Розділ «VI. ЖОВТНЕВА БУРЯ: ЧАС ІСТОРИЧНОГО ВИБОРУ»

За такого різнобою міркувань і оцінок навколо справді неординарних подій (один з перших переконливих доказів того, що мова йде саме про події історичного масштабу й значущості, і є ця множинність підходів) думається, варто звернутися до думок і висновків особистостей, які своєю гідною громадянською позицією, всім своїм життям, самовідданою, жертовною боротьбою за найвищі національні ідеали довели право бути неупередженими, об'єктивними тлумачами, суддями найскладніших явищ і процесів.

Здається, що найсерйознішу спробу всебічно проаналізувати зміст III Універсалу, в тому числі визначити ті вади, які виявляться згодом, зроблено в «Замітках і матеріалах до історії української революції» П.Христюка. Причому перевага його дослідницького підходу полягає у спробі «вписати» не лише події, які сталися в Україні пізніше (як наслідок утілення в життя ідей Універсалу), а й положення самого документа як визначального фактора у ширший, загальноросійський контекст, вилучення з якого процесів в Україні, ухвалюваних тут документів лише заважає осягненню істини.

Обмірковуючи одне за одним положення історичного акта, П. Христюк приходить до низки принципових висновків, серед яких найважливішими є такі: «…У відношенню до селянсько-робітничої революції на Московщині, а тим самим і до Совітського Правительства, утвореного в Петрограді большевиками, Центральна Рада і Генеральний Секретаріят не зайняли цілком виразної позиції, хоч політика Временного Правительства і засуджувалась Центральною Радою, хоч упадок його і перехід влади до большевиків був на руку Центральній Раді, остання все ж не спинялась серйозно над питанням про визнання московських Народніх Комісарів коли не всеросійським, то хоч би московським правительством.

Робітничо-селянська революція на Московщині трактувалась тоді поміркованою українською і неукраїнською демократією, не кажучи вже про дрібну буржуазію, не більше, як «ширення по державі безвластя, безладу та руїни». Серйозніше справи в цих колах ніхто не брав. Навіть лівіші групи української демократії не одразу орієнтувались. В те, що на Московщині закріпиться большевицький уряд і там дійде до соціялістичної революції, в Центральній Раді не вірили. Представники національних меньшостей (особливо рос. соц. — дем. меньшевики, бундівці і рос. соц. — рев.) дивились на події в Петрограді як на злочинну і шкідливу для загальноросійської революції большевицьку авантюру, передрікали в своїх промовах близький упадок большевицької власти і все застерігали Генеральний Секретаріят та Центральну Раду від якого-будь зближення з большевиками. І можна сказати, що головним чином через «меньшости» Центральна Рада не спинилась в той час серйозно на думці про формальне визнання Ради Народніх Комісарів, як правительства Московщини. А таке визнання само напрошувалось. Центральна Рада досить часто підкреслювала, що вона являється органом робітництва, селянства та вояцтва України. Отже, здавалось, було б цілком можна визнати таку саме (хоч і в формі диктатури соц. — дем. партії большевиків) організацію влади і на Московщині. До того ж і Третій Військовий З'їзд підказував Центральній Раді саме таку позицію, зазначивши в своїй постанові, що він не може вважати виступу большевиків вчинком антидемократичним і буде боротись зі спробами придушення його»[890].

П. Христюк схильний вбачати в означеній позиції українського проводу серйозний прорахунок. Він розмірковує, що формально визнати РНК «московським урядом» було б логічно й тому, що згодом Центральна Рада, Генеральний Секретаріат жодним своїм актом не заперечували статусу РНК як «московського правительства», навіть у нотах до керівників можливих суб'єктів майбутньої федерації фактично зверталися й до уряду В.Леніна. Інша справа, що в Центральної Ради не було підстав для визнання Ради Народних Комісарів усеросійським урядом. «Центральна Рада твердо стояла на грунті федеративної перебудови Росії і ще на Демократичній Нараді домагалась утворення для Росії правительства «відповідального перед демократією всіх народів Росії», себто організованого на федеральних основах. Рада ж Народніх Комісарів на чолі з Леніним ніяк не відповідала цьому основному і важному домаганню Центральної Ради, будучи фактично правительством Московщини; отже, Центральна Рада, не зраджуючи собі, не могла визнати зверхності цього правительства над собою.

Залишалось для Центральної Ради ще дві можливості: а) зовсім махнути рукою на Московщину і всю Росію і зайнятись виключно своїми справами і б) вжити можливих заходів до утворення загальноросійського федеративного уряду. На цей останній шлях і стала Центральна Рада, заявивши, як це бачимо в Універсалі, що вона вважає своїм обов'язком помогти всій Росії «врятуватись від безвластя, безладу і руїни»[891].

