщина, яка об’єдналася в боротьбі проти революції з корніловщиною, робить спробу спертися на частини, які стоять на Україні. Це завдання, так би мовити, пасивної допомоги революційним центрам, ми могли б легко здійснити в союзі з Радою, коли б вона чесно виконувала свої зобов’язання”[813]. Отже, тактика більшовиків, їх дії виходили з розрахунку на союз із Центральною Радою як організацією переважно революційною і демократичною.

Зовсім інакше підходили до заключення компромісу лідери українських партій. «…Намічався навіть новий курс внутрішньої політики, побудованої на об'єднанню всіх соціалістично-революційних елементів демократії, про що свідчить, між иншим, входження в Комітет соц. — дем. большевиків, які до того часу стояли цілком осторонь від роботи Центральної Ради, — вважає П. Христюк. — Намічалось здійснення на Україні того гасла, за яке йшла боротьба на петроградській Демократичній Нараді — утворення однородного соціаліс-тично-революційного правительства на Україні»[814].

Якби сталося те, на що сподівався в екстремальних умовах провід українського руху, то, очевидно, значною мірою було б реалізовано курс, який ще заздалегідь накреслювався Центральною Радою. Тобто концепція Української революції втілювалася б у життя. Однак реалії виявилися відмінними від теоретичних розрахунків.

Зокрема, те, чим так пишалися лідери Української революції на попередній її стадії, вважали за одне з найвизначніших досягнень — єдність демократичного фронту, порозуміння українських партій з місцевими організаціями загальноросійських партій, миттєво обернулося непередбачуваними наслідками. «Помірковані дрібнобуржуазні елементи української і особливо неукраїнської демократії зостались, звичайно, вірні собі і почали вживати заходів до того, щоб розбити намічений соціалістичний блок»[815]. В різних організаціях вони почали вимагати рішучої протидії підтримці соціалістичної революції і, зокрема, в Малій Раді 26 жовтня 1917 р. з ініціативи М. Рафеса{9} «вимучили» резолюцію із засудженням більшовицького повстання в Петрограді і застереженням про недопустимість переходу влади до рад робітничих і солдатських депутатів. «Цією резолюцією, — з жалем констатує П. Христюк, — було розірвано тільки що утворений революційно-соціалістичний фронт»[816].

Таким, на думку історика, виявився механізм утворення в Україні трьох фронтів: контрреволюційно-буржуазного, революційно-демократичного (українського) і більшовицького (московського). Визнання подібної розстановки сил (з відмінностями у кваліфікації, назвах) є спільним для більшості істориків Української революції. В рамки цієї умовної схеми вони намагаються «вписати» й усі події останніх днів жовтня в Києві, що виявляється не такою простою справою.

Так, Д. Дорошенко, дотримуючись у цілому твердження про існування трьох таборів, удається до цікавого спостереження: «Біля штабу військової округи об'єднались в однім таборі не тільки дійсні прихильники й оборонці Тимч. Правительства, але й усі ті, хто ставився однаково вороже як до українців, так і до большевиків. Їхня перемога над большовиками в Київі загрожувала й українцям. Російська революційна демократія (крім большевиків) — кадети, меншовики, есери — усі стали на боці штабу військової округи»[817].

Іншими словами, буквально за кілька днів відбулися такі суттєві зрушення, які відкололи, перевели, здебільшого у ворожий табір, значні сили, на потенціал яких ще вчора розраховувала Українська революція, точніше її натхненники і керівники. Остання обставина не могла не відігравати своєї ролі, не позначитись на позиції Центральної Ради, Комітета для охорони революції, Генерального Секретаріату. Зокрема, більшовики, йдучи на коаліцію з Центральною Радою, зобов'язалися не здійснювати будь-яких активних дій у Києві. Та вже наступного дня, після ухвалення Малою Радою згаданої резолюції із засудженням повстання в Петрограді й обіцянкою «завзято боротись зі всякими спробами піддержки цього повстання на Україні»[818], більшовики залишили комітет.

Тут же, на засіданні Малої Ради Г. Пятаков заявив: „Бій на вулицях Петрограда продовжується уже 3 дні. Це свідчить, що там повстання не більшовиків, а революційного пролетаріату і війська. Карл Маркс висловлювався проти повстання паризького пролетаріату в 71-му році, однак коли Паризька Комуна взяла владу, він був на її боці. Висловлюючись тут проти повстання петербурзького пролетаріату і війська, ви цим самим ударили і по нашій партії, і тому ми виходимо із М. Ради, вважаючи себе вільними. Але знайте, що, незважаючи на все це, в той момент, коли ви будете гинути під ударами російського імперіалізму, ми будемо з вами зі зброєю в руках”[819]. Останні слова були вкриті гучними оплесками.