Тут, гадається, дуже важливо загострити увагу на тому, що П. Христюк досить обережно вводить до оцінки ставлення Центральної Ради і Генерального Секретаріату до Раднаркому не лише плани федеративного переустрою держави, можливої ролі в цьому процесі України, конкретну діяльність у даному напрямі, зокрема розвиток відносин з ленінським урядом, а й не менш важливий елемент — висновок про співвідношення між соціальною спрямованістю революційного процесу, який скеровувався більшовиками, і політичним курсом, якого стала дотримуватись, згідно з Третім Універсалом, Українська революція.

На перший погляд, багато положень Універсалу не суперечать (навіть більше — відповідають) лінії декретів радянської влади. Однак той самий Універсал засвідчує свідоме дистанціювання Української революції від більшовицького курсу. Звичайно, це ще мало що означало. Теоретично можна припустити чимало (принаймні більше одного) варіантів досягнення будь-якої мети, в тому числі й створення соціалістичного („народ оправного”) суспільства. Можна доводити (і це пізніше численну кількість разів робитиметься), що соціалізм — узагалі тупиковий, шкідливий для суспільства шлях розвитку. Але конкретні історичні обставини склались так, що в Росії та Україні кінця 1917 р. вододіл між більшовицькою орієнтацією і відмінними варіантами мав вигляд межі між політикою в інтересах народних мас і політикою, що розходилась із цими інтересами.

Попри всі претензії до більшовиків (їхня маса зростала з плином часу) один з тодішніх найактивніших політичних діячів П. Христюк знайшов украй необхідним бодай коротко зазначити розходження Української революції з більшовицьким курсом саме при аналізі Третього Універсалу Центральної Ради — документа, з яким ототожнюється вибір варіанта подальшого розвитку українського суспільства. Підкресливши, що «в Третім Універсалі ми бачимо накреслення соціяльно-економічного змісту тої державності, яку творила Рада», П. Христюк пише: «Приглядаючись до цих ідеалів ближче, можна сказати, що вони більш-менш відповідали моментові. Формульовані в самих загальних рисах, вони могли бути правдиво оцінені тільки в процесі здійснення їх в життю, бо тільки в цім процесі вони могли розвинутись і набрати конкретного змісту.

Такі важні річи, як встановлення державного контролю над всією продукцією, припис про пристосування суду до народніх потреб, про співробітництво органів самоврядування з радами селянських та робітничих депутатів, могли в процесі незакінченої революційної боротьби розвинутись і піти далеко від свого первісного неясного прообраза. Так, приміром, участь робітництва у встановленні і переведенню контролю над продукцією і розподілом могла, врешті, перейти в форму націоналізації промисловості і організації продукції на громадських колективних основах; притягнення до співробітництва з демократичними самоврядуваннями рад робітничих, селянських та солдатських депутатів могло легко повести до переміни ролі цих двох сторін: ради селянських та робітничих депутатів могли з підсобляючих органів перетворитись в головні — в органи влади на місцях, а самоврядування перейти, як органи технично-господарчі, під їх контроль. Нарешті, майбутні Установчі Збори могли також не потягти за собою ліквідації центральних клясових революційних органів української демократії — рад робітничих, солдатських та селянських депутатів — і витворити якусь форму співробітництва»[892].

Чи ж треба говорити: П. Христюк намагається довести, що на момент ухвалення Третього Універсалу ще існували можливості для того, щоб більшовицька й Українська революції доповнювали одна одну, а не ввійшли в антагоністичну суперечність. «Про всі ці можливости ми говоримо через те, що вони не одкидались і більшістю самої Української Центральної Ради, і, як такі, являються цінними для характеристики виявленого Радою розуміння завдань революції, — веде далі історик. — Щоправда, Центральна Рада не стала виразно на позицію необхідності жорстокої клясової боротьби, не проголосила своєю ближчою метою цілковиту руїну буржуазно-капіталістичного суспільства і творення нового соціялістичного суспільства і, в зв'язку з цим, не проголосила гасла організації державної влади в центрі і на місцях на клясовому, радянському принципі. Але після цього було б цілком помилковим робити висновок, що Центральна Рада ставила собі ідеалом творення буржуазної чи дрібнобуржуазної державности. Слово «народня» республіка було вжито в Універсалі Центральної Ради зовсім не для прикраси і не для того, щоб його, в пристосуванню до відновленої української державности, спіткала така ж само сумна доля, як і чужоземное слово «демократична» в старій європейській практиці»[893].

Центральна Рада свідомо ставила собі за мету розбудову дійсно народної державності, за якої політична влада перебувала б у руках народу й соціально-економічні відносини були б улаштовані так, щоб забезпечити як духовні, так і матеріальні інтереси трудящих мас. Для досягнення цієї мети Центральна Рада (її робітничо-содцатсько-селянська більшість на чолі з українськими соціалістичними партіями — есерами та соціал-демократами) зовсім не збиралась наслідувати зразки західноєвропейських республік, хоч би й найбільш «демократичних», і через це не зв'язувала себе в той час старими, встановленими на Заході державно-політичними формами «чистого» парламентаризму[894].

За оцінками активних учасників подій, головною помилкою Центральної Ради на той час була її позиція «соціяльного, міжклясового миру», її віра в те, що накреслені завдання вдасться втілити в життя без жорстокої боротьби з буржуазією. «Ця позиція і ця віра вели до того, що Центральна Рада, з одного боку, не спішилась з переведенням в життя оголошених реформ, а з другого — переоцінювала вагу обраних на основі пятичленної формули органів самоврядування і майбутніх Установчих Зборів і недооцінювала в той же самий час ваги і значіння в революції клясових органів працюючих мас — рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, хоч і являлась сама більш клясовим, ніж міжклясовим, органом. Звідси йшли потім, при несприятливих умовах розвитку української революції, збочіння Української Центральної Ради (власне есефівсько-есдеківського правительства її) вправо; тут лежить причина частих закликів Генерального Секретаріяту до «спокою» і припинення «анархії» в той час, як, здавалось, треба було кликати до боротьби з буржуазією, до акції, яка виривала б з рук останньої скупчені в її руках матеріальні цінности»[895].

Характерним для цієї «примиренської» позиції і тактики поміркованої частини української демократії стало видане Генеральним Секретаріатом услід за III Універсалом пояснення до нього, «головним чином, в справі земельній». В додаток до цього пояснення секретарство земельних справ видало ще свого осібного обіжника до земельних комітетів, в якому роз'яснювало, що саме треба розуміти під нетрудовими землями. З того роз'яснення виходило, що «земельних власників, які мають землю в межах трудового господарства, приміром, меньш, ніж 50 десятин, Універсал не торкається; така трудова власність Універсалом не касується і зостається подавньому»[896]. «Ясно, що такі «пояснення» вносили в справу одні тільки неясности, — констатує П. Христюк. — Посилання на Установчі Збори в таких важливих питаннях, як справа сплати ріжних боргів, що тяжіли на поміщицькому майні, в той час, як в Універсалі ясно сказано було, що вивласнення земель переводиться без викупу, тільки заплутувало справу. Згадка ж земельного секретарства про 50 десятин була і зовсім недоречною. Вона викликала велике невдоволення серед біднішого селянства»[897].

Отже, хоч і обережно, П. Христюк цілком упевнено поставив під сумнів правильність вибору орієнтації, зробленого восени 1917 р. Центральною Радою та Генеральним Секретаріатом. Нелегко щось протиставити і тому способу, до якого вдався історик.

Ще більше розумів потребу в такому підході В. Винниченко. В усякому разі у «Відродженні нації» після короткого розділу, присвяченого Третьому Універсалові (значну частину займає відтворення його повного тексту), колишній Голова Генерального Секретаріату вміщує цілих два розділи з характерними назвами «Основна хиба української демократії» і «Фальшиве розуміння національно-української державності». Промовисті й назви деяких параграфів — «Не маси винні», «Соціалізм малоросійського хуторянина», «Наша "безбуржуазність"», «Страх перед безбуржуазною державностю», «Поганенькі навіть демократи» тощо.

Згадані розділи всуціль аналітично-оціночні й при цьому дуже самокритичні. Їх провідну ідею можна звести до кількох лаконічних витягів: «Большевики робили, діяли тільки для мас, і через те вони вірили тільки в маси, через те у них був запал, воля, прагнення, захват, ентузіазм.

Ми ж не мали ні віри тої, ні захвату, а значить, не мали й довір'я мас. Це було в нас у перший період творення нашої державности, коли соціальний і національний моменти зливались в одне сильне, сміливе ціле. Тоді був і наш ентузіазм, і наша непереможність, і непоборима, непохитна віра мас.

Але далі в нас не вистарчило сміливости, одваги, широти й далекосяжности погляду. Ми злякались «темних інстінктів» мас, ми перестрашились їхньої великої простоти, нам забрякло дальшого, більшого ентузіазму»[898].

В. Винниченко вважав, що Українська революція пережила дивну метаморфозу: до вирішального моменту творення юридичної державності виявились забутими дійсна її суть, інтереси трудящих мас, їх національне й соціальне відродження. Засіб же цього відродження — державність — став сприйматись за єдину мету руху[899]. Що ж до характеру утворюваної державності, то, за зізнаннями й оцінками автора «Відродження нації», лідери українства «ніколи навіть не задумувались над тим, щоб будувати чисто нашу, чисто селянсько-робітничу державу, себто таку державу, яка найбільш відповідала характеру нашої селянсько-робітничої нації»[900